Чи це тільки шалені поети та несамовиті письменники у своїх віршах та романах вичаровують щось подібне, а чи воно живе таки в самому житті? Нема заперечень. Між нами не багато таких, що мали б право таке заперечити. Жива дійсність, а особливо насичена такими пристрастями, як війна, особливо сприяє вібраціям жадобого серця. В повітрі розлито присмарк смерти, тожто кожна клітина нашого тіла хоче жиги. Любов, це його квітіння, це виклик, це провокація. Життя не сміє урватися. Це приказ Неба, найвищих сил буття.
Тоді на цю тему створено вражаючу пісеньку "Ліллі Марлен", яку кожного вечора передавали з військової радіопередачі в Белграді у виконанню співачки з проймаючим меццо-сопраном Лялі Андерсен... І яку, в англійському перекладі, для аліянтських вояків, у виконанні Марлени Дітріх, передавали кожного вечора з Лондону. І під яку йшли вмирати на чисельних фронтах мільйони вояків.
Ми з Танею знали також ту пісеньку, але ми прощалися не "унтер дер Лятерне" (під ліхтарнею), як говориться в пісні, а у сквері Шевченка під його пам’ятником. Це місце не було вибране з наміром, або з патріотизму, а тому, що воно є в Києві дуже прикметним і знаходиться недалеко дом моєї Беатріче. Це було під вечір. Ми прощалися з "твердим" наміром розійтися назавжди. І забути одне одного.
Прибувши до Рівного, я кинувся в роботу. Між людей. Ідея поїздки до Дерманя також завдячує цьому. Все лиш би "забути". І вернутися до Праги, де чекає мене моя дружина.
її листи звучали розпучливо. Вона відчула небезпеку і била алярми. Я висилав їй запрошення за запрошенням приїжджати, але це не помагало. Тоді я вирішив їхати до Праги сам, зайшов до гебітскомісаріяту і зажадав перепустки до Праги. І побачив, що тепер цю справу ускладнено. Я мусів виповняти відповідний формуляр і чекати на виклик. Як довго — не казали. У Рівному почав урядувати особливий уряд з назвою Ес-Де (Зіхергайст Дінст — служба безпеки) і від нього тепер залежали такі рішення, як виїзд на захід. Це справу відтягало і ускладнювало.
Між тим, я ходив до уряду, писав репортаж "Крізь сніг і бурю", про Київ, ходив на засідання, а в п’ятницю 21 листопада, нас з Степаном Скрипником запрошено до Городка недалеко Рівного, на публічну маніфестцію посвячення пам’ятника героїв, розстріляних під Базаром 1921 року.
Напередодні випало багато снігу, зночі вдарило міцним морозом, але на маніфестцію з’їхалось люда видимо-невидимо. Зрання в церкві велике богослужения*, правив о. Іван Данилевич в сослужннцтві кількох священиків, після того відбувся похід на місце пам’ятника у вигляді могили з високим залізним хрестом і написом: "Героям за волю України 1921-1941". Відправлялось посвячення, говорилось промови. На лютому морозі, без покрнтя голів. І це тривало до другої години дня.
Після того нас запрошено на громадський обід, приготований у палаці знаного колись українського діяча, посла уряду гетьмана Скоропадського до Берліну — барона Теодора фон Штайнгеля. Там з того палацу не багато зосталося, але й того вистачило, щоб приміщення для цієї імпрези виглядало імпозантно. У довгій залі з вікнами на широку веранду, покриту снігом, поставлено довгий стіл, за яким засіли гості.
Це була тризна, гідна наших древніх предків, для яких "ястіє і пітіє" вважалося найкращим засобом для відзначення пам’яти хоробрих мужів на полі брані, за честь і добро отчизни, убієних. Ця поминкова традиція збереглася значно краще, ніж інші старі звичаї, можливо тому, що основним її змістом було саме це "ястіє й пітіє". Від чого ані давні русичі, ані їх теперішні нащадки україніяни не відмовлялися.
Ця тризна, одначе, для нас з Степаном Івановичем закінчилася своєрідним конфузом. Після морозу, для того, щоб розігрітися, нам подали трохи заміцного "перваку", після чого ми мали ще виступити з промовами на концерті з приводу цього свята... Але "розігрівання"" так вплинуло, що я від свого виступу цілком відмовився, а Степан Іванович хоч і "виступив", але почав свою промову, — "Дорогі мої олексенці!" чим викликав майже однодушне заперечення публіки: — "Ми не олексенці, а городчане", а при тому зрив веселости... Що одначе скінчилося дружнім порозумінням, бо городчане самі до цього спричинилися своїм "перваком"... Що вони прекрасно розуміли.
Назад до Рівного ми верталися на другий день під вечір не Фіятом, яким сюди приїхали, а саньми-залубнями, запряженими парою коней. Ця романтика була спричинена досить не романтичною пригодою. Коли ми виїжджали зранку з воріт місцевого пан-отця з наміром їхати додому, нам несподівано відвалилося заднє колесо нашої машини. На щастя, дуже лагідно і дуже безболісно. Зовсім, як кажуть, на рівній дорозі. Наводячи на тривожні міркування — щоб ми робили, коли б таке трапилось нам в дорозі, скажемо, до Києва... Не кажу вже про таке карколомне підприємство, як подорож до Полтави. На підставі цього, ми мали право думати, що щастя таки було по нашому боці...
