Живі люде не розсудять-
До вмерлих підемо:
Там в півночі на могилах
Правду ми найдемо".
IV
Наступає тиха нічка,
Світять ясні зорі,
І в тумани, як в намітку,
Завинулись гори.
От і місяць із-за моря
Череп підіймає
І на цвинтар під горою
Сумно поглядає.
Було пусто меж гробами,
Вмерці міцно спали,
Лиш купець дивний з Давидом
Через них ступали.
І приходять в середину
Цвинтаря старого,
І зачав купець будити
Каждого вмерлого.
І говорить: "Встаньте, люде!
Встаньте, божі діти!
І мене з царем Давидом
Вірно розсудіте".
І розкрились старі гроби,
Вмерці повставали,
Вмерці встали, в ноги впали
І купцю сказали:
"Боже вічний, боже дивний.
Праведний ти боже!
Хто тебе, правдивий боже.
Осудити може?!
Не тебе нам, але нас ти
Будеш всіх судити,
Як захочеш кості наші
З гробу воскресити".
І пізнав цар, з ким судився.
Богу поклонився,
І відтоді зачав жити,
Мов переродився.
V
Замовчали у Давида
Скрипка і цимбали,
І в палацах тілько гуслі
Набожно бринчали.
І зачав Давид на гуслях
Пісні вигравати,
І в тих піснях силу божу
Дивну вихваляти.
А часами, як прийшлося,
Грав і не святую,
І списував тії пісні
В книжку у їдную.
І убралась книга в пісні,
Ніби небо в зорі,
І розрізав Давид книжку,
І кидає в море.
Їдні листи утопали,
Другі випливали,
І котрі лиш випливали —
Ангели збирали.
І зібрали, богу дали,
Став господь читати,
Прочитав — і нам, хрещеним,
Казав передати.
І тепер у каждій церкві
Пісні ті знайдуться
І ті пісні цар Давида
Псавтирою звуться.
VI
І говорить бог і господь:
"Царю і пророче!
Проси в мене, мій пророче,
Чого серце хоче".
А в Давида, слава богу
Вволю було всього,
Були й дочки, лиш не було
Сина ні їдного.
І зачав Давид молитись
Господа благати
І просити його щиро,
Щоб три сина мати.
Щоб їден син був найкращий,
Другий — наисильніший,
А щоб третій син у него
Був найрозумніший.
І вислухав бог Давида
З небесного трона
І дав Йосипа, [9] Самсона [10]
Да й ще Соломона. [11]
І Йосип був найкращий,
Самсон — найсильніший,
Соломон, його— мізинець
Був найрозумніший.
І найстарший син Іосип
Завідував снами.
І тепер іще остався
Звичай межи нами,
Що як тілько коли-небудь
Сни страшнії маєм,
Пробудившись, не встаючи,
Тричі примовляєм:
"Що приснилось, то приснилось,
Нехай святий Йосип
Розтолкує й на все добре
3 злого переносить".
VII
Середущий син Давида
В війнах лиш кохався
І ходив по цілім світі,
Всюди воювався.
Наостаток в нашу землю-
Дніпром припливає,
Але тілько з води вийшов —
Аж лев надбігає.
Самсон кинувся на него,
Наступив ногою,
Роздер пащу, і із пащі
Пішла кров рікою.
А тим часом йому руки
Й ноги обімліли,
І в минуті лев з Самсоном
Вічне скаменіли.
А потому зійшлись люди,
Київ збудували,
Но льва того і Самсона
3 місця не рушали.
І тепер Самсон льва того
Тисне під ногою, [12]
Дере пащу, і із пащі
Б'є вода рікою.
(4 жовтня 1856 р.)
4. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН
І
Ще цариця Соломона
На світ не родила,
Лиш надію тілько мала,-
По саду ходила.
І ходила, й говорила
З панею їдною,
Котра з паном, своїм мужем,
Жила не з правдою.
Аж приходить покоївка
І оповідає,
Що йде пан той до палацу
І пані шукає.
І цариця тії пані
Дала свою раду:
Ісховатися від мужа
В вишневому саду.
А сама йде до палацу,
Пана запрошає.
"Що нам скажеш, добрий пане?"-
Весело питає.
А пан низько поклонився,
Як царям годиться,
І говорить: "Будь здорова,
Ясная цариця!
Я не маю що казати:
Я прийшов питати,
Чи у тебе мої жінки
Часом не видати?"
"Ні, нема тут, милий пане!" —
Вона відвічає,
А тим часом голос з неї
Стиха промовляє:
"Твоя жінка у садочку,
Можеш пошукати.
Яка жінка твоя, пане,
Така й моя мати!"
