Приказка
Був собі журавель куций,
Хвіст закарлючив,
Наносив сінця
Повні ясельця.
Червона шапочка,
Красная казочка.
Чи казати, чи ні?
ЧАСТЬ ПЕРША
I
За горами, за морями
Єсть велике царство:
Могучого Соловея
Сильне государство.
І в тім царстві круту гору
Річка підмиває;
Над горою Соловея
Пишний палац сяє.
Стіль — шкляная, в діамантах,
Стіни — криштальові,
Скрізь підлога золотая,
Двері — брильянтові.
У палаці на високім
Золотім помості
Стоїть престол Соловея
З слонової кості.
І на нім лежить держава,
Скіпетр і корона,
І шайки правдиві висять
На вагах закона.
І брилює царський палац,
Грає, як зірниця,
А навколо розвинулась
Пишная столиця.
І столиця вся обмита
Крепкими мурами,
І ті мури замикають
Дві залізних брами.
І від мідної дороги
З брами, як віднога,
Йде до самого палацу
Срібная дорога.
І землі ж мав Соловей-цар —
Боже, твоя воле!
На полудень степ тягнувся,
На опівніч — поле.
І як степ той, так і поле
Упирали в море;
На заході цілу землю
Розділяли гори.
І на північ від тих горів
Землю пущі вкрили,
На полудень росла травка
І джерела били.
І щасливо царював він:
Ворогів не було;
На заході було тихо,
Ніби сном заснуло;
З опівночі і з полудня
Брилювало море,
Да й з восходу йому було
Не велике горе.
Хоч Канчук, царевич сильний,
По степу шатався,
Но і той із Соловейком
Воювать боявся.
II
Була в царя Соловея
Красная столиця,
Но ще краща в него була
Молода цариця.
І любились цар-цариця,
Нігде правди діти;
І на радість і потіху
Дав їм господь діти.
Мали вони за три роки
Три хороших сина.
І першая із них була
Добрая дитина.
Така тиха, така мила!
Лиш на попі стала.
Вже від рання до смеркання
Поля не кидала.
Все на полі, все на паші
З чередою ходить
І всі думи свого серця
Співами виводить.
І найбільше з него втіхи
Цар з царицей мали
І царевича малого
Пастушком назвали.
Середущий не так добрий,
Як проворний вдався
І ніколи, як і перший,
Дому не тримався,
Вигнув дужку з обичайки,
Зав'язав струною,
Зробив стрілку з очерету,
Засмолив смолою.
І бувало тілько встане,
З рання до смеркання
Скрізь ганяє і стріляє,
Робить полювання.
І із него цар-цариця
Свою втіху мали
І царевича малого
Всі мисливим звали,
Третій син їх був причепа,
Так і називався.
Чи від того, що він льоху
Нігди не кидався,
Чи від того, що до бочки
Коли прип'ялиться,
То бувало тягне-тягне,
Поки не звалиться;
Чи від того, що бувало
П'яним хилитався
І, щоб тілько не упасти,
Він за все чіплявся.
Так і жили й виростали
Царськії синочки;
Іден в полі, другий в лісі,
Третій коло бочки.
III
Ще цариця чує силу,
Ще й надію має,
Но Соловей занедужав,
Смерті виглядає.
Виглядає свої смерті
На гладкій підлозі,
Збілів волос його чорний,
Ніби на морозі.
І ослабли сухі руки,
Холодіють ноги,
І не може він підняти
Голови з підлоги.
Гаснуть очі, як ті зорі,
І життя згасає;
І жахнувся Соловей-цар
І дітей скликає.
І царевичі зійшлися,
Коло него стали,
Коло него разом стали,
Гірко заридали.
"Діти мої! — батько каже.
Нічого ридати!
І цареві, хоть і цар він,
Треба ж умирати.
Як умру я... Діти-діти...
Станьте, не ридайте!..
Як умру я, моє тіло
В степу поховайте.
І по колії три ночі
Ходіть вартувати:
Там я буду свою землю
Дітям роздавати".
І насилу Соловей-цар
Руку підіймає;
Сини плачуть і ридають,
Він благословляє.
І царевичі склонились,
На коліна стали
І останній раз живого
Батька цілували.
Незабаром по умершім
Діти голосили;
Незабаром мертве тіло
В степу хоронили.
Хоронили й поховали,
Богу помолились,
Повернулись до палацу,
Сіли, зажурились.
