І в тих думах кілька років
В вічність полинуло,
І літа ті найщасливші
Для мисливця були.
Після того із шостого
Чи з седьмого року
Залягла йому гадюка
Край лівого боку,
І згризала йому серце
Зрання до смеркання,
І натхнула тяжкі війни
Замість полювання.
Отакі-то речі були!
Певними часами
Полював собі мисливий
Межи болотами.
І вбив сарну, кілька зайців,
Вовка і лисицю,
Наостаток несподівно
Напав на куницю.
Летять слуги і мисливий,
Хортів поспускали,
А куниця на болото,
Поминай як звали!
Біжить вона болотами,
Полем, чагарями,
Біжить ззаду і мисливий
З слугами, хортами.
Убігає кунка в степи,
Ба й ті не вертають
І в густий бур'ян високий
З псами убігають.
І ганяли, не догнали,
І в степу зблудили,
І насилу приблудились
На ніч до могили.
І кругом могили стали,
Стали розважати,
Чи додому повертатись,
Чи тут ночувати.
Розсудили ночувати
Слугам серед поля,
Царевичу — на могилі,
Коли буде воля.
І подякував царевич
За їх раду милу,
І пришпорив вороного,
Їде на могилу.
IX
А царівна злотокрила
На могилі спала...
Крила раптом засвербіли,
І царівна встала.
Перед нею в злоті-сріблі,
Гарний, уродливий,
Стояв конем на могилі
Царевич мисливий.
І поглянула царівна
Навкруга могили,
А там люди пішо й кінно
Ціле поле вкрили.
І поглянула, питає:
"Звідки, добрі люде?
Чи війна у вас зо мною,
Чу супокій буде?"
І царевич відвічає
Панні уродливій:
"Я — царевич із поляни,
То мої мисливі.
Ми куницю полювали,
Да в степи загнали,
Не догнали, заблудились,
Сюди приблукали.
Просимо тебе, царівно,
На нас не гнівися,
Що без волі ми твоєї
В степи ввігналися",
"Коли так,— царівна каже,
Я жалю не маю,
Кілько схочете — полюйте,
Я вам позволяю.
Ще годилось би вас, гречних,
Переночувати,
Но я — панна, ти — кавалір,-
Прошу вибачати..."
"Дякуєм тобі, царівно,
І святому богу,
Тілько звідси па поляну
Покажи дорогу".
І царівна показала:
"Так тримайтесь, люде:
Перше кий вам попадеться,
Потім жито буде.
І від жита на полудень
Там пішло ще наше;
А від него на опівніч
Все то буде ваше".
І подякував царевич,
Шапкою склонився,
З вороного перегнувся,
З панною простився.
Зібрав слуги і поїхав
На свою поляну
І все думав за царівну
Любу та кохану.
X
Звела з розуму царівна
Мисливого-пана,
І огидла йому пуща,
Збридла і поляна.
І чи спить він, чи дрімає,
Чи думу гадає,-
Його думка край могили
На стену літає.
І літає коло тої,
Которую любить,-
Обіймає і цілує,
Ластить і голубить,
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серці
Бродять чорні хмари?
Спив і я той прикрий келих
За здоров'я долі,
І з похмілля моє серце
Розривають болі.
Правда, мило мені було,
Як дівча обняла
І опущене покрівля
З думки підіймала,
І на розум накидала.
Правда, мило було!..
Моє серце в океані
Розкоші тонуло.
Я забув про все на світі,
На все не вважав-єм,
Я й себе забув самого,
Мало пам'ятав-єм.
Спам'ятався... вона щезла!..
Розум холодіє.
Лиш нещасна моя думка
Росте та повніє.
В якім смутку, в якім жалі
З нею я блукаю,
В яких муках, тяжких болях
На світ породжаю.
Зв'янув мій вінок рутвяний,
І вона причина,
І хто знає, чи пригорне
Хоть дитя-дівчина!
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серцю
Бродять чорні хмари?
І роздумав пан мисливий:
"Нічого гадати.
Лучче бути у царівни,
Правду розказати".
XI
І пішов він до царівни:
"Панно злотокрила,
Ти строїла моє серце,
Розум погубила.
Верни розум, віддай серце,
Зжалься надо мною,
Прийми моє вірне слово,
Будь моєй жоною!"
"Царевичу любий, милий!
Вибачай, що скажу: —
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу.
Доки сила єсть у мене,
Хоть би й я хотіла,
Не допустить мене замуж
Моя власна сила.
