Віддав "Вістям" аж три статті. Лист від Української студентської громади в Ерлянґені, підписаний 3. Винницьким… "Ми просимо Вас відчитати, чи радше виголосити доповідь про напрямні сучасної укр. літератури, про Ваш новий, великий роман "Ост" та про завдання МУРу…" Отаке. Коли це зробити? "Реченець Вашого можливого, але певного приїзду, просимо подати на адрес…" Звідки вони знають про "Ост", який у мене на столі лишень на третину готовий? Треба колись зібратися.
Хмарно, холодновато, але Льонзе – "село, де серце відпочине". Боюся, що боги заздросні і це не протриває довго.
13 червня. Далі сльота, далі дрібний дощ, далі холоднувато. Голова засльочена, але пишу "Ост"-а. Почав ще вчора. Одинадцята година. Прийшов потяг – напрямок Ульм. Недавно відійшов до нього Сергій Миколаєвич. Він має свої клопоти і то чималі.
У мене на столі білі квіти, за вікном мокра веранда всипана їх пелюстками.
14 червня. Таня поїхала до Ульму, я пишу "Ост"-а, в перервах читаю "Von Rurik bis Stalin" Моллера. Бажання висловити вищість германської раси та її вплив на формування історії Росії. Прочитав також роман "Der Schuldträger" Меєра. Не маю доброї белетристики.
Зараз я сам, Таня приїде, мабуть, завтра, цікаво, що там у світовій політиці, то ж завтра продовження мирової конференції чотирьох в Парижі. Чи дійде до якогось миру? Онкель Сем візаві Батько народів?
17 червня. Пишеться й пишеться "Ост". Сама радість. На веранду відчинене широке, вітражне вікно, кімната уряджена в старовинному німецькому, баверському стилі з Різьбленими меблями і дерев’яним обшальованням… Чисте повітря, очі не бачать брудних коридорів казарми, вуха не чують їх брудного галасу.
Учорашній, недільний день провели родинно, обідали разом у великій їдальні, по обіді Таня відпочивала, тож то я ходив по садочку зайнятий думами. ("Ходила я по садочку, по зелену барвіночку"). Опісля пили таку "Мокка", яка забрала мені сон цілої ночі. ("Сон літньої ночі"). Дощ, хмари – хмари і дощ, на хвилинку сонце, а там знову хмари і дощ. І вітер. Учора під вечір показалось червоне сонце і ми з Танею пройшлися полем, де висипається пшениця і цвітуть маки і, здавалось, що на завтра випогодиться. Помилились. Рано дощ, зараз вітер, а там, мабуть, знов дощ. Збираюсь скочити до Ульму.
18 червня. У обід повернувся з Ульму, купа листів і в тому від М. Шлимкевича з Мюнхену, від І. Керницького з Карлсфельду, від Є. Пастернака з Франкфурту. Нагадують мені, що є МУР і що я його голова. "Кожному граду свой нрав і права, кожний імієт свой ум голова". Пастернак повідомляє, що в скорому часі можна буде висилати рукописи до ЗСА. Був у редакції. В черговому числі "Вістей" аж три мої статті. Щось несамовите, я протестував, скаржаться, що інше їм не підходить, але ж не буду я заповняти їм цілу газету. Сказав, що зі статтями кінець – пишу "Ост".
20 червня. Вдома, трохи краща погода. Не пишу. Читаю який російський роман. Учора писав, але в’яло. Багато згадую, багато думаю. Тиснуться й тиснуться думки, ніби тій війні не кінець, що вона має продовжуватись, що вона вже продовжується у новому, іншому вигляді. Протилежності світу занадто глибокі. Пригадується фото з конференції в Потсдамі – Етлі, Труман, Сталін. Етлі у звичайному костюмі, звичайній краватці, з ланцюжком годинника в кишені камізельки, Труман у костюмі а ля денді з метеликовою краваткою і вложкою у верхній лівій кишенці, тож то Сталін у білому мундурі, золоті ґудзики, широкі пагони зі золотою звіздою й золотим маршальським знаком і штани з червоними лямпасами. Етлі і Труман дивляться на нього і весело сердечно сміються, то ж то Сталін дивиться перед себе, на устах під вусом і щілинах маленьких очей затиснено хитру, іронічну посмішку, яка каже: – Сміятиметься той, хто сміятиметься останній… Етлі радується, що ось-ось збудеться імперії, Труман збувся Філіпінів, Сталін здобув Алеути, Сахалін, Европу до Гамбурга і це ще лиш початок… Коштом тих, що сміються. О tempora, o mores!
23 червня. Неділя. Починаю новий зшиток нотатника. У мене на машині "Ост". Інколи пориваюсь писати, підсідаю до машини, але не йде. Ці дні не дають настрою. Можливо, кінчається мій сезон, помічається вичерпання, але той дощ і той холод… Передучора були знов в Ульмі і там ночували. Не можна знайти місця. Війна? Не війна? Що далі? Вернемось назад?… А чи не вернемось ніколи?
Учора, їдучи з Ульму, на станцію прибув величезний, санітарний потяг з напрямком схід… Пригадуються такі потяги з 39-го року іншої марки. Залізниця весь час в русі, вантажі танків, гармат, війська. Американські вагони, американське знаряддя, американські люди. Настрій тривоги, в повітрі великий знак запиту.
