З їх речей, що залишилися у нас, особливо вражає також листування Михайла з його батьками, — його власним батьком Павлом Телігою, який був лікарем у станиці Ахтирській на Кубані і батьком Олени — професором і ректором Української Господарської Академії в Подебрадах, Іваном Шовгеневим. Листи Шовгенова, переважно з років останніх.
коли старий професор жив вже у Варшаві, під німецькою окупацією, за тяжких матеріяльних і моральних умов, намагаючись зо всіх сил "триматися на дусі", а листи козака з Кубані Теліги належать до давніших років (1925) і вражають своєю безпосередністю, простотою і щирістю людей чистих душею і прямих мислію.
І особливо вражає один такий лист, з 25 вересня 1925 року, від батька Михайлового, в якому той подає відомості про свій рід.*) "Від тата — синові Михайлику про своїх давніх і близчих родичів по мужській лінії, — починається це батьківське посланіє. Років більше, як сто, а саме 1792 році
— твій прапрадід Захарко Теліга, переселився з-за Бугу, разом з бувшими запорожцями на подаровану царицею Катериною землю "Мананський полуостров" і оселився на Кубанщині в куріні Полтавськім (тепер станиця Полтавська). Не знаю, скільки у нього було синів, але був Андрій, це вже мій дід, а твій прадід, у якого були сини: Фока, Василь, Філімон (мій батько, а твій дід) і Іван, які було кажуть, що батько їх Андрій Захарович, довгий час був начальником станції, за що, кажуть, був нагороджений якимсь чином. Діти його
— твої діди, були: Фока дияконом, Василь якимсь паном, мав панський наділ землі, Філімон, мій батько, і Іван — дядько, добились лише тільки урядників, по тій причині, що батько їх Андрій і мати Горпина, раптово померли від холери ще не старими і от з цієї причини їм удалось вибитися лиш тільки в писарі, що в ту пору було теж важко. Працювали вони на писарстві років 25-30, аж поки послабли очі. Перше дід писарював у Полтавській станиці (де 1860 року і я народився), а потім, в 1863 році охотником переселився на Кубань і оселився в станиці Анхірській. Тут ще було багато войовистих черкесів і жить було небезпечно, часто й густо черкеси нападали на невеликі тоді стоянки, віднімали цілі череди худоби і навіть полонили чоловіків і жінок. Отож, щоб були охочі до переселення на Кубань, цар дарував їм по 172 десятини землі загальної і крім того по 10 десятин потомственної, яка дісталась було від мого батька і звідки ти возив дрова, тепер вона одійшла в загальну — царські дарунки не признаються.
Коли дід став працювати, то мав виноградний та хруктовий сад — бжільництво; крім того довгий час керував півчим хором і в своїй станиці і в Абинській, а часом кликали його і в Їльську, і в Азовську та на панські свадьби та на престольні свята. У нього був чудовий високий баритон і дуже багацько знав пісень, як мирських, так і церковних, а
) Зберігаємо словню і правопис оригіналу.
також умів грати на гармонії. Брати його були одмінні співаки, а особливо Василь Андрійович... У того, так кажуть, була така товстенна басюра-октава, що як у добрій бочці.
У діда було багато писаних його рукою сшитків, де було записано сотні пісень народних і десятки церковних піснопіній.
Нот тоді ще не було і він обучав своїх хорян по слуху, а щоб їм було понятливіше, то багатько йому стоїло праці, щоб у сшитку написать таку круту штуку, як наприклад, отаку херувімську: іже херувіми, іже" херувіми, і т. д. Напослідок, коли вже виріс син його, твій дядько, який знав ноти, то вже від його научився і дід писати такі ноти і по них обучав своїх співців, аж поки не став старим, безсилим...
Писав він дуже красиво і чітко, навіть був мастак в листах до своїх приятелів — писнути якого небудь журного, чи веселого віршика. На превеликий жаль, майже всі його сшитки щезли десь, здається їх рознесли онуки — це тітки Марії діти та Яків, та Ганна тощо... Частина була попалась і до мене, але їх брав Олександр і не знаю, що з ним сталося.
Дідова дружина, твоя баба Оксана, була дияконівська дочка, дуже здатна готувати ріжну смашну страву та пекти здібний хліб, та паски, та проскурки, чим довгий час заробляла гроші. Дядько Іван Філімоновіч, скінчивши 3-х річну станичну школу, скінчив також 3-х річну полкову у станиці Хабльській (Холмській), а потім прослухавши учительські курси, довгий час учителював, а потім служив у обласному правлінні діловодом, де дослужився до коллежського совітника — ним і помер. Сини його Володимир — лікар, Микола
— полковник, Михайло — сотник. Дядько добре писав вірші і по російськи і по-українськи, колись надішлю тобі одного з них, якого він писав мені, коли я служив на війні з Інтекинцями за Каспицьким морем.
Жіноцтво Телігівського роду було дуже співуче, а одна тітка Ганна була страшенно схожа на діда і окрім дисканта, уміла співать і альтом, і тенором, і навіть з своїм чоловіком
— баском, а той було тоненько, а вона товсто.
Про себе напишу до свого свята 50-річного ювілею, яке здійсниться як не помру, в лютому 1927 року. Приїзди — послухаєш 50 років моєї праці на лікарській ниві"...
