Але коли ми переїхали село і виїхали в поле та проїхали з пів кільометра дороги, ми потрапили у справжню халепу. Дорожина була тісна для авта, місцями засипана снігом і в одному місці ми безнадійно загрузли. Було темно, віяв північно-західній вітер і довкруги нічого живого. Трифон робить відчаяні зусилля, щоб вирватись з лабет стихії, мотор несамовито гурчав, але авто лишалося на місці. І що було нам робити? Лишати машину, йти до села, яке ми хотіли оминути, і шукати там рятунку.
Це було там зовсім недалеко за пагорбком хвилин п’ятнадцять ходи. І коли ми так возилися з тим автом, і всіляко роздумували, що маємо робити, як несподівано помітили з боку села на пагорбку кільканадцять людських силуетів, які швидко наближалися до нас. І в скорому часі біля нас опинилося з десяток дядьків, озброєних всіляким знаряддям... А між ними і був мій двоюрідний брат Андрій Рудий. — А ми так і знали! Це ж він! — навипередки говорили вони. — Бо хто інший міг їхати сюдою автом... Як тільки ми зачули мотор — кажу: напевно Влас. І напевно загруз. Ану-те, кажу, хлопці, за лопати! І от воно є. І дуже добре, — казав на це брат Андрій. То ж у нас саме весілля. Віддаємо наймолодшу сестру Ганну. От це так-так! А я хотів, було, їхати за тобою до Рівного та почув, що ти в Києві...
І вони кинулись до авта, розчистили сніг, підложили коли, а Трифон, як натисне на газ — машина випурхнула на рівне місце, як пташечка... А далі вже всі гуртом перепхали її через поле просто на Андрієве подвір’я..
А там хата ясно світилася, довкруги повно молоді. От тобі й відпочинок! Просто з корабля на баль. Багато метушні, та привітань, та обіймів. Але саме весілля на цьому нічого не виграло. Зібрані хлопці та дівчата почали церемонитись та співати патріотичних пісень — "Ой, видно село", та "Нам поможе святий Юрій" і все разом виглядало скорше на зібрання в народньому домі, ані ж на весілля. І при тому виявилось, що дівчата вже не пам’ятають всіляких тих "весільних", бо це, мовляв, уже пережито, а старі жінки вже соромились також "таке співати" і вони були здивовані, коли я з ними вельми не погодився. Я сказав, що старі весільні пісні мені дуже подобаються, як і взагалі ввесь старий весільний обряд — заручини, коровай, розплітання, виряжання до шлюбу, вінчання та перезва, та розходинн. Ні, ні, ні! Це було дуже гарно, це старі наші звичаї і ми не сміємо їх соромитись. І при цьому я почав збирати старших молодиць і співати з ними коровайні пісні. Ми не мали самого короваю — великої, округлої, пшеничної хлібини, оздобленої за-квітченою "різкою", але ми пригадали чимало коровайних пісень — "Засвіти, Боже, з раю до нашого короваю, щоб було виднесенько, краяти дрібнесенько". Та всіляке таке інше і з цього вийшло все таки весілля. І пригадали собі, як то бувало пекли коровай із всілякими церемоніями, що мало символізувати благословенство та добробут молодого подружжя.
До шлюбу їхали звичайно на другий день в неділю. А після того багато гостин у молодого і молодої, які колись тривали три і більше днів. Тепер це все зводилось до півтора дня.
Але я все таки був вдячний нашому Фіятові, який, проти нашої волі, завів нас до цієї хати, поміж цих людей. Після Києва, це було відсвіження. Я бачив українську свідому сільську молодь, між якою приємно було побувати, дарма що їм уже встигли сказати, що я не до них "належу", бо ж вони "бандерівці". Але згодом виявилось, що між нами ніякої різниці немає і мені їх "бандерівство" нічого не шкодить.
А також треба знати, що я опинився в хаті, де народилась моя мати, — Настасія, дочка Уліяна і Євдокії Рудих-Мартинюків. Цю хату я знав з часів раннього дитинства, бо тут жили мій дід, моя баба, мій хресний батько Макар, моя тітка Марія. До певної міри, це була моя дома, ми часто з мамою сюди приходили, "до дідуня", я бавився тут з моїм однолітком Андрієм всіляких ігор, а останнім спогадом про цю хату було весілля Андрія, шістнадцять чи щось років тому. І оце я знову потрапив сюди на весілля, щоб це було останнім спогадом про це родинне місце, бо вже рік пізніше, тут почала діяти наша партизанка, на куток напали мадяри і спалили його до тла.
Розуміється, що з мого "відпочинку" на "тихому селі" нічого не вийшло. Тут я потрапив з гостями за стіл, на самий покуть під образи, полився рікою самогон, розгорнулось широке "Ой, на горі там женці жнуть", а за тим "Ой, хмелю, мій хмелю" і багато інших "Ой", що простягнулося до півночі...
Хоча й після того не було ще відпочинку, бо "з-за рову" прибув швагер Семен, який потягнув мене до себе. Ми пішли з ним під покровом ночі, навпростець "через рів" на Запоріжжя, бо наш Фіят вимагав спокою і не дивлячись на те, що співали вже "перші півні", нас там чекали цілою ватагою мої колишні співпастушки, співшколярі, співкашники, як Макар, як Захар, як Архіп, як Мефод і ми мусіли знов випити "на здоров’я" і прогуторили до "третіх півнів". Я ж повернувся з самого Києва і було про що розказати... А їм послухати. Зійшлися ж "всі бурлаки до одної хати", де їм любо, де їм мило пісню заспівати.