Чи почув пан, чи ні теє,
Що дитя казало,
Лиш цариці після того
Дуже кепсько стало.
ІІ
Пройшов місяць з того часу
Другий іскінчився,
От на третій в першу нічку
Соломон родився.
І в ту нічку ясне небо
Хмарою обвилось,
І в тій хмарі на схід сонця
Три зорі явилось.
І Давид-цар обіцявся
Золотії гори,
Хто лиш тілько розгадає
Що ті значать зорі.
І зібралось много мудрих,
Стали ворожити:
Той — на щастя, той — на долю,
Той — на довго жити.
А премудрий коло мами
Тілько усміхався;
І, як мудрі замовчали
Він тогді озвався:
"Ти не слухай їх, мій тату,-
Став він говорити.-
Три зорі — то три лиш роки
Маю в світі жити!"
І вся тая мудра зграя
З встиду розбрелася,
А Давидові на серце
Туга заляглася.
ІІІ
А тим часом від дня до дня
Соломон мудрився,
І бог знає — де і в кого
Розуму учився.
Лиш кінчалося три роки —
А вже був охочий
Розпізнати, кілько важить
Розум весь жіночий.
Змудрував шайки як треба,
Дістав чепець з мами,
Набрав клоччя повну жменю
І пішов до брами.
І на брамі на желізній
Він шайки чіпляє,
Кладе чепець, кладе клоччя
Да і розважає.
Розважає і регоче.
Аж приходить мати.
"Що ти дієш, Соломоне?" —
Почала питати.
А Соломон все регоче,
Її каже в очі:
"Важу, мати, жменю клоччя
І розум жіночий.
Та дивися: сама бачиш,
Голова жіноча
Не заважить да й не варта
Сеї жмені клоччя!"
І цариця злютувалась,
І пішла від него:
"Чекай, сину,— розважає,-
Не дарую сего!"
ІV
І приходить до покою,
Слугів закликає,
Оглянулась кругом себе, —
Стиха промовляє:
"Ой ви, слуги мої, слуги,
Вчиніть мою волю:
Вчиніть волю, щоб не було
Мому серцю болю,
Возьміть сина Соломона,
Одягніть, умийте,
Виведіть його до лісу,
Серед лісу вбийте.
Вбийте й серце принесіте
І мізинній палець,
Най загине з сего світу
Соломон-поганець".
Взяли слуги Соломона
І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:
"Ой ви, слуги, вірні слуги,
Душі не вбивайте,
Хоть ще місяць до трьох років
Пережити дайте.
Я вам дам мізинний палець;
Ріжте, добрі люди.
А із нами єсть собака,-
3 неї серце буде!"
Відрубали слуги пальця,
Серце в суки взяли,
І принесли до палацу,
І цариці дали.
І не стало Соломона,
І ніхто не знає,
Лиш Давид по нім, нещасний,
З жалю умліває.
V
А Соломон серед лісу
Став думу гадати:
Днів лиш десять оставалось
Білий світ видати.
І умився, він, залився
Гіркими сльозами,
І на землю сировую
Впав межи дубами.
І ті жалі, і ті сльози
Небеса пробили
І усіх святих і бога
В небі розбудили.
І зачали святі люде
Господа молити,
Щоби господь Соломону
Дав ще літ прожити.
"Соломона,— господь каже,-
Щиро я кохаю
І своїх літ йому дав би,
Но я літ не маю.
Ви, святії мої люди,
Ви на землю йдіте
І для него кілька років
У людей просіте!"
І зійшли святі із неба,
Стали скрізь ходити.
І ходили, й літ просили
Соломону жити.
VI
Цілий день вони ходили...
Закотилось сонце.
І приходять святі люде
Під їдно віконце.
Там старая баба жила,
Що сто літ прожила,
А ще других сто прожити
Доля їй судила.
І зачали святі люде
Бабу ту питати,
Чи не схоче тая баба
Своїх літ віддати.
"Нащо маю віддавати? —
Баба говорила,-
Коли мені літа тії
Доля присудила!"
"Старість, бабко, нам — не радість,
Як старому жити-
Хіба тілько свої кості
Жовтії сушити.
А на світі єсть дитина,
Бідна сиротина,
Літ не має і вмирає,
Як тая билина!"
І здихнула стара баба,
І стала казати:
"Коли так, то вже я мушу
Тридцять літ вам дати.
Лиш нехай дитина тая
Гайом не гайнує:
Нехай літа дорогії
І себе шанує ..."
VII
Три і штири проминуло,
П'ятий наступає,
Соломон жиє на світі
Да й, не умирає.
В, літ п'ятнадцять і шістнадцять
(Продовження на наступній сторінці)