"Царевичі наші любі,
Сваром не сваріться!
Ходіть лучче до причепи,
Миром помиріться".
І подумали три брати,
Покидають степи
І на північ, у столицю,
Ідуть до причепи.
III
Прийшли брати у столицю,
Палац відпитали
І приходять до покою,
Край порога стали.
А в покої сам причепа
На високім тропі,
Кучерявий хміль повився
На його короні.
Коло него, ступнем нижче,
Сидять сенатори,
А за ними їднорали,
Пани й асесори.
За панами осавули,
Як свічки, стояли,
А за ними прості люди
Мовчки уклякали.
У царя на відер двоє
Чаша брильянтова,
І на чаші стоїть надпись:
"Тут правда царьова",
І цар нею вино тягне,
Відром — сенатори,
Піввідерком — їднорали,
Оком — асесори.
Пани пили із півока,
З кварти — осавули,
Прості люди то з бляшанки,
То з бичка тягнули.
Наоколо часовії
Стіни підпирали,
І, як ружжя, довгошиї
Бутельки тримали.
Підступили, поклонились
Діти Канчукові.
"Розсуди нас! — говорили
П'яному царьові, —
Розсуди по правді божій,
А не чоловічій:
Нам осталось після батька
Три чудесних річі.
І першая із тих річів —
Канчукова кримка,
І та кримка не простая —
Кримка-невидимка.
Друга річ — нагай ремінний,
Тільки-но сказати:
"Погуляй на кім, нагаю!"
То й зачне гуляти.
А з казана, щоби їли
Всі на світі люди —
Скілько страви ізварити,
Стілько в нім і буде.
Отаке-то, ясний царю!
Ми й самі не знаєм,
Як ті речі між собою
Поділити маєм.
Чи три річі взяти разом
Судиш ти їдному?
Чи каждому їдну взяти?
І котру якому?"
IV
"Не журіться, царські діти,
Діти Канчукові:
Передайте ви ті річі
Нашому царьові.
Цар розсудить, кому взяти!" —
Слуги враз сказали.
І царевичі причепі
Свої річі здали.
А причепа тії річі
На столі складає
І встає із свого трону.
Стиха промовляє:
"Свідок бог, суджу я правду,
І всі добрі люди:
Хто із вас братів поборе,
Усе того буде".
І в минуті двоє старших
Раптом ізчепились.
Ізчепились і до крові,
Як ті півні, бились.
А молодший лиш на кримку
Скоса поглядає...
Ніби місце дає браттям,
К столу підступає.
Вже і тому, і другому
Боки посиніли,
Вже крівлею тому й тому
Губи закипіли.
А все вони таки б'ються,
Миром не миряться;
Наостаток враз без сили
Покотом валяться.
Плещуть свідки у долоні,
Ті цар помагає,
А мізинець помаленьку
Руку протягає.
Хвать за кримку! Да на себе!
Давай утікати!
Сенаторам через плечі,
Людям через п'яти!
"Ловіть його, бісурмана!" —
Усі закричали.
А він уже за порогом,
Поминай як звали!
"Ну, пустили того біса,
Хоть тих не пускайте!
Не пускайте бісурманів,
Зараз порубайте!"
І царевичів безсильних
На шматки зрубали,
І собі нагай ремінний
І казан узяли.
А мізинець-невидимець
З страху чи із горя
Десь погнався через степи
До самого моря.
V
На полудень від заходу
Пишна, як дівчина,
Розвинулась і дрімає
Сонная долина.
У головах терен в'ється,
Шию обвиває
І квітками й ягідками
Голову вбирає.
Від восходу, як покрівля,
Відкотилось море,
Від заходу при долині
Стоять сиві гори.
Стоять гори при долині,
Ніби батько й мати.
І вартують, доки буде
їх дитина спати.
І вартують з-перед віку
І думу гадають,
Та на сонную дитину
Сльози проливають.
І на ноги спаде слізка —
І, як невидимка,
Закриває її чари
Встидливая димка.
І та димка зеленіє,
Вабить і лякає,
Вбитому життя дарує
І сама вбиває.
І на стан сльоза упаде —
Кругом обіллється,
Опереже стан тоненький,
В вузлик завинеться.
Завинеться і дівочі
Чари замикає,
І два кінці, як дві бинди,
В море опускає.
І на груди сльоза впаде,
І до серця ллється,
Доки в серці у гарячім
З вогнем не зійдеться.
І лиш тілько ізійдеться,
Парою злітає
Гу сонної долини
Груди підіймає.
Підіймає повні груди,
Груди пробиває
І гарячою водою
На світ випливає.
