І на церкву ізі всього
Вибрав десятину.
Наостаток в него видить
Дудку золотую,
І на дудку піп зливає
Благодать святую.
"Всяка дудка твоя буде
Повна благодати,
Тілько, сину, треба сюю
На святе віддати".
"Вже за сеє, святий отче,
Прошу вибачати,
Дудка — батьків подарунок,
Не можу віддати".
"Ну спасибі і за теє!
Думає попина.-
Церкві хвала подобає,
Мені — десятина".
IX
Тілько-тілько що царевич
Батюшку відправив,
І отець чеснії стопи
За море направив —
Аж з-за терену густого
Німець показався.
Іде — пастух поклонився,
"Звідки?" — запитався.
"Я сем, члечку, вбогий немец,
Фон Австрія з родем,
Жиє собі тілько штукем,
З чужим хлебем-водем.
Як сват сватем, нам Австрія
Хлеба не родзіла,
Тілько з вогнем нас паліла,
З водем нас топіла.
З такем бідем немец нігди
З хлебем не працовал,
Тілько ходзіл із олейкем,
Штуки показовал".
"Що ж то в тебе за олейки?"
"Вшельке, мілий члечку:
І от тего, жеби члечка
Покохал дзівечка,
І од глави, і од очу,
Од боку болення,
От седзення і стоєння,
Піця і єдзення".
"Як такії ж то олейки,
То сховай для себе.
Ще цікавий би я знати,
Що за штуки в тебе?"
"О, я славне умім штуки,-
Хитрий німець каже.-
Тілько заплаць, мілий члечку,
Вшельке ці покаже.
Ото, члечку, і даремне
Маш ламане штуке..."
Перегнувся назад німець,
Падає на руки.
І руками вперся в землю,
Ноги підіймає
І стоїть ногами вгору,
Ніби чорт тримає.
І здихнув пастух-царевич,
Просить німця встати.
"Що ти робиш з себе, німче? —
Став йому казати.-
Не пристало чоловіку
З себе сміх робити.
Чоловіку завше треба
Чоловіком жити.
Я дам тобі, чоловіче,
Всього для початку,
Та возьми, піди додому,
Збудуй собі хатку.
Сій, ори, працюй, трудися,
Як всі добрі люди,
То із тебе поміж люди
І сміху не буде".
X
Після німця якось господь
Того не доводив,
Щоби ще хто на долину
Жебрати приходив.
І пастух поставив хатку,
Хліб зібрав завчесне
І спокійно жив в долині
До самої весни.
Стала весна наступати,
Піст святий кінчатись,
Ще лиш тиждень — і Великдень,
Треба сповідатись.
Із суботи на неділю
Йде пастух із дому
І приходить, поклонився
Богові святому.
Поклонився і громаді,
Край попа вклякає,
А піп сидить в патрахілі,
Йому промовляє:
"Доки в церкву не положиш
Дудки золотої,
Поти тобі не прокажу
Сповіді святої".
І встав з місця, пішов в олтар
І вечерню править,
А пастуха коло серця,
Мов кліщами, давить.
Вийшов з церкви за дзвіницю,
Ходить і блукає.
Аж приходить попів наймит
Да і розважає:
"Не журися, пане-брате!
До землі бідою!
Мало чого піп не каже!
Ходи-но зо мною.
Ти думаєш, що він справді
Так за церкву дбає?
О, бодай так! Все то, брате,
Собі забирає.
А як мучить на соломі
Бідну худобину!
Ходи хіба, та оглянеш
Свою десятину".
І пішов пастух, оглянув,
Аж жаль йому стало!
У голодної худоби
И стебла не лежало.
"Та де йому,— наймит каже,-
За худобу дбати!..
Він за теє тільки дбає,
З ким би йому спати.
Та ще в хаті із ким-небудь
То й спати не буде.
Не пристало, каже, в хаті —
Будуть знати люди.
А нагорі іще здавна
Солом'яник має,
От туди він своїх гостей
На нічліг приймає",
XI
"О, спасибі тобі, брате,-
Пастух обізвався,-
Що ти правду розказати
Не полінувався.
А не знаєш, чи сьогодня
Буде молодиця?"
"Як не буде? Та без Гриця
Й вода не святиться".
"Добре ж, брате. Я тут буду
О пізній вечері.
Не забудь лиш відімкнути
Затильнії двері".
Пішов пастух по сопілку,
Назад повернувся;
Увійшов в затильні двері,
В кутку пригорнувся.
І поглянув кругом себе.
Всюди темно й тихо;
На горі лиш по минутах
Шелепає лихо:
Далі чує тихий голос:
"Годі, серце, спати:
Збирається сильний турок
Москву воювати",
"Не боїться Москва турка,-
Хтось говорить знова,-
Коли турок хоче битись,
То Москва готова".