Ночував я у Семена, спання багато не було, другий день неділя, збиралися, як завжди, до церкви. Там знов сила-силенна зустрічей, шлюб, запросини на обіди і ще одна несподіванка: у Дермані відкрили ж гімназію і вона ось влаштовує великий концерт, присвячений тридцятліттю смерти М. Лисенка. Отже, оминути такого неможливо. А тут ще вибір: обід весільний "на Балабах" і обід у доктора Мартинюка. Переміг доктор.
На весіллю я був учора і поки що досить. Обід у доктора довгий, ситий з чисельною родиною. Господиня дому, пані Маруся, варшав’янка родом, блискучий майстер печення й варення. Чудо-пиріжки, казкові вареники, легендарні "бігоси", неперевершені лікери та наливки... Після Києва, це, далебі, інша плянета, де люди ще не бачили, як виглядає голод, нужда, німець і сама, її величність, війна, про яку вони лишень читають з нашої газети "Волинь", яку тут можна бачити сливе у кожній хаті.
А вечором, біля сьомої години, концерт. Колишня простора їдальня семинарії, обернена в залю і вона заповнена. На початку зачитано просторий і докладний реферат про Лисенка. Хор, яким диригував місцевий диригент Олекса Скоропад, виконав композиції Бортнянського, Веделя, стрілецькі пісні — "Ой, видно село", "їхав стрілець на війноньку". Жартівливу "Ой, кум до куми залицявся", а там "Ганд-зя" та "Дударик". Продеклямовано "Слово, чом ти не криця" — Лесі Українки, не забуто й за гумор. Місцевий дотепник склав поему про подоріж хору до Бущі, що зривало буревії реготу, а все закінчилося надхненним "Ще не вмерла", що його проспівано цілою авдиторією.
Ночував я у Мартинюків, а рано в понеділок, прибув також Трифон з Фіятом, старанно виповненим "дарами хлібів земних", як це кажеться у святому письмі... І ми намірились по можливості скорше вислизнути назад до Рівного, де нас чекала гора роботи.
Але вислизнути отак просто, ніяк не вдалося. Вже рано-раненько "з Кір’янчуків" прибув мій інший швагер Петро і сказав, що на мене у нього вдома чекає і не дочекається моя улюблена кузинка Федоська і що ми мусимо до неї хоч на годинку вступити. Це було нам по дорозі і ми вступили... Де на нас чекало понад тузін кузинок, кузинів, кумів та сватів і так добрих людей. А сестра з радости пустила сльозу. А коли засіла "на маленьку перекуску" та почала "мед-горілочка кружляти", як це в пісні про Нечая та його кумасю Хмельницьку, співається, то це протягнулося до обіду, а від обіду до вечері, а від вечері до півночі. Ніякі наші намагання вирватись з цієї облоги "не увінчалися успіхом". І ми були змушені вертатися до Рівного аж у вівторок, багато більше змучені, ніж ми приїхали сюди.
І єдине щастя, що мій генеральний редакційний штаб так ідеально був змонтований, що ніякі такі перебої в роботі не помічалися. Машинки цокотали, лінотипи шаруділи, ро-тачки крутилися, газета виходила.
II
У час, коли пишуться ці рядки, щось більше, ніж тридцять років після усіх тих пригод, хай буде вільно мені, бодай злегка торкнутися деяких інтимно-особистих переживань тих бурхливих років. Одна пісня про таке каже: "Ніч цілу не сплю я, день цілий не їм. Горілку все п’ю я, одурів зовсім". Знаємо, що такі ситуації трапляються з людьми дуже часто знічев’я, нежданно і не прохано. Не оминуло це і моєї долі. Хоча у мене це виливалося не так в горілку, як у поезію та музику. Ніколи я не перечитав стільки збірок віршів, як тоді, зрозумівши, що цей рід словесної творчостп таки направду є висловом "муз і грацій" і призначений для всіх ранених стрілою Амура в першу, а можливо й в останню чергу. А до того, я ніколи з такою жадобою не пересиджував біля радіо-апарату, вислухуючи всі концерти музики, які тільки можна було тоді в розвойованій Европі спіймати з етеру. Моя істота вимагала ритму і гри слів та тонів, щоб створити інший світ блаженної нірвани, де не було б ні війни, ні небезпек, ні логіки. Резолюція Аристотеля, в інтерпретації Івана Франка, що "тільки мрець і сліпець можуть буть проти неї надійний борець" приймається тут безпротестно, одноголосно.
Моя "володарка серця", "чарівна мрія", "обірвана симфонія" була далеко, "за морем, за океаном, за островом Буяном", яку я недавно залишив з наміром більше не бачити.
Бо інакше поставала загроза розриву з моєю дружиною, чого я не бажав, не сподівався і не думав робити. Бо вона цього нічим не спровокувала і переживала дуже болюче. Від чого моє сумління ніколи не зможе звільнитися.
(Продовження на наступній сторінці)