Плачуть гори, течуть сльози
Віки, не годину.
Но ті сльози не збуджають
Сонную долину.
Плачуть гори з-перед віку
І не перестануть,
Тілько й легше горам стане,
Як на море глянуть.
Море тихе, море ясне,
Як дитя, дрімає,
А за морем свята церква
І хрест святий сяє.
VI
В сій долині межи морем,
Терном і горами
Жив собі пастух-царевич
З своїми стадами.
Живе собі, як пташина
На святії волі,
Коло него стада бродять
На шовковім полі.
А він собі під оріхом
Лежить на травиці,
І в травиці червоніють
Спілі полуниці.
А навколо на деревах
Фіги і мигдали.
Померанці і цитрини
Гілля повтинали.
Там спадають спілі сливи,
Жовтії морелі,
А там тілько доспівають
Ріжки і дактелі.
На відклонах спілі дині
Й кавуни пестріють,
І над ними винограду
Китяхи синіють.
І в долині над зіллями
То метелик грає,
То жебонить бідна пчілка,
В квітку заглядає.
А в повітрі над садами
Грають божі птиці,
І над ними, як склепіння,
Небо без границі.
А по небу плине сонце,
Тає на долину
І, як ненька, огріває
Рідную дитину.
Опочине ясне сонце —
Місяць випливає.
Безграничнеє склепіння
Зіроньками сяє.
І весело зорі грають,
Мигтять і міняться
То погаснуть, потемніють,
То знов загоряться.
Тілько місяць, місяць думний,
Знать, своє гадає:
Мірним ступнем поміж зорі
К заходу ступає.
Хіба тілько, як проходить
В небі середину,
Стане, думний, і погляне
В сонную долину.
А в долині туман бродить,
Убрус випрядає
І на сонную долину
Стиха накидає.
VII
І як в небо сходить сонце
І як з неба сходить —
Стає пастух на долинім
І думу виводить.
І стихає все навколо —
Від орла до пчілки,
Все живеє й неживее
Слухає сопілки.
І та дума, його дума,
Ніби з неба ллється,
І широко, і далеко
За межу несеться.
Раз виходить піп із церкви,
Кондаки співає,
Коли чує, аж за морем
Якась дудка грає.
"Га! — подумав.— Певно, люди
Зайняли долину.
Піду-но я що випрошу,
Хоть на сорочину",
І зібрався піп убогий,
Пішов понад море
І приходить на долину,
Під високі гори.
Аж навстрічу йде царевич,
З попом привітався.
"Чи здалека ви, панотче?" —
Батюшку спитався.
"Я з-за моря,— піп говорить,-
Я з-за моря, сину,
І бідую Христа ради,
Мало що не згину.
Я вдівець, не маю жінки
І дітей не маю
І за церкву лиш їдную
Та за душі дбаю".
"Будьте ласкаві, панотче,
В мене відпічніте,
Не цурайтесь мого хліба,
Сядьте, закусіте".
Простелив піп свою рясу,
На траві сідає;
Пастух ходить коло него,
Щиро угощає.
І наївся піп убогий
І хрест святий творить,
І дякує співакові,
Дякує й говорить:
"О, спасибі! Добре, сину,
Ти людей приймаєш,
Тілько шкода, що до того
Вина не тримаєш.
Знаєш, сину, вино добре,
Письмо святе каже,
Веселить смиренне серце,
Маслом душу маже".
VIII
"Вибачайте мні, панотче,
Я ще не розжився,
Ще і року не уплило,
Заким поселився.
Розжиюся, і як будуть
Мене знати люди,
То на втіху добрих гостей
І то в мене буде.
На сей раз, святий панотче,
Прошу, не судіте,
А убоге господарство
Поблагословіте!"
Спершу вийшли на озера,
Де між купинами
Пливали собі на волі
Гуси з лебедями.
І піп руку підіймає
І благословляє,
А тим часом пастухові
Стиха промовляє:
"О, хорошії ж лебідки
Й гуси маєш, сину!
А годилось би й на церкву
Дати десятину".
І дарує він найкращу
Гуску і лебідку,
А піп тільки-но погладив
Куцую борідку.
Ідуть далі понад річку,
Аж на оболоні
Табуном на волі грають
Розкошнії коні.
"Благословить тобі господь
І ті коні, сину,
Лиш не жалуй в святу церкву
Дати десятину".
І вибрав він пару коней
Під масть і під міру
І дарує і ті коні
В церкву на офіру.
Перейшов піп вздовж і навхрест
Всю його долину
(Продовження на наступній сторінці)