7 липня. Бувають дні, від яких чекаєш чогось надзвичайного і таким днем, на мою думку, мав бути сьогоднішній. Неділя. Нічого не сталося. Цілу ніч і цілий день дощ. Ми довго спали, після їли, щось грали, нічого цікавого, ні вдома, ні в природі, ні в цілому світі. Поболює навіть голова, ніякого настрою писати, ані навіть читати. Таня з пані Марусею щось роблять у кухні, Таня приносить шматок моркви. – Хоч моркви? – Добре. Я весь час занятий думами. Минулі роки, початок війни. Все згадую, все згадую. І мучить тяжка депресія. Таня це бачить і слідкує за моїм настроєм. У мене сильно розвинуте почуття інстинкту. Знаю, що наші сподівання не будуть справждені, що нас чекає лишень відступ далі і це відчуття мучить. І хочеться сподіватися проти сподівань.
10 липня. Вечором, перед дощем… Сонце заходить весело, але з північного заходу виступає з грюкотом мальовнича, літня, характерна хмара з великим, білим фронтом. Прекрасний об’єкт для маляра.
Був Леонид Лиман молодий, цікавий, талановитий поет, який пише також прозу "Повість про Харків". Він живе в Реґенсбурзі з Маланюком, якого він адорує і виконує всі його примхи. Маланюк великого росту, Лиман малого, Маланюк потребує багато їсти, Лиман не багато, Маланюк агресивний, Лиман скромний. Але вони нероздільні. Майстер і челядник.
Маланюк мав сам приїхати, не приїхав, а післав Лимана. Бідачисько, не може відважитись в дорогу, він не говорить по-німецьки… Каже, що має до мене якісь справи, але думаю, що це просто бажання побути з кимось, що може йому помогти морально, його мучать також депресії, це перехід на інші моральні висоти, це повільна зміна грунту буття.
Ми з Танею змагаємось по нашому. Буваємо в лісі, впиваємось природою, вправляемо фізику, обгоряємо на сонці. Це боротьба з невидимою силою депресії. Ми молоді і сильні, і нас двоє… Маланюк старший і він сам.
12 липня. Учора був в таборі, їздили з Сергієм Миколаєвичем його ДКВ, не мав при собі особистих документів і, як на зло, по дорозі нас зупинила німецька поліція. Тепер багато різних перевірок, по дорогах маса дикої публіки і це треба мати на увазі. Але все було гаразд. Сергій Миколаєвич мав папери в порядку, а я виправдав себе посвідкою клюбу письменників ще зі Львова, яка була у двох мовах. Хай хоч раз мені та посвідка пригодилася.
У таборі нічого особливого, справа переїзду все ще невиразна і дехто думає, що може це була лиш якась качка. Вечором вернулися до Льонзе.
Цієї ночі в нашому будинку були злодії, забралися до пивниці, але скористали з того не багато, бо там нічого не було. Про нас шириться слава, що ми маємо вивезені з дому якісь багатства… І люди були, мабуть, неприємно розчаровані.
Сьогодні дуже прикметне свято Петра й Павла.
13 липня. Субота. Їдемо до Ульму… Ясно, соняшно… Читав статтю "Ґете про Німеччину"… Розмови з Фрідріхом Вільгельмом Рімером.
(Пізніше). Отже, були в Ульмі. Застали там багатьох наших друзів – Шерех, Полтава, Підгайний, Манило, Костюк, Веретенченко, Нитченко. Я мав зі собою мого "Цайс-Ікона" і наробив фотознімок. Під вечір ми збиралися додому, але вийшло інакше. Олекса і Надя Веретенченки рішили охрестити свою маленьку дочку і попросили за куму Таню, а за кума Шереха, тому й вийшло свято. Спочатку зі священником церемонія хрещення тут же вдома зо всіма атрибутами православного обряду, надали дівчині ім’я Марина, а опісля в товаристві за столом при гостині. Було навіть весело, не обійшлося без нашої пісні "Вдови…" І це простягнулось до пізньої ночі.
14 липня. Неділя. Ночували в таборі і пробули там пів дня, о дванадцятій годині, потягом, поїхали до Льонзе. Було душно, а по обіді злива з громами. Удома застали товариство, до Куниць приїхав інженер Лебедєв з дружиною, пили каву і багато розмовляли. Лебедєви нові емігранти і вони розповідали про їх життя за большевизму. – А! Сматрітє! Лєбєдєва носіт крестік! – пригадувала вона тепер, як їй витягали з-під одягу ланцюжок хрестика і показували перед публікою, як страшний corpus delicti. Прокурором була комсомолка. Людині не легко привести ці явища до певної логіки, але це в них таїться той фатум, що зумовлює буття однаково, як тієї Лебедєвої з хрестиком, так і комсомолки з серпом і молотом. Лишень не Лебедєва, а комсомолка буде відповідальною за це на суді майбутнього, бо вона тут "казус белі", а Лебедєва лишень її жертва. Однаково, як у справі хрестика, так і в справі серпа і молота.
17 липня. Ніколи не відчував так гостро течії часу, як тепер. Можливо тому, що це шпиль мого буття на цій плянеті, водорозділ віку людини. Питання, мир чи війна, невідступне питання… Щоденне й щогодинне, і під його знаком вкладаються, приходять і відходять наші дні і наші надії. Наше з Танею життя проходить між табором і селом… І в цьому наше маленьке, тимчасове щастя. Це розряджує і відтяжує тягар місця, особливо такого, як табір, де кожний день турботи. В Новому Ульмі знов має бути перевірка осіб за статусом ДіПі. Люди хвилюються при найменшому дотику такої вістки. Позбутися того статусу значить позбутися і того маленького права на життя, що його цим людям признано сильними світа цього. У таборі Авґсбург така перевірка відбулася, певна кількість людей від цього постраждала, але табір зробив проти цього маніфестацію і "вичищених" повернули назад на лоно ДіПі.
