Настрій зростав, бажаючих говорити прибувало, одначе збувало часу, а тому промови вривалися, столи звільнялися, гості роз’їжджалися. Нестор зупинився, було, тут же в Давнтавні, готель "У Тіфані", під опікою колег з Об’єднання, але ситуація круто міняється, Сашко з Вірою конфіскують його безоглядно і ось, вони всі троє, плюс валіза Нестора, урочисто виповняють нутро їх Шевролета, Сашко при керівниці, біля нього Віра, біля Віри Нестор і машина біжить каньйонами вулиць в чисельному товаристві їй подібних, мов гігантська миша гігантської нори за якою, зо всіх боків, гоняться червоні й зелені світла, півморок ночі, луни сирен, гомін моторів. І така близькість. То ж оце зліва, рука до руки — Віра. Повніша, поважніша, спокійніша, але та сама. Нестор вірить й не вірить, виринає злива згадок, то ж було, то ж лишилосято ж не забулося. Як це зміряти, зважити, оцінити? Якою валютою?
І їх житло на енному поверсі енної вулиці високо в просторі. Від землі вверх, несе їх коробка обложена сірою тканиною, над входом моргають цифри — один, два, десять, дев’ятнадцять — стоп! Розсуваються двері... Коридор видається хистким, двері їх мешкання ніби врізьблені в сірий граніт, при дотику ключика вони відслонюють простір, стіни якого обшальовані деревом кольору каштану, з великим дзеркалом й галереєю ґрафік на синіх паспарту в чорних рямцях.
Двері навпрост зачинені, тож до права — дуже прошу, це передгра вітальні в присмерку привітного світла з фотелями подоби собак Бернадинів завжди готових до послуг з чого й скористався Нестор, весь понятий приємним здивованням. Кокетлива легкість, демонстративна затишність... Та ось, у сукні кольору кави, пані... І це має бути Віра, а той рослий, з нахилом до повноти, панисько, це Сашко. І ціла та світлиця, зі заслоненим вікном, яка може бути однаково світлицею, вітальнею, як також виставою старанно зібраних зразків мистецтва барви. Чи це вони ті самі, яких він знав колись? Можливо, можливо... Але на них вже почав діяти інший клімат. Це вже екзотика, затишок лагуни... Все тут своє, рахманне, вдоволене у легких, м’яких тонах.
— Ну, і от... — вирвалось у Нестора, який погруз у фотелі, розкинув на поруччя руки, мов би цим хотів все сказати, що було між ними колись.
— Ми у себе, — продовжував думку Нестора Сашко.
— Це шок. Усі ті минулі десять років, я був переконаний, що наша чудова Віра зі своїм могутнім родителем блаженствують в обіймах "родіни", а тут воно он як. Обман зору. І не знайшлось навіть душі, яка б захотіла з цього блуду мене вивести. Але зроблено. Добре зроблено. Хвалю! Ґратолюю! — говорив Нестор з виразо блаженного вдоволення.
— Такий був стан, ми недавно отаборились, не хотілось накидати комусь свої клопоти, кожний мав їх досить власних, але давайте про це завтра, то ж то сьогодні, ще на сон грядущий, Вірочка погостить нас... Щоб ви воліли? Чай? Кава? А може б ще раз по чарочці? Маю добрий бурбон, — говорив Сашко і кинув головою на розчинені двері сусідньої кімнати, де світилося світло.
— Признатися, волів би сидіти отак і думати... І дивуватися, — говорив Нестор.
— Без бурбона... В Ню йорку... Не вийде,•— говорив Сашко.
— Хай живе бурбон! — викрикнув химерно Нестор.
— А мені шеррі... Але поки, вибачте... У мене там інший народ, — казала Віра і направилась до другої кімнати.
Сашко відійшов також і вернувся з двома пляшкам і трьома чарками. — Ми ж люди сімейні, — говорив він на пояснення відходу Віри. — У нас дочка. Наталка. П’ятий годок. Спить. Під доглядом наглядачки.
— Гідне уваги. Як давно на цьому дев’ятнадцятому? — питав спокійно Нестор.
— Третя річниця, а взагалі в Ню Йорку від сорок сьомого. Перед тим Париж.
— Отже ваші мрії не були лиш мрії, — говорив Нестор і брав чарку, яку налив Сашко. — За мрії!
Вони випили, Сашко говорив:
— Мені щастило, дістав замовлення оформити пару фільмів, головне ж рекляма... Побачите мою майстерню — гори реклями... Тут людина любить себе представити... Патетика враження, романтика успіху...
— А як же з Парижем? — питав Нестор.
— Також романтика. Наше століття йому не під силу. Розуміється, Париж є Париж, але він так опарижився, що йому навіть в Европі забракло місця, людина та хотіла б бути нетлінною, зітканою зі самих насолод, не турбуючись її банковим контом. Після того, як там побували наці Гітлера, він в дечому відсвіжів, але це скорше мода, ніж природа і вона скоро минеться. Де Ґоль, що поривається там до влади, навіть своїм ростом переріс норму, а морально він там байстрюк. Париж не зможе його стравити, — говорив Сашко стоячи біля ватрану, на яким висів, щось як портрет людини старшого віку, виконаний у стилі модерн з нахилом до компромісу реального, що наводило на думку, що темою цього міг стати якийсь спогад з минулого і чи не був це відгомін старого Мороза. Вдивляючись в нього, Нестор питав: — як же там народ наський?
