Перш за все, коли я вдався до ґебітскомісаріяту за перепусткою до Праги, мені там спокійно видали зелений папірець, — "Дурхлясшайн Номер 960 фюр Протекторат-Дойчес Райх" строком від 29.11 до 29.12, у графі якого "айнмаль гін унд цюрік" (одноразово туди і назад), слова "унд щорік" були закреслені. Не дивлячись на те, що я жадав виразно "туди і назад". А це значило, що мені дозволялося виїхати, але не дозволялося вернутися. Інакше кажучи, мене тут хотіли делікатно позбутися. Що ніяк не відповідало моїм намірам. І над чим слід подумати, бо я ще не збирався лишати України — було-не було.
Після цього, мені не залишалося нічого, як зігнорувати однобічну перепустку, забути за Прагу, а Марусі написати довгого листа з докладним виясненням справи і порадою старатися там самостійно за переїзд сюди і по можливості скорше. А все це значило для мене нове чекання..
А у себе вдома я застав дуже не звичного гостя, який прибув сюди за час моєї відсутности і вселився до мого мешкання за дозволом моєї господині Ганни Антонівни — Михайло Теліга.
З цілою горою кошів, валіз, міхів, валізок. І футлярем з бандурою... Всього свого майна, яке він вивіз колись з Варшави, а тепер з Кракова з наміром довезти його до Києва... На виклик його дорогої "Оленочки".
Я зустрів його дуже радісно з широко розкритими обіймами, але загальна ситуація виглядала розпачливо, чого не можна було йому навіть як слід пояснити. А тут він сам, його бандура, його спів. Наші спогади з Кракова. Але я все-таки почав малювати йому становище в Києві і по всій Україні. Оповідав все, що знав про Олену, про всіх решту зухвальців-троянців, висловив йому свої прогнози на майбутнє, з’ясував загальне становище в Україні, включно до моїх особистих справ на грунті редакції, які ось почали так псуватися, що мене вже хочуть також позбутися.
І було між нами вирішено, що він таки їде далі до Києва, але тільки з легким багажем, залишаючи все тяжке майно у мене з тим, що там на місці буде краще видно, що йому робити далі. Я також поінформував його про наміри Олени прибути до нас на Різдво та висловив побажання, щоб він також до цих намірів приєднався і що ми будемо їх тут щиро вітати.
Михайло перебув у мене чотири дні, затримка сталася за транспортом, що його не легко було роздобути, але в середу 29 листопада, в годинах ранніх за бурхливої сніжної погоди, я виряжав його в дорогу до Києва. Він їхав відкритим тягаровим автом, яке належало, здається, Цукротерстові, сидів на якихсь скриньках якогось майна, бо в кабінці не хватило для нього місця. Він був увесь закутаний різними теплими одягами, голова покрита плетеним наголовником, що мав вигляд лицарського шолома, на руках мав великі, теплі рукавиці. Небо сипало згори снігом і засипало його білим, легким пухом. Коли авто рушило, він помахав мені на прощання своєю тяжкою рукавицею.
І тільки велике бажання добратися до Києва змусило його вибирати собі такий транспорт. А виряжаючи його, я не міг думати, що виряжаю його в останню його дорогу. Після прощання з багатьома друзями в Києві, я прощав ще одного доброго друга у вічну неповоротну путь.
Але хто міг думати, що цей загартований вояк армії Української Народної Республіки, родовий козак Кубанського війська, який перейшов багато боїв за свободу й незалежність Держави Української, знайде свій кінець в Києві від руки німецького загарбника... Він пережив страхітливий "трикутник смерти" Української армії 1919 року, він витримав табори інтерновання в Польщі 1920-22 років, він скінчив Українську Господарську Академію в Падєбрадах (Чехословаччина), він працював інженером-гідротехніком в Польщі... Він був активним українським громадянином, грав добре на бандурі, виступав зі своєю грою на різних концертах... І був доброю, щирою, товариською людиною... Він мав тоді всього 44 роки життя.
