На роздуми чи здивовання не було часу, вона негайно кинулась до авта, що стояло збоку в тіні, втиснулась до середини, згорнулась у три погибелі, прилягла до дна, скоро почула, що на неї було щось накинуто, і також скоро загарчав мотор. При виїзді з брами маленька зупинка, шофера щось питали, він щось відповідав, вона була ні жива, ні мертва, але це тривало секунди, машина рушила кудись, їхала, брала швидкість, час тягнувся, вона почала боятися, хто його зна, хто він і що він і куди він її везе, але по часі машина зупиняється й вона чує:
— Ей, дівчино! Можете вставати. — І вже по українськи, бо до цього часу він говорив лиш по російськи, і в голосі чулася довірливість. Було темно, стояли бо-зна де, як звичайно руїни, а шофер каже:
— До чорта з ними! Я також не збираюся вертатися, мені того досить, надивився, що не забуду до смерти. Спочатку воно все йшло добровільно, але дедалі люди почали сперечатися... Далі боронитися. Їх хапали... У таборі вже нема місця сісти, а їх тягнуть і тягнуть, поведінка жаська, людей б’ють, як худобу, деякі намагалися тікати, їх ловили і тут же стріляли за будинком, скидали до ями. Багато самогубства. Минулої ночі в сусідньому селі ми приїхали брати жінку і знайшли її з петлею на шиї. Щоб не лишати слідів, ми забрали її до табору і вкинули до загальної ями. Треба мати чортяче серце, щоб таке бачити і з ним годитися, мені того досить, кінець! Тепер лиш скажіть, куди з вами? Маю, між іншим, дівчину, і ви могли б прилучитися до нас, їдемо на захід, сюди скоро прийдуть "визволителі".
Пропозиція була приваблива, але Віра була так перелякана, що боялась всього, у нього те авто, за ним можуть шукати, до того, Віра не мала зі собою нічого, крім того, що на ній, а тому треба було шукати нових виходів з положення. Думала про Врінґлерів, про тітку Татяну, також про Нестора, і пригадала Сашка з його пропозиціями, вона знала його як людину, його до неї відношення, знала де він жив, а тому... Сталося і сталося добре.
— Я була винятково щаслива, — казала спокійно Віра. — У цій співпраці таких грізних сил я врятувалася, мені ж було три й пів року, коли мене вперше, серед зими й ночі, викинуто з моєї рідної хати... І ось щойно тепер я знайшла її знову. Бути гнаним, під загрозою, не знати чому і за що... У такій атмосфері, повірте мені, не тяжко стратитись. Але мені щастило... І завдячую за це Сашкові. І тут не лишень те матеріяльне, розуміється, що і це дає особливу приємність. Але головне, ми віднайшли себе духовно... То ж ми були призначені на відпадки... До звальної ями. І це був Сашко, що відгадав це одразу, знайшов він мене не випадково. Він знав становище наших батьків, зрозумів їх приречення, збагнув помилку їх взаємин і забажав хоч би частинно це направити. Ми походимо з ним з різних історичних просторів, ми різні біологічно, але наша спільна катастрофа народження, змусила нас зробити компроміс. Я слабо розуміюся в питаннях родової спадковости, для мого батька, це мало не трагедія, для моєї бабці Марії це було б єрессю віри, це саме, можливо, повторили б й рідні Сашка, але ми, як вирвані з ґрунту істоти, відчули, збагнули, зрозуміли, що раз нас породжено на цей світ, ми повинні знайти в ньому й відповідне для себе місце. І ми його знайшли.
Таке ось говорила Віра і, здавалось, що їй хочеться перед Нестором себе виправдувати. Тож між ними, свого часу, відогралась своєрідна драма серця, яка без сумніву, не залишилася без наслідків на її життя взагалі, і причиною цього була їх спроба оборони перед тим, що сталося пізніше. Спроба поквапна, розпачлива, але дуже органічна і, мов крик природи, зухвала.
Нестор відповів на це глибоким мовчанням, у якому відчувалось таке ж глибоке розуміння. Слів не було. Це виходить поза межі вислову, але це факт. Намацальний, гострий, вражаючий. Атмосфера плянети це мусить в собі розчинити, тому наша воля також... Віра це, здається, розуміла й зрозуміла і дивилася на Нестора дружнім поглядом, що нагадував їх минуле.
Ця розмова забрала їм годин зо дві, невдовзі появився і Сашко з Наталочкою — гарненька, кароока дівчинка у червоній сукеночці, білих панчішках і чорних, лякових черевичках. Підбігла до Нестора і запитала:
— То ви той дядько з Канади?
— Так, це я. А ти Наталочка? — відповів Нестор. Наталочка зніяковіла, вагалася, що їй ще сказати.
— Чи ви знаєте того віршика? Чи знаєте того віршика? — запитала вона несподівано, і цим вирвалась зі свого зніяковіння.
— Може ти скажеш якого?— питав Нестор.
— А того... А того... "Питаються жабенята найстаршої жабки", — пояснила Наталочка.