Стали вагу розважати,
Думоньку гадати,
Як-то каждому прийдеться
Нічку вартувати.
IV
Нічка тиха. Зорі світять,
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє,
Тілько свіжая могила
На степу чорніє.
І в могилі Соловей-цар
Сном опочиває.
Над могилою царевич
Варту відбуває.
Відбуває самий старший,
Батька виглядає
І сумнії свої думи,
І співи співає.
Вдруг по степу загуділо,
Затряслась могила,
І царевич ізжахнувся:
Північ наступила.
І дух царя Соловея
Став наверх могили.
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
І на вінку на смертельнім
Квітки виростали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
І говорить він до сина:
"Сину ти мій милий!"
Іди, сину, ти на захід,
Вліво від могили.
Там ти будеш між горами
Свою землю мати.
Там ти будеш сам по собі
Царем царювати.
А за теє, що вартуєш
Ти могилу сюю,
Я сопілку золотую
Тобі подарую.
І як сумно в ню заграєш,
Усе засумує;
А як весело заграєш,
Усе затанцює".
Дух іздимів, і на землю
Ще роса не слала,
Як сопілка на могилі
Золота лежала.
І узяв її царевич,
З браттями простився
Та й на рідну сторононьку
Жити віддалився.
V
В другу нічку середущий
Варту відбуває
І стрілою на могилу
Землю підгортає.
І опівніч наступила,
Степ заколисався,
І дух царя Соловея
Сину показався.
І говорить він до сина:
"Сину ти мій милий,
Іди, сипу, ти на захід,
Вправо від могили.
Там з лісами і звірами
Будеш землю мати,
Там ти будеш царювати,
Звірів полювати.
А за теє, що вартуєш,
Ти могилу сюю,
На потіху тобі, сину,
Коня подарую.
І як схочеш полювати
В добрую годину,
Через вуха лиш коневі
Перелізеш, сину".
Дух іздимів. Іще в небо
Зорі не уплили,
А вже коник вороненький
Стояв край могили.
І повів коня царевич,
З братом розпростився
І на рідну сторононьку
Жити віддалився.
В третю нічку наймолодший
Варту відбуває
І десятую бутельку
З горя випиває.
І опівніч наступила,
Степ заколисався,
І дух царя Соловея
Сину показався.
І говорить: "І ти, сину,
Хоть не вартий того,
А повинен долю взяти
В царя, батька свого.
Будеш, сину, мою землю
І мій палац мати,
Там з царицею ти будеш
Разом царювати.
А за теє, що вартуєш,
Я і сам не знаю,
Чим я тебе, п'яний сину,
Дарувати маю".
"Чим же, тату, дарувати?
Таку бочку дати,
Щоб із неї пити-пити
І не випивати".
Дух іздимів, зорі згасли,
І роса упала.
Аж тоді наверх могили
З вином бочка стала.
І пішов царевич з нею
І, ідучи, впився.
І в палаці на порозі
П'яний повалився.
VI
Ще причепа не проспався,
Лежить на порозі,
А вже Канчук з його військом
Б'ється па дорозі.
Да воно пак і не страшно:
В него війська много,
Та усе народ добірний,
Іден у їдного.
Да й Канчука з його військом
Лихо не узяло!
Бо вже справного такого
В світі не бувало.
І два війська ізійшлося,
Як дві сильних тучі;
Як блискавка, замигтіли
Палаші блискучі.
І без жалю січе палаш,
Списа серце коле,
І валяться трупом люди
На криваве поле.
Що раз гірше Канчукове
Військо налягає.
Що раз слабше його силу
Друге відбиває,
І сонечко на полудень
Іще не ставало,
А причепи усе військо-
Покотом лежало.
Крик і галас у столиці:
Канчук у дорозі!
І цариця свого сина
Будить на порозі.
І причепа пробудився —
Нічого діяти!
Схватив бочку перед себе,
Давай утікати.
Тілько бочка будь здорова,
Пропадай, столице!
Пропадайте ви, палаци,
Й ти, стара царице!
А тим часом під столицю
Канчук підступає
І гарматами залізні
Брами розбиває,
Розбиває і ламає
Срібную дорогу
Їв палаці добуває
Золоту підлогу.
І все військо нахапало
Срібла по кишені.
Осавули й отамани —
Злота повні жмені,
А царевич — діаманти.
І пішли з столиці...
Ще спасибі, що не вбили
Бідної цариці.
VII
(Продовження на наступній сторінці)