Назад у Рівному — цьому Вавилоні війни, ми знов погрузли в атмоферу щоденного і, по своєму, буденного. На селі, поза містом, домінувала стихія відродження України. Вона там нас поривала і несла з шаленною швидкістю назустріч різних зударень. Тут у цьому поламаному містечку діяла наркоза чужоземного нещастя, небувалої навали небувалих чужинців... Вони йшли на схід, як буревій. Там вже здобуто ними Ростов на Дону, підсуваються до Волги... Йдуть бої на передмістях Ленінграду, читай Петербургу. Від часів Чінгіс Ханських, цей простір не знав ще такого порушення його суверенітету і могло здаватися, що ми стоїмо на грані змін його геополітики... До цього часу тут змагалися за першенство лишень "брати слов’яни", а тепер ось сюди вторгаються древні готи, озброєні теперішньою зброєю, гнані поривом жадоби простору.
Це творило гострий чад війни. В повітрі, на вулиці, вдома... Моя чергова передовиця в газеті так і звалася: "Війна". Хотілося паки і паки повторити істину, що в цьому шквалі пристрастей, ми можемо втриматись лишень в "твердості духа, витривалості, жертвенності, згоді, порядку й дисципліні".
Бо іноді огортала паніка... За наш народ, нашу землю, наші міста. І за наших близьких. Думка про Київ не вгавала ані на мить. І хотілось чимсь помогти. Але як? Але чим? Там мої найкращі друзі і їм загрожує велика небезпека. Забрати б їх сюди до Рівного, або відправити до Львова. Все таки тут ще безпечніше, ніж у тому бідному, хворому, голодному місті розпачу й безнадій.
Але зараз про Києв треба було забувати. Наш Фіят здав свої позиції остаточно і на довго застряг у майстерні. А інших можливостей поїздки туди не було. Я обіцяв майстрам золоті гори, якщо вони привернуть до життя Фіята, але великих надій для цього не було. Тим часом, я повернув свою увагу на далеку Прагу... Ось тільки дістану перепустку — негайно туди їду. В думках я вже туди їхав і намагався поєднати всі мої противенства у якусь гармонію.
І несподівано до цього знов втручається доля. Другого дня, після нашого повороту з Городка, десь так по обіді до мого редакційного кабінету ввалюються двох" моїх, по дорожньому одягнутих, друзів з Дубна — голова окружної управи Олексій Сацюк і окружний шкільний іспектор Авенір Коломиєць... Які вже з порога гукали: — Уласе Олексієвичу! їдемо з нами до Києва.
Я, було, отетерів. Як то до Києва? Отак ось сісти і їхати? Чим і як? У мене нічого не приготоване. — Нічого... Не бійтеся... Про все подумано... Наша чарівна Ем-Ка в повній формі. Тільки сідати і їхати.
Переконати мене на таке не було тяжко. Починається оживлена акція. Кличу своїх редакторів, заявляю їм, що невідкличні справи вимагають від мене негайного відряження до Києва, наділяю їх всілякими інструкціями, залишаю чернетку передовиці і до побачення! Вернуся за чотири-п’ять днів.
І дослівно за годину ми вже всідали до машини і з Богом рушили в путь-дорогу. Знічев’я, на всю ніч.
Було зимово, морозило, небо вияснилось, дорога стелилася килимом, рух невеликий, наш шофер Харитон Семенович ідеальний і не лишень своїм гігантським розміром, а також знанням діла. І славетня, знайома нам Ем-Ка — машина совєтської фабрикації, вийнятково незграбного вигляду, яка свого часу спричиняла нам чимало клопотів, на цей раз брала свою швидкість цілком задовольняюче конкуруючи з різними Де-Ка-Ве, Опелями, Мерцедесами і ми гналися назустріч Києва з нестерпною невмолимістю. На цей раз ніхто вже не думав про контролю на Ірпені, бо її вже було знято. Наші "думки були зайняті лишень одним: Києвом.
Я мав прекрасних товаришів подорожі. Олексій Сацюк, за освітою магістр права Варшавського університету, мав великі зацікавлення літературою. Пізніше він почав писати і видав кілька збірок оповідань — "Колоски". "Злат-жолудь". П’єсу "Скрипка на камені". Приємна, великого культурного зацікавлення, людина. І мій добрий друг. І Авенір Коломиєць, знаний поет, який почав свою бардівську кар’єру у славному "Літературно-Науковому Віснику" за редагування Д. Донцова, але вславився він тим, що разом з деякими іншими молодими мальконтентами перейшов до комуністичних "Нових шляхів" відомого Антона Крушельницького і тим самим порвав струни не лишень з "вісниківцями", але й з українською суспільністю взагалі, став кандидатом на виїзд в Україну, евентуально, по "нових шляхах" свого наставника Крушельницького, на Соловки. Що одначе не сталося, бо Коломиєць мав терпеливість вичекати з виїздом і тим часом довідатись про долю тих, що поквапились з цим, не врахувавши багатьох моментів свого карколомного підприємства. Тепер він все те забув, не любив навіть його згадувати і вернувся "цілком і повністю" в лоно свого народу без ніяких застережень.
І ось ми їхали гаразд до Києва. Розмови, спомини, анекдоти. І незчулися, як доїхали до містечка Корця на річці Корчик, припливу Случі, яка була колись польсько-совєтською границею. І тут нам почало темніти. А що їхати за ночі в такий час виглядало непривабливо, ми вирішили тут заночувати.
(Продовження на наступній сторінці)