Ось такого кореня був Михайло Теліга, сотник армії УНР, нащадок давнього козацького роду, інженер лісництва і бандурист ще від часу першої капелі бандуристів, заснованої за часів Гетьманату 1918 року. Звідсіль походить також мальовниче прізвище нашої поетки Олени, з яким вона увійшла в анали історії не лишень нашої літератури, але й історії мартирологи. Такої великої своїми розмірами і такої глибокої своєю трагікою.
За час моєї відсутности в Рівному сталася ще одна подія несамовитого значення. Одну з кімнат мого мешкання займала Рівка Шнайдер, жінка жидівського роду, зі своєю матір’ю Песею і малим сином Мойше. Вони намагалися за всяку ціну втриматися при життю, боронилися як могли від гетто, куди останніми місяцями збирали всіх їх одновірців, шукали протекції навіть у мене, ми їм, чим тільки могли, сприяли, але коли я ось востаннє повернувся з Києва, їх кімната була порожня.
Що сталося? А сталося неймовірне.
Саме в тих днях, за одним разом, було забрано в Рівному 15.000 людей, загнано за місто до одного лісу і всіх їх там знищено. У тих гекатомбах зникла і моя сусідка з її матір’ю й сином.
Явище в історії людства унікальне. І у великій мірі не-збагнуте.
Для мене феномен жидівства на плянеті був завжди най-загадковішим поняттям. Що це за така відміна людей і яке їх призначення в історії людства? Раса найбільше збожнюваних і могутніх і разом найбільш зненавижених і ницих. Ми їх здебільша так добре знали, часто їх бачили, інколи поруч зростали, ходили разом до школи, приятелювали. Бувало, вже з дитинства, вивчали їх історію під унікальним виглядом "святого письма" і їх географію з назвою "свята земля". Нас хрестили іменами їх праотців Авраама, Ісаака, Іакова, нас одружували також ними, а коли вмирали, ми "відходили на лоно Авраама, де всі праведні спочивають". Нарешті, одна з їх дівчат народила нам "Бога живого", пов’язаного з величезною містерією вірування за яке, між людьми протягом віків точилися найгрізніші чвари.
Ці факти бралися так самозрозуміло і так апріорно, що найменші натяки на які-будь сумніви вважалися за блюзнірство.
А все таки, як мало ми знали тих людей... Або краще, ми їх не знали зовсім. Ані ми, ані решта світу довкруги нас.
Ми не знали, чому вони каралися в полоні вавилонському, чому неволились в неволі єгипетській, переслідувалися в Еспанії, гень аж до цього голокосту, що стався на наших очах епохи Гітлера. Ми не знали також, чому вони входили в такі гострі конфлікти з народами, серед яких жили, а в тому і з нашим народом.
І, здається, цього не знали не тільки ми, але й вони самі — спричинники цих загадок. Дармащо про це написано багато книг, думалось мільйонами голів, пережилось безліч трагічного досвіду. Було багато За, багато Проти. Багато оскаржень і контра-оскаржень. Були прокурори і були адвокати. Але де і в чому таїться корінь цього явища, ніхто цього сказати не може.
Просто тому, що не можна сказати, чому, для чого, з яких причин світить сонце, кружляють плянети і росте трава. Дарма що кожний шкільний підручник дуже добре "знає чому" це діється.
Доля людини і людей таїться в їх природі. В даному випадку, це унікальне приречення, расова "вибраність", ідейна незаперечність. Не всім дозволено писати заповіді на горі Сипая під диктат Бога, руйнувати імперії іменем Бога, скидати з трону царів проти Бога. І знайти для цього виправдання, за яке мільйони підуть на розтерзання, барикади, голокости. Хай би спробував доказати такого грек Платон, римлянин Август, німець Лютер і всі реформатори великих цивілізацій землі. Навіть "великий Ленін", зо всіма його Дзержинськими і Джугашвілі, був лишень слухняним виконавцем волі нащадка дітей Ізраеля — Маркса.
Утопійна екстремність, чар надзвичайного, шок несподіваного — зброя, якою вміли орудувати ефектно лишень пастухи "святої землі", в яслах яких могли родитися боги всіх королів землі.
Але за таку дерзость їм приходилось дорого розплачуватись. Особливо з тими, яких вони полонили. Християнством, марксизмом, мамоною. Яке диво, що жидівство найбільше переслідувалось в найхристиянійшій Еспанії, наймарксистичнішій Росії і наймамонішій Німеччині. Де ідеалізм і реалізм зударялися найгостріше.
Але чи можна було б уявити світ без Христа, апостола Павла, Карла Маркса? Без християнства і марксизму? І, здається, що тільки єдина маленька державка на місці "святої землі" відважується казати так. Це Ізраїль на чолі тепер з Ґолдою Маїр. Всі решта потуги світу з цим ніяк не погодяться.
Одначе письменник жидівського роду Шолом Аш, у своїй книзі "Апостол" вважає, що найбільшою силою жидівства є сила їх місійного духа. Рим, пише він на закінчення своєї книги, переміг жидівство силою зброї на короткий час, але жидівство перемогло Рим силою духа назавжди.
(Продовження на наступній сторінці)