— Є! І це цікаво. Він там має своєрідний привілей. Точкою його опертя є ріг вулиць Ст. Мішель і Расін.*( * Де було, 1925 року, вбито С. Петлюру.) Довкруги цього все там обертається. Організації, преса, бібліотека... І кожний українець, що відвідує Париж, відвідує також і ріг Ст. Мішель і Расін. Ми з Вірою там бували й бували, у ресторані на Расін 9, де він обідав, ми часто обідали також, у магазині на Ст. Мішель "Сто тисяч сорочок", у якому була куплена та сорочка, що її прошито семи кулями, ми купували також, я зробив панораму з тераси коледжу де Франс на вулиці з готельчиком, де він жив і, здається, тяжко повірити, але для українця, якого б переконання він не був, той факт являється центром Парижа і це, я переконаний, так буде доки Париж Парижем, а українці українцями.
Для Нестора ця мова ще одна несподіванка, Сашко, здавалось, говорив спокійно, але коли наливав чарки, рука його нервувалася. Увійшла Віра і внесла розрядження, сказала, що Наталочка гарно спить, що відправила "бейбі-ситер"-ку, похвалилась, яка у них гарна дочка, підносили чарки вже втрійцю і відчувалася велика інтимність, ніби ці троє людей пов’язані таємницею чогось більшого, ніж звичайні людські взаємини.
І у них тут дуже затишно і дуже безпечно, їх мова нічим не гамована, нема питання, якого б вони боялись торкнутись, по часі перейшли, наприклад, на мистецтво, якого тут стільки й переважно абстракт і цікаво, чому Сашко, така вишукана конкретність, борсається в тих туманностях. Для Сашка це ніяке питання. По-перше, це мода, по-друге — дійдено до краю ясности... Далі туман. Не так ще давно, людина знала, що Господь Бог взяв шматок глини, дихнув і плюнув на неї, і вийшов месьє Адам. З Адама, той самий кудесник, вийняв ребро, дихнув і плюнув і вийшла мадам Єва, зовсім готові для вжитку. То ж то тепер, це процедура міленій, туманність, еволюція, якась креатура в подобі оранґутанга, з якої протягом десяти тисяч років вилазить, скажемо, Бетговен. Амбіція мистецтва проникнути в ті джунглі.
— Бачите того он кретина з опалими, як коромисло, руками, бульбастим носом і вузьким чолом на довгій шиї. Це Аполлон. Нам хотілося затерти ясність того суб’єкта, повернути його в туманність минулого, затупати ногами, набити в морду. Що це мені за такий бог? Подавай кретина, хай живе неясність. Діти народної школи хапаються наркотиків... Ликнув пілюльку і ти в тумані, тисяч років далеко, такий тобі пітекантропу, що метушиться, кричить, протестує, шукає справедливости. От вам і Париж сьогодні... І Сартр, і Пікассо, і Торес, — говорив Сашко і помахував правою рукою з розчепіреними пальцями, ніби диригував оркестрою.
— Так, — казав він резолютно, — дійдемо до краю ясности... Далі туман. І нові абстракції... І взагалі кумедія, мость пане... Але ж, Несторе Павловичу! Ми нічого не чуємо від вас — схопився Сашко піднесеним голосом.
— Бо ти, здається, монополізував всю мову, — відповіла на це Віра.
— Але ж ні. Вибачте. То ж цікаво... Що ви, де ви, як ви? — заатакував він Нестора.
А той, що в солодкій дрімоті пригублював свій бурбон і з приємністю вислуховував Сашкові трелі, — спурхнув, ніби сполоханий з квітки метелик і не знав на яке питання скорше дати відповідь.
— О, я! — казав він ліниво... Пестун долі. Знайшов шматок плянети, який зветься моїм, заосмотрився, як кажуть, громадянством Деї Ґрація Реґіна Великої Британії, здобув над головою дах, під дахом стіл, на столі "Ремінґтон" і чого, скажете, людина мого штибу, може потребувати більше.
— Той ваш "Ремінґтон... Це інтриґує. Прозрадьте, що він хоче сказати світові? — грайливо питав Сашко.
— Існує, наприклад, такий сомнамбулізм — Київ-Москва-Варшава, мій "Реміґнтон" заплутався в тому по вуха. Або то хто ми і що ми, як етнічність. Старе, як світ — "ким і за що закуті", набридле говорення в набридливих умовах, але ось для нього виринають нові аспекти. І виявляється що в тому говоренню безліч недоговореного. Віками з нас настирливо ліплено своєрідну породу людей — пів людина, пів осел, пів... Взагалі — креатура... Матеріяли раба в дусі. Герметично сепарованого від поля діяння нормальної людини. І дійшло до того, що наша територія стала символом провінціяльности, геть включно з ,,матір’ю городів руських", як ви кажете, Києвцем, людина росла духово не ввись, не вшир, а вглиб і тим самим ми стали тундрою карлуватого рослинства.
Це стало проблемою. Переважно забороненою. У двадцятих — тридцятих роках вона спричинила погром влади, партії, комсомолу. Але ось ми користаємо з особливого привілею, мій "Ремінґтон" з ласки Деї Ґрація Реґіна Великої Британії, безоглядно цим занятий, — говорив, бавлячись словами, Нестор.
— І, видно, не страшить його ніяка їх залізо-бетонова цензура, — підкинув до цього Сашко.
(Продовження на наступній сторінці)