Але це коштувало багато нервів, енергії, серця. Цілий тиждень табір шумів, як збурений рій бджіл. Всевладно гуляла агентура совєтів, клямцяли зуби вовків і вої гієн, але їх жертви видержали натиск і перемогли. Тут діє все таки не СССР, а ЗСА. Між цими літерами існує велика різниця змісту. Наш табір покищо лишається в спокою, побачимо, що буде далі.
19 липня. Зовсім пізно, учора вечором, ми повернулися автом до нашого Льонзе. У таборі я мав відчит на тему "Проблема синтези". Понад чотириста слухачів і багато повзбудження.
Також учора, дістав листа з Канади, з Вінніпеґу, від редакції газети "Новий шлях". Кличуть нас туди, обіцяють прислати "афідавіт", запевняють місце в редакції. Я вислав туди свій нотатник "Записки не політика", вони це дістали. Це вже друге місце за океаном, що його нам пропонують наші земляки. Дякую! Дуже дякую!
І ще вчора були у нас в Льонзе Іван і Галя Багряні, але на жаль не застали нас вдома. Це справді шкода, бо ми хотіли у нас їх бачити. І не тільки ми, а й Куниці…
Що ж до нашого табору – його доля рішена. Десь на другому тижні нас мають перевезти кудись інше. Зі сходу прибуло багато, щось, кажуть, тридцятть тисяч, жидівських вихідців і багато з них має прибути до Ульму. Вони дуже агресивні, німці їх бояться, а ми стали першою жертвою їх агресії. Кажуть, що вони нас також не дуже то милують у своїх молитвах. Мусимо звільнити для них місце. І ще не знаємо, де знайдемо інше.
22 липня. Учора, в неділю, були у нас Багряні, мали спільний з Куницями обід, як звичайно, багато говорилося і, як звичайно, про те саме. Наші теми не міняються… Я весь в депресії, весь світ не милий, все "дурне і безнадійне"… Часто вживається фраза "куля в лоб"…
Опісля прибув до нас також Роман Бжеський. Як сказано, він має клопоти з табором, вплутався між поляків і не може звідти вирватись, тим часом їх табір добровільно виїжджає до Польщі.
Тож то з нашим табором все ще вагання, його переїзд все ще – знак питання.
25 липня. Стрімголов тікає це дивне літо, пшениця вже доспіває, вчора і сьогодні гарячі дні, ми вдома, тобто на селі. Читаю якогось Смородіна "Красная каторга" – вельми прикметна тема епохи нашої. Ми тут знаємо про ту "каторгу", більше ніж вони там у себе, бо про неї створено цілу бібліотеку літератури, на всіх мовах світу…
У таборах повно всіляких ревізій, але не минуло це і нашого Льонзе. Учора нагло наїхала німецька поліція з американським МП, яка перевела ревізію у робітників, що працюють на каміноломні, як також у Куниць. Шукали ніби за американськими військовими речами, яких тепер безліч потрапило у невластиві руки. Американці такі багаті, що можуть одягнути і накормити люксусово не лишень свою армію по цілому світі, але й біля армії ціле населення даної країни. У нас не знайдено нічого забороненого, а до нас з Танею навіть не заходили.
Спекуляція американськими товарами, особливо такими, як цигарки та кава, буяє по цілій Німеччині і хто це добро тепер має, може вважатися багатим. Наші робітники, а при тому і ми, дістають порціон тяжкопрацюючих, то значить подвійну кількість цигарок, ніж у таборах, і це їх основний капітал. Бо німецькі марки нічого тепер не варті, а головне, що за них нічого нема купити. Навіть тяжко знайти паперу для писання, але за цигарки і каву можна дістати в селян свіжі продукти, а інколи і деякі речі з одягів…
Тому, що я не курю, ми маємо кожного тижня кілька пачок цигарок, які ми обертаємо на харчові продукти, як додаток до того, що дістаємо в таборі. На витрати в марках, я дістаю вистарчально з редакції "Українських Вістей". Матеріяльно газета почуває себе не найгірше. Гірше стоїть справа з папером, але і з цим дають собі раду. Підмазавши трохи цигарками й кавою, деякі фірми все ще можуть доставити вам все, що потрібно.
26 липня. Ще один безвислідний, зайвий, лінивий день. Рано туман і роса, обіцяє бути гарячий день, йду до лісу, де я дуже добре себе почуваю. Учора звечора були там з Танею, збирали малини, любувалися спокоєм, спостерігали червоного слимака, як він смаковито об’їдав сироїжку. Ми залишили його при його вечері, а коли сьогодні рано я прийшов на те місце, слимака вже не було, а з сироїжки залишився тільки шматок корінця. Я залишив було йому суницю на закуску, але він не прийняв моєї ласки і суниця залишилась неторкнутою. Цього літа багато дощів, тому все свіже й зелене.
28 липня. Вечоріє. Цілий день, від учорашнього передвечора, падає дощ. Інколи просто лило з вітром і громами. Зараз розпогодилось – приємний, літній, подощовий настрій.
(Продовження на наступній сторінці)