Лиш тебе спасу з сім'єю
І звірів по парі.
Ти, лиш Ною, із сім'єю
Будеш в світі жити,
Поспішай лиш до потопу
Корабель зробити".
V
Повернувся Ной додому,
Всю сім'ю скликає
І з сльозами волю божу
Їм оповідає.
І сам іде із синами
Дерево рубати.
А жінок послав на поле
Хліб святий збирати.
І рубає Ной з синами,
Бог їм помагає:
Що сокирою ударить —
Дерево спадає.
Аж в полудень — що за диво!
Син іде до тата
І приносить на долоні
Сірі мишенята.
І поглянув Ной старенький,
І говорить сину:
"Перейде наш світ великий
На лиху годину.
Ото видиш дві комахи —
Такі будуть люди.
А то — сірі мишенята-
їх худоба буде.
А то — плуг їх такий буде...
Сину, милий сину!
Перейде наш світ великий
На лиху годину!
Віднеси їх туда, сину,
Де вони взялися.
Положи їх на то місце
Й богу помолися!"
І відніс їх, і почали
Карлики орати,
А синок пішов до батька
Дерево рубати.
VI
Стрепенулась сильна риба,
Страшно загуділо,
Потряслося ціле небо,
Сонце потемніло.
І покинув Ной рубати,
Став синів скликати,
І казав дилі колоти
І стовпи тесати.
Тешуть, колють, дошки пилять,
Бог їм помагає,
Но, на лихо, і диявол
Голову стромляє.
І що за день бідні діти
3 потом нарубають,-
Чорти ноччю все надпилять,
Другим підміняють.
А сини собі байдуже:
Того не вважають,
Все новії стовпи тешуть,
Пилять і рубають ..
І от знову загуділо,
Риба затряслася,
І краями земля всяя
Морем облилася.
I покинули тесати,
Стали будувати;
Но не знати, як до дошки
Дошку підібрати:
Все без міри у них було!
А потоп близенько! ..
І Ной сів, і зажурився,
І з дихнув тяженько.
VII
І поглянув господь сильний
З неба високого,
І до Ноя посилає
Ангела святого.
І злітає ангел з неба,
І говорить Ною:
"Не журися, вірний Ною:
Сильний бог з тобою!
Не журися, вірний Ною,
Не велике горе.
Хоть по кінцях цілу землю
Затопило море.
Ще раз третій не стрясуться
Світові основи,
А у тебе уже буде
Корабель готовий.
Бери дошку, яку хочеш,
Приклади до дошки,
І котора з них велика —
Стули кінці трошки.
Як коротка — натягни їх,
І —вона пристане.
А що діти натесали —
На будівля стане.
Помолись тілько богу,
Щоби дав бог сили! —
І з сим словом віддалився
Ангел яснокрилий,
І Ной міряє, стуляє,
Кінці натягає
І в суботу до неділі
Корабель кінчає.
VIII
І в неділеньку святую
Страшно загуділо.
Земля всенька затряслася
Море закипіло.
Летять птахи, ідуть звірі,
Каждії по парі.
Тілько люде п'ють, гуляють
І не чують кари.
І зібрався Ной правдивий
Із сім'єю свою,
І по парі бере птахів
І звірів з собою.
Тілько птаха-носорожець [7]
З сили загорділа
І ховатись від потопу
З Ноєм не хотіла.
А тим часом все кінчилось.
Двері зачинились,
І підземнії основи
Ще раз затрусились.
Земля з шумом упірнула,
Море розіллялось,
І від страху сонце ясне
В хмари заховалось.
ІX
Потонули, які були,
Самі вищі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.
І кровавий місяць сходить,
Сумно поглядає,
Як той батько нещасливий,
Що синів ховає.
І як гріб, стояло море,
Хвилі не збивало
І, як камінь надмогильний,
Корабель тримало.
А в повітрі птахи вились,
Вились, утопали,
Но до корабля святого
Приступу не мали.
От і птаха-носорожець
В морі показався,
І ріг його серед моря,
Як віха, піднявся.
І проглянули то птахи, —
Звились, полетіли
І на ріг той віддихнути
Раптом всі і сіли.