І от він від’їхав тим засніженим вантажником. Це щось з мітології. "Куди ти йдеш крізь сніжну бурю, куди ти йдеш, куди ти йдеш?" — пригадувались вірші Рильського. Хто може сказати куди. У безвість. З наміром перед тим бачити Київ. Так. Це з мітології титанів, які хотіли добратися до неба, нагромаджуючи гори на гори з наміром скинути звідти Зевса. Але були скинуті Зевсом у Тартар. Що одначе дало їм право залишитись безсмертними.
У мене тут було повно по них спогадів, ще недавно, всього півтора місяця тому, була тут і Олена. Вона жила тут через сіни на другій половині будинку. Тепер їх немає... Але зісталися їх речі. Ми довгий час зберігали їх недоторкальність, але коли вже зовсім стало відомо, що їх власники за ними не вернуться, ми почали до них придивлятися. Одяги, білизна взуття. Родинні пам’ятки, рукописи, фото-альбоми. Михайло-ва бандура, що урочисто висіла над канапою моєї робітні. Награні плити його пісень і дум.
Неможливо було без зворушення бачити суконки Олени, які вона любила, у яких бавилась на балях, працювала, ходила по вулицях. Вона була чепорухою, хотіла "бути гарною", чарувати всіх біля себе. І вона була гарною. Бронзове її волосся було завжди добре впорядковане і відливало металем, повні гумору, ясні зеленкаві очі, готові до поцілунку пристрасні уста, гарні в елегантних черевиках ноги і ціла її звинна, струнка постать повна жіночої краси і приваби.
її фото-знімки не передавали її особистого блиску і шарму, а її листи, писані великим, сторчовим, лапатим почерком, були завжди химерні і по дитячому безпосередні.
Ось, наприклад, пачечка її дівочих листів — закоханих, примхливих. Ніяково до них доторкатися. Це інтимність, ніжність, містерійність. їй вісімнадцять років, вона кінчає українську гімназію в Жевницях біля Праги, вона закохана до Михайла — студента Української Господарської Академії, що містилась у старовинному замку містечка Падєбрад також біля Праги. Дозвольте її послухати: "30.IV.1925. Горні Черношіце"...
Там за віконцем розцвілі вишні,
А тут, в кімнаті — фіялки сині.
Чому ж зникли всі сни колишні?
Чому на душу лягають тіні? "Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа і одразу з душі зникли всі "тіні" і я певна, що з’являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки.
Та й взагалі, жити на світі чудово!
Правда, іноді жують все батьки, ну да що-ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чипішити годинами та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-Богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайлика всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.
Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були "холосий" в українському вбранню. От, шкода, що я Вас не бачила!!!
Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася в Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні — милі, милі...
Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати... Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!
"Любов свобідна", Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не "каторга єгипетська", не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас — ЄДИНА.
Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Сфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше ніж на подобенце) і зафото-графував мене ще раз, при чому примусив мене фотографуватися, крім того ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну — чудак!!). І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу — відразу ж, а в середу — другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання... (Знаєте, є такий вірш: "Я любви не числю и не мерю... Нет, любовь есть вся моя душа"). Так, що в вівторок. Ви вже будете мати якусь мою фотографію.
Як би Ви знали, Михайлику, яка я тепер4 зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято і проф. Вагнер мучає мене з віршами.
Потім я деякий час мушу уділяти своїм "претендентам" і вести з ними "інтелігентні" розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.
І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові... Та за те думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.
ПС. А я вже думала, що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.
Пишіть!!!"
До цього було дописано: "Тут хтось мені казав про 29 число і 2 годину... І я написала... 29/ІУ".
Отже, це так було. Шістнадцять років тому. "На довго Ваша Оленка", — щебетала вона. "На завжди", відповів він. їх життя було не завжди рівне, були перебої, але завжди "щире і свобідне". І нерозривне. І на доказ цього, він виїхав тоді, "крізь сніжну бурю", до Києва, щоб бути там з Оленочкою. До самого кінця...
(Продовження на наступній сторінці)