А пастух пождав минуту
Та як стане грати!
Давай усе неживеє,
Як живе, скакати.
Скачуть відра із водою,
Кадка з буряками,
Скачуть лавки і полиці,
Мисник із ложками.
Скаче в сінях стара ступа,
Як жива неначе.
І нагорі підійнявся
Солом'яник, скаче.
Верещить піп, репетує,
Кричить молодиця,
Солом'яник скаче-скаче
І згори валиться.
І довго піп джмелів слухав,
Не міг з місця встати.
"Ото було вам, панотче,
Дудки не бажати".
А пастух пішов в обору,
Вигнав десятину
І погнав її на пашу
На свою долину.
Гусака лиш забув взяти
У отця святого;
Його рано серед хати
Спік отець живого.
XII
Чи подужав піп за морем,
Пастух не питався;
Найшов церкву за горами
І до тої вдався.
Там і сповідь проказали,
І запричастили,
І без плати на Великдень
Паски освятили.
Забув пастух їдно горе,
Друге наступає:
Що день божий з його стада
Все щось пропадає.
А то качка десь пропаде,
А то і овечка,
А то гуски не долічить,
А то і бичечка.
Різно бідний пастух думав.
Звісно, в кого згуба,
Ще й у того до причинку
Гріха повна губа.
Напослідок — що робити!
Пастух засідає.
Коли гляне, поміж терен
Німець пролізає.
Пролізає... Ще нічого:
Може, і не красти,
Може, в гості йшов, сердешний,
Та не міг попасти.
От пастух і виглядає,
Що то буде з того.
Німець виліз, кругом глянув...
Ні, нема нікого.
А тут саме коло терну
Череда стояла.
Він живенько за ягнятко —
Та у терен драла!..
"Почекай же, бісів німче!" —
Пастух розважає.
Взяв сопілку, засів знову,
Німця виглядає.
Тілько німець заліз в терен —
Дудка як заграє!
Німець скаче, німець плаче —
Не рад, та гуляє!
І обдерлась сурдутина,
Стало тіло голе;
Німець плаче, німець скаче,
А тернина коле.
І пограла ще сопілка,
Й перестала грати,
Ледве живий вийшов німець
І став промовляти:
"Нех же ему маць мордує
З такем дудкем его!
Троха-троха не змордовал
Немца убогего!"
Аж відтоді на долині
Жив пастух щасливо;
його щастя, його долі
Ніщо не мутило.
ЧАСТЬ ТРЕТЯ
I
Що ж царівна злотокрила
На степу гадає?
Чи по неньці-голубоньці
Сльози проливає?
Чи літає в степу, грає?
Чи хазяйством рядить?
Чи затялась із сусідом
І війну провадить?
Чи й її "ламане штуки"
Німці приставляють?
Чи і в неї десятини
Люди вимагають?
Проливала вона сльози
По неньці-цариці,
Та що ж мертвому поможуть
Наші жалібниці?
Проливала вона сльози
У мертвого тіла,
Поховала, й перестала,
І повеселіла.
І жиє собі на полі
Молода царівна,
Куди гляне не погляне —
Земля рівна-рівна!..
Її шати — пишні крила,
Ліжко — пух-травиця,
Дах палацу — синє небо,
А стіни — границя.
В її крилах, злотих крилах,
Слуги й оборона,
Її сила, її слава,
Доля і корона.
І не знає вона смутку;
Не відає горя,
Встане рано, пролетиться
До синього моря.
Умиється, як лебідка,-
І в стару столицю!
І молиться там за себе,
Царя і царицю.
І проскури лиш дождеться —
На степ відлітає
І о світі, і о людях
Думоньку гадає.
І щасливо упливали
Дні її за днями,
Доки й туди не забралось
Лихо з пазурами.
То не німці гнули штуки,
Добро розкрадали,
Не попи то десятину
В неї вимагали.
То все війни тяжкі були,
Де крівля все лилась,
Де й царівна злотокрила
Ледве не залилась.
II
Раз десятий чи двадцятий
Пташка злотокрила
В синє море купатися
Через небо плила.
І тоненькеє повітря
Крила розсікали,
І на крилах лучі сонця;
Як діамант, грали.
І прибула аж до моря,
Звилась над скалою
І на скалу опустилась
Легкою ногою.
І дивилась довго в море,
Довго виглядалась,
Знать, собою, як у люстрі,
Пишна, любувалась.
І махнула криленьками,
І на воду сіла,
І облилась вода чиста
(Продовження на наступній сторінці)