Але ми вчора, цілком випадково, навіть трохи побавились. Появився один знайомий майстер акордіону, зійшлися молоді і вийшов танець. Хвилинка розваги. Святкування миру. Минуло ж п’ять років від початку Гітлеро-Сталінської війни. Ті дні особливо врізались в тямку, багато піднесення, багато сподівалося і таке гостре розчаровання.
24 червня. Ностальгія, болюча туга, фантастичні мрії. Чогось чекаємо. Здається, що ми перед бурею, щось має статися, нас кудись покличуть. І нічого нема. І реакція розпачу. Невже з нами кінець? Було трохи обнадії з Америки та і це затихло. Але ж що Америка? Це лиш втеча від себе…
Лист від Євгена Маланюка. Давно, ще від Львова 1943 року, з ним не бачились, листувалися коли ми були в Люденбургу сорок четвертого року. У нього також нерви. Ось його нота:
"Дорогий друже!
Не приїхав, я мав перерву в гімназії [він викладає математику в таборовій гімназії в Реґенсбурзі. – У. С.] і мусів відпочити в лісі – дуже коротко. А тепер у мене повно зденервовань і турбот, бо, здається, має прибути родина… Але не знаю в який спосіб. І той "спосіб" мене найбільше гризе (у мене зле з серцем).
Маю до Вас прохання: подбайте для мене "запрошення" з-за океану. З родиною (Богуміла і Платон, 11 літ). Цим мене дуже зобов’яжете. Також, вітайте милого п. Ігоря (він має також зв’язки з єпископом Теодоровичем), нагадайте йому про мене і родину.
Нерви – вже на границі. Дещо працював, так що відпочинок мусить бути. Нічого не пишу півтора року – не можу. Отже суспільство (пожалься Боже), коли воно в теорії існує, мусить мені раз в житті прийти з поміччю. Коли б Ви могли заскочити коли-будь, то не забудьте пошукати мене. (Гімназія). Туди і пишіть. Вітайте дружину п. Олега і попросіть її вибачення, що не писав.
Міцно стискаю руку, Є. Маланюк."
Так. "Нерви вже на границі"… Чекати на поміч суспільства – чекати у моря погоди. "Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України…"
У "Вістях" за 20-те ц.м. повно моїх статтей. Передовиця "22 червня 1941", підписана П. Б., сторінка третя – "До розважання польського" – Улас Самчук і сторінка четверта – "Людина скам’янілих днів" про Ольжича – У. С.
Про 22-й червень говориться так: "Підпорядковуючись літочисленню, наближається день, якого ми втретє згадуємо… Час, коли ми перейшли кордони на схід, а тим самим ми вступили в землю нічию – землю нашого майбутнього". Мені ці слова, з німецької преси, підписані досить знаним німецьким журналістом Бертом Неґелє, врізались в пам’ять. Це було дійсно під час "повороту" до виходу, на третьому році німецько-російських змагань за "землю нічию", в перекладі на людську мову – за нашу землю, землю наших предків. Німецькі армії стояли тоді там, звідки вони вийшли перед трьома роками, і військовий кореспондент вважає за потрібне сказати:
"З безконечних східньо-фронтових років, зачерпнули ті вояки науку, що це цілком від них залежить, чи втрачене ними одного разу здобудеться наново і тим саме тривання нації буде забезпечене".
Міркування ці не позбавлені інтриги… Тим більше, що були вони висловом не фізичного в тих людях, а скорше висловом їх віри та їх духа. Ми чули їх не тільки з уст фізичних людей німецької національности, ми чули і зараз чуємо їх, як співзвучність усієї природи, з якої виходить поняття "німецькість".
Україна, земля наших предків, земля злита кров’ю наших людей, називається – "земля нічия"… Трактується її, як порожній терен, де два хижаки мають право та місце постійно зводити невирішальні бої за її посідання.
Чому, за якими законами, Божими й людськими, ці поняття мають на цій землі місце? Чому в Европі, навіть і сьогодні, десь там в глибинах людського думання, стирчить сакраментальне твердження, що Україна, як така, як
земля, як місце, як духовість і культура, має бути трактована поза часом і простором, як також, поза звичайними нормами, що стосуються до кожного живого і діючого на нашій плянеті народу? Хто і кому дав на це право і чому декому здається, що цими справами можна легковажити?
Щоб на ці питання відповісти, згадаємо деякі з дуже нефортунних дат нашої історії, дату 22 червня 1941 року, коли було зроблено практичну спробу переступити через встановлені на землі природою закони. Тоді, без нашої згоди і нашого відома, пущено в рух велетенську мілітарну силу, яка мала з України зробити "райхскомісаріят" і тим самим забезпечити "тривання німецької нації". З другого боку, без нашої згоди і нашого відома, під проводом Жукових та Козлових, створено з башкирців, таджиків та інших чужинців чотири "українські" армії, які український народ "визволили" та створили на його землі форпост "тривання російської нації".
Наслідком цього, що російська, чи пак, совєтська, нація сягає сьогодні майже по Рейн, а німці у своїх думах і душах чекають моменту, щоб справдилось пророцтво Геббельса його останніх днів, коли то "німецький народ вкриє себе лаврами найбільшої перемоги в його історії". Наслідком того також є, що цілий світ з чисельними конференціями і до цього часу не знає, що саме зробити з цими двома хижаками, – одним, що тимчасово за гратами і другим, що безкарно й беззастережно ґрасує по Европі.
(Продовження на наступній сторінці)