А як доля мене зрадить,
Сила збита буде,
Ні я людей не полюблю,
Ані мене люде.
Царевичу любий, милий!
Щиру правду кажу:
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу".
"Чари мої, небо моє!
Зжалься падо мною!
Не жоною — бог з тобою,-
Будь хоча й сестрою!
Позволь мені на степові
Вічне полювати,
Вічне тебе оглядати,
З тобой розмовляти!"
"Позволяю-позволяю
І буду сестрою,
Лиш неслави, тебе прошу,
Не роби зо мною".
І, як рідная сестриця,
З братом обійнялась,
Пригорнула його к серцю,
Щиро цілувалась.
І що ж? Легше тепер стало
Мисливому-пану,
Коли він сестрою має
Дівчину кохану?!
Но чи ж легше: води хтіти,
Питоньки просити,
У воді по шию бути
І води не пити?
Що йому за доля була
І сестрою мати?
Що за щастя йому було
З нею розмовляти?
Тілько дума за думою
Розум убивала;
Тілько туга за тугою
Серце розривала.
XII
І не міг царевич знести
Тяжкої недолі,
І задумав її взяти
Замуж поневолі.
І впівночі, як царівна
Мала спочивати,
Став мисливий на всі степи
Сіті розкидати.
І розкинув на всі степи,
Поля і могилу,
Ставить силу серед поля,
Сам іде по милу,
Тілько вийшов на могилу —
Мила пробудилась
І сердитими очима
Вколо обдивилась.
Всюди сітка на стенові,
Край могили люди.
"Скажи, брате,— запитала;-
Що то з того буде?"
"А що ж буде, моя панно?
Прийшов за сестрою,
Щоб по волі чи неволі,
А була жоною".
"Не буде сестра жоною",-
Відповіла мила;
І на ступінь відступилась
Істріпнула крила.
І, як порох, пішо й конно
Козаки спадають
І зганяють вражу силу,
Сіті обривають.
І урвала їден волос,
Ставить отамана,
І отаман в чисте поле
Запрошає пана.
І на степу межи житом,
Києм і могилой
Ізійшовся пан мисливий
З отаманськой силой.
І зійшлися, б'ються, тнуться
І кінця не мають,
Їдні сили полягають,
Другі виступають.
І в мисливця нова сила
З вуха виступає,
В злотокрилої царівни
Із крил вилітає.
І зійшлися, б'ються, тнуться,
Тілько й миру мають,
Як землею сировою
Трупи закривають.
І так бились літо й зиму;
Аж перед святою
Дождалася злотокрила
На часок покою.
І в столицю полинула
І там сповідалась
І днів кілька із столиці
В степи не верталась.
ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА
І
Безворотно дев'ять років
В вічность улетіло,
Як на степу опочило
Соловея тіло.
Улетіло дев'ять років,
Ще їден кінчався,
А причепа з того часу
Ще й не сповідався.
І от саме на Великдень
Слуги підступають,
Будять сонного причепу
Да і промовляють:
"На добридень, ясний царю,
Святом веселися,
Їдь у старую столицю
Та запричастися".
Встав причепа, довго думав,
Думав, що робити,
Наостанок сказав слугам
Коні заложити.
Заложили слуги коні,
Він умився, вбрався,
Взяв барилко й фаріаком
На степи погнався.
Приїжджає у столицю
І у церкву входить,
А у церкві "херувими"
Старий дяк виводить.
І врата святі одкриті,
Свята чаша сяє,
І отець крижує руки,
Духа призиває.
І кадильниця святая
В олтарі кадиться,
І, як в небі білі хмарки,
Фіміам клубиться.
І в тих хмарках, ніби в небі
Душі умерлії,
Бликають перед вратами
Свічі восковії.
А у церкві на колінах
Стоїть злотокрила
І, як ангел перед богом,
Голову схилила.
І причепа мимоволі
Серцем сокрушився,
Уклякнув і нахилився,
Господу молився.
Щиро господу молився,
Щиро сповідався,
А потому враз з царівной
І запричащався.
І по всьому піп виходить,
Проскури підносить
І царевича й царівну
На свячене просить.
II
Піп, причепа і царівна
За столом сиділи,
Як звичайне на Великдень,
Спершу яйця їли,
Потім паску, і ковбаси,
І усе свячене,
Наостаток надпочали
Порося печене.
І отець святий говорить:
"Варто би полити,
Но, бог свідок, нігде було
Крапельки купити".
(Продовження на наступній сторінці)