Друга вліво — на заході —
В землю опускалась.
При дорозі — два садочки,
Що вбирають очі:
Їден прямо на полудень,
Другий к полуночі.
І садок той, що к полудню,
Річка вперезала,
І місточок через річку
Брамка замикала.
А за річкою дерева
Цвіли, відцвітали,
І родили, й опадали,
Знову зацвітали.
В сім садочку на початку
Ангели спасались;
І спаслися, і на небо
Вище підійнялись.
Тут Адам і Єва їли
Золотії груші.
(І тепер туда відходять
Праведнії душі).
Да й у другім у садочку,
Що на полуночі,
Досита було усього,
Чого серце хоче.
Тілько пахнуло від него
Не добром — бідою:
Кругом него так і лилось
Полум'я рікою.
XI
І привів господь Адама,
Ходить, походжає,
І як жити він повинен —
Його научає.
Повернули в праву руку,
Перейшли місточок:
Відімкнулась перед ними
Брамка у садочок.
І в садочку бог зриває
Грушку золотую,
Дав Адаму половинку,
А собі другую.
І промовив: "З сего часу
Я буду з тобою,
Як сії дві половинки
Були меж собою".
Да і вийшли з того саду,
Пішли до другого;
Розділилось на дві часті
Полум'я пред богом.
Походили й там доволі.
То був сад ще кращий;
Но хто тілько їв із него,
Був навік пропащий.
І сказав господь Адаму,
Щоб остерігався,
І Адам в тім перед богом
Клятвою заклявся.
І по клятві розійшлися.
Бог пішов до неба,
А Адам пішов шукати,
Чого серцю треба.
XII
І ходив Адам по раю,
Всюди находився
І в шовковії травиці
Спати положився.
Сонце в захід закотилось,
Спить і не блищиться,
І заснуло все навколо —
Адаму не спиться!
Йому душно; йде до річки,
На берег сідає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.
І просидів так до ранку,
День зазолотився.
Адам сидить коло річки,
Аж бог появився.
"Що, Адаме, так сумуєш? —
Каже бог до него.-
Чого тобі недостало
Ще до того всего?",
Адам глянув, поклонився
І говорить: "Боже!
Що йно тілько ти содіяв.
Все то мені гоже.
Но я тужу, і сумую,
І в раю журюся:
Я їден тут як той палець,
Де не повернуся".
XIII
"Не журися! — бог говорить,-
Будеш друга мати:
Взавтра вийди до схід сонця
Руки умивати.
Вмочи в росу малий палець
І тріпни рукою,
Лиш навідворіт не тріпай,
А перед собою".
І з сим словом віддалився,
А Адам став ждати,
Коли час йому наступить
Руки умивати.
І от нічка проминула,
Ранок наступає,
І він, бідний, чи забувся,
Чи бог його знає:
Як помочив усі пальці
Ранньою росою.
Так навідворіт і тріпнув
Цілою рукою!
І з'явилось п'ять чортяків.
Адам — утікати.
А вони давай всі разом
Пазури мачати.
І мачають, і махають
Обома руками,-
Другі родяться чортяки,
Роблять теє ж саме.
І робота не кінчалась,
І роси ставало,-
І намножилось чортяків —
Аж небо тріщало!
XIV
Аж з'явився бог до раю.
І все затихає.
І усіх чортів із раю
В бездну виганяє.
І чорти, як тая хмара,
3 неба полетіли
І, де бога спом'янули, —
Там вони і сіли;
Хто на небі, хто під небом,
А хто над водою;
Много на землі осталось.
Много під земльою.
Но хоть зразу з переляку
Бога споминали,
Та потому всі до змія
Як їден пристали.
І тепер чорти на світі
Лихо виробляють:
Домовії всіх у хаті
До гріха склоняють.
Лісовії й польовії
Водять бог де знає;
Водяний до ніг частенько
Камінці чіпляє.
А хто вішатися хоче —
Тому помагають
Ті чортяки, що в повітрі
Над землей літають.
XV
Піднебеснії чортяки
Бога не бояться
І, як в хмарі господь ходить,
З господом дражняться.
Господь на них і пускає
Громовії стріли;
І стріла їх скрізь находить,
Де б вони не сіли.
Часом мухою чорт стане,
Налетить на кого,
Грім тут чорта забиває
Й чоловіка того.
(Не впевняю, чи то правда,
Но говорять люде,
Кого грім лиш забиває,
Той безгрішний буде).
А як в небі загоряться
Свічі восковії,
Ті чортяки, що на небі,
Світять смолянії.
Тоді ангели там ходять
Свічі відіймають
І на землю їх з чортами
З неба іскидають.