— Ага. Про того пана, що ,,в жупані і чоботях і все ходить по болотах", — казав Нестор.
— Уму, — хитнула Наталочка головою.
— Наталочко, — озвалась Віра, — може ти скаже дядькові того іншого віршика?
— Якого, мамо?
— А того... Мова рідна ...
— А! А! Знаю. Чекай. "Мова рідна, слово рідне... хто вас забуває... той у грудях не серденько, а... а... лиш камінь має", — продеклямувала Наталочка.
— Браво! — викрикнув Нестор і заплескав в долоні.
— Це віршик, — казала Віра, — якого вчив мене ще старий наш учитель Афоген в Каневі, я також деклямувала його при гостях, та одного разу мені сказали, що того віршика деклямувати не слід. Я питала чому. Як виростеш — будеш знати. І от ми виросли. І знаємо. А тому хочеться, щоб це знали також наші діти і діти наших дітей.
На це озвався також Сашко, який висловив цілий монолог.
— У моїй школі, яка формально була українською, більшість предметів викладали по російськи, але фізика належала до тих, що її подавали по українськи. Був такий, досить впертий "хахол" товариш Копач, навіть з козацькими вусами, які мене особливо провокували, і одного разу, я вирішив розпочати проти нього атаку. Я етава язика нє панімаю, заявив я визивно. Всі там знали хто мій батько, знав це і товариш з козацькими вусами і уявіть, по кількох днях, той заявив, що викладатиме по російськи. Але ця справа на цьому не зупинилася. Ще по кількох днях, нашого Копача не стало взагалі, він не з’явився, всі знали що з ним могло статися і всі подумали, що це діло моїх рук, на мене дивились, як на страховисько, але говорити щось боялись. На місце Копача прийшов інший викладач на прізвище Фельдман. Єврей. Плем’я, якого русифікаторство стало професією. Але уявіть... Наш Фельдман, ту саму фізику, почав викладати по українськи. Мій великоросійський патріотизм гостро вражений, тож у нас було вдома "только на руском".
— Саша, — питає, було, мене мама. — Ґдє ти взял ето ґнусноє слово ,,спокуса", развє ти нє знаєш, что по рускі ето будєт "іскушеніє"? Мене в тому дивувало одне; моя мама походила з такого містечка Сквира на Київщині, де її мама продавала дядькам оселедці і де про ніякі такі "іскушенія" ніхто не міг чути. Ти в етой мужіцкой школє совсєм іспортіш рускій язик, тєбя нужно пєрєвєсті в рускую школу, запопадливо гомоніла мама відомим єврейським лементом і, уявіть, мене це обурило. І насторожило. Розуміється, я вважав себе "рускім", офіційно євреєм, борони Боже — жидом, але тепер в мені все стало дибки, в голові метелиця понять, а до того той Фельдман... На його лекції я все ще брикався з моїм "нє панімаю", а Фельдман... Він мав великі, сильні окуляри... Він ті окуляри зняв, старанно витер хустинкою, наложив знов, підняв голову, куцозоро в мій бік глянув.
— Хто це там "нє панємаєт"? — запитав він з ноткою іронії.
— Я, ґражданін преподаватєль! — відповів я.
— Як ваше прізвище? — питав він далі.
Я відповів.
— А! Рокита! Знаємо. Де ви живете? — говорив він з виразом кпини.
— Ето нє ваше дєло, — відповів я пишно.
— Але моє діло сказати вам, молодий чоловіче, що ви живете в Києві... Столиці другої по важності республіки СРСР, і вашим обов’язком є знати мову республіки, якої ви є громадянином. Це азбука азбук, і хто її не розуміє, вважається неграмотним. Чи ви мене розумієте? — питав Фельдман не лишень мене, але й цілу клясу. Дивився настирливо, чекав відповіді, але її не дістав. Всі дивилися також на нього, але як на якесь диво... То ж він рухнув з глузду. Завтра-позавтра і він щезне, як на сонці роса.
І воно так сталося, Фельдман зник, фізику викладала одна жінка і знов по російськи, то ж я потрапив у неймовірну халепу. Справу Фельдмана я розповів батькові, той, на моє здивовання, не виявив з приводу цього особливої уваги, мав дивний, не звично, стурбований вигляд, запалі, втомлені очі. Знаєш, синок, почав він казати, не раджу тобі втручатися до всього того чортовиння, це дуже комплікована тепер справа, переживаємо час несамовитої паніки, в самому нашому уряді вже беруть за шором, пропускаємо тисячі невинних, за ними сорок мільйонів жертв і це вже перебрало всяку міру. Навіть мою. Зі мною також кінець, казав він і закрив долонями очі.
Це пахло розгромом, але чому, але як? Батько, який любив, було, погуторити іноді про всілякі такі діяння, на цей раз мовчав, було видно, що не мав що сказати, що для нього це вже був тупик, були лиш питання, але не було відповіді.
(Продовження на наступній сторінці)