І не раз в ясненьку нічку
Видно, як спадає.
І де впаде — там смолою
Травка запливає.
XVI
І говорить бог Адаму:
"Сину мій, Адаме!
Нащось тріпав позад себе
Мокрими руками !?
ОЙ! від сего стережися,
Поки будеш жити.
Да і дітям своїм теє
Закажи робити!"
(І тепер то пам'ятають
Всі хрещені люде,
Да і послі мир хрещений
Пам'ятати буде).
Знав то господь милосердний,
Що Адаму гоже,
Знав він добре, що для серця
Жінка лиш поможе.
І в минуті сон на него
Господь насилає,
І над сонним чоловіком
Думоньку гадає.
І гадає, і не знає,
Звідки що почати:
"З голови возьму,— подумав,-
Буде за лоб брати;
Возьму руку — жінка мужу
Ввік не дасть покою;
Возьму ногу — но муж буде
В неї під п'ятою.
Тра, щоб жінка чоловіка
Лиш могла кохати".
І роздумав — і ребро став
Лівеє ламати.
XVII
І в минуті з ребра того
Жінка із'явилась.
Поглянула на Адама,
Збоку положилась.
І іде господь до неба,
Їх благославляє,
А тим часом із Адамом
Єва засипає.
І Адаму сниться, сниться,
І все так миленько,
І обняв рукою Єву,
І здихнув легенько .
І здихнув — і пробудився ...
Милая година!
Коло него, як калина,
Сонная дівчина.
Билось мило його серце,
Душа веселилась,
Тут і Єва потягнулась,
В чарах пробудилась.
І обоє меж собою
Щиро поглянули,
Поглянули, обійнялись,
І за все забули.
І пройшла для них минута
Першого кохання —
І приніс Адам для Єви
Яблук на снідання.
І поснідали обоє,
І пішли вздовж раю,
І їм сонечко спочило
У самого краю.
І обоє разом стали,
Богу помолились,
І під деревом крислатим
Спати положились.
XVIII
Спить Адам, но змій лукавий
Сну чогось не має
І до себе на пораду
Всіх чортів скликає.
І злетілися чортяки,
Бездну всю зайняли,
І, як слуги перед паном,
Перед змієм стали.
І говорить їм лукавий:
"Діти мої, діти!
Полетіть мені до раю,
Вісті принесіте.
Чогось скучно мені стало,
Нічого робити,-
Тра щось думати, гадати.
Щоб людей згубити!"
І сто тисяч підійнялось,
З бездни полетіло,
Полетіло, понеслося,
Де сонечко сіло.
І в годині повернулись,
Змію розказали,
Що у раю край дороги
Адам з Євой спали.
І піднявся змій лукавий,
Зо всіма простився,
І ще до світу, до рання,
У раю з'явився.
І звинувся — й перескочив
Річку вогневую,
І в садочку обвинувся
На яблуньку злую.
XIX
Сонце встало, засіяло,
Єва пробудилась,
Пішла, стала під-рікою,
Як годиться, вмилась.
Вмилась, перейшла місточок,
Вийшла на дорогу
І ходила меж садами,
І молилась богу.
І поглянула наліво,
Де вогонь палився:
Цілий сад там в золотії
Яблучка облився.
Стала думати-гадати,
Як би їх достати,-
Коли слухає: до неї
Хтось почав казати:
"Не журися, молодице!
Хто устане зрання,
Тому з саду можна дати
Яблук на снідання!"
І до неї пара яблук
Золотих скотилась.-
Єва взяла, скуштувала —
Ніби похмелилась.
Тут і муж десь показався,
З нею поділився.
Розжували і ковтають,
Аж бог появився.
Ніщо діяти! ковтати!
Єві теє вдалось.
А Адаму в самім горлі
Яблуко осталось.
І про теє, що осталось,
Люде добре знають,
Бо всі мають знак на горлі,
Лиш жінки не мають.
XX
Согрішив Адам невинний,
Єва согрішила,
Но всему змія виною:
Змія підкусила.
І вона ще була в раю,
Як господь з'явився,
І на нюю, на лукаву,
Перший гнів ізлився.
Кругом саду із канави
Полум'я піднялось,
Підійнялось і, як море,
По саду розлялось.
І зайнявся сад нещасний,
І не угасає,
І вогонь, той мир хрещений
Пеклом називає ...
Там навік змія палиться
І палитись буде,
І із нею всі чортяки
І грішнії люде.
Незабаром відімкнулась
І північна брама,
І промовив бог до Єви —
(Продовження на наступній сторінці)