І впірнув він головою —
Птиці позлітали.
Тілько вигулькнув наверха
Птахи знов сідали!
І сідали, і злітали,
Поки не втопили.
Так завсігди тим буває:
Хто гордиться з сили.
І кінчилась кара божа
Риба підступає
І на собі цілу землю
Знову підіймає.
Вода сплила; Ной остався,
Вийшов, подивився
І заплакав над землею,
Й господу молився.
І молився, собі жичив
Лучче умирати,
Ніж такую страшну кару
Другий раз віщати.
І на теє господь з неба
Дощик посилає;
Дощик сипле,— а до Ноя
Господь промовляє:
"Не затоплю більше світу.
Ною! не журися.
Годі землю оглядати,
В небо подивися!-
І поглянув Ной на небо:
Дощик не вгасає,
А веселиця з багорів
Воду випиває.
То дав господь ознак вічний,
Щоби знали люде,
Що такої в світі кари
Другої не буде.
Глянув Ной — розвеселився,
Більше не журився
І щасливо жив з сім'єю,
Й господу молився.
X
А тим часом що день божий
Дощики спадали;
Всюди гори і долини
Зеленіти стали.
Ліс, травиця і пашниця
Стали виростати.
Но даремне: що минуло
Тому не бувати.
На аршин трава піднялась —
Да і засихає.
За Адамову травицю
Ліс відповідає.
То, що мохом називали
Допотопні люде,
Бур'яном у нас зоветься
Да і зватись буде.
А що люде, бідні люде
На що ізвелися!
Як комахи, комашнями
Тілько завелися.
Ниньки родиться на радість,
Завтра умирає;
Ранком грає против сонця,
Вечором згниває.
Но й за теє ми повинні
Господа хвалити,
Що й такими нам позволив
В білім світі жити.
Додаток
Загорділи великани
Бога прогнівили
І пропали з світу сего,
Ніби і не жили.
І пропали — як не жили!
Пам'ять стеребилась.
Аж недавно (кажуть люди)
Їх нога з'явилась.
І у Києві чи Львові,-
Бог то святий знає-
Серед церкви нога тая
Баню підпирає.
(14 вересня 1856 р.)
3. ЦАР ДАВИД [8]
І
Був колись-то цар на світі,
Що Давидом звався,
Спав на сріблі, в діамантах,
В золото вбирався.
Палац в него був на диво:
Стеля вся шкляная,
І над стелею ходила
Рибка золотая.
Стіни в перлах-діамантах,
В люстрах вся підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.
Да і жінка гарна була,
Нічого казати:
Лиш поглянути на нюю,
Гріх не покохати.
Тілько б жити-поживати
Та молитись богу,
Но Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.
Люди охали, стогнали,
З голоду вмирали,
А Давид, що тілько бачив,
Грабив напропали.
Дівчат гарних й молодиців
Зводив він нінащо.
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.
Стид і сором, віра й правда
Все то замирало.
Повернулось все в палацах
І пуття не мало.
II
І задумав бог Давида
До пуття привести.
Нарядився купцем дальнім,
Став товари везти.
Їздив всюди й до Давида
В місто заїжджає.
Давид чує: "Купець дальній"
В гості запрошає.
І приїхав купець дальній.
Став Давид питати:
"Звідки, купче чужоземний?
Що маєш продати?"
Купець каже: "Я з Єгипту.
Найясніший царю,
Но при собі на сю пору
Не маю товару.
Все-м розпродав меж царями
Що йно мав продати;
Тепер хочу в тебе, царю.
Палац торгувати!"
"Много грошей, купче, маєш,
В тім надію маю.
Лиш чи будемо сватами.
Того я не знаю.
Як насиплеш тілько злота,
Що всі мої люде
Наберуться, кілько зможуть,
То твій палац буде!"
"Все то буде, ясний царю! —
Купець одвічає.-
Нехай тілько цар вельможний
Свій народ скликає!"
III
Затрубили рано труби,-
Голос розіллявся;
І до ранку до другого
Весь народ зібрався.
І повів їх купець дальній
Меж високі гори,
І в минуті стали гори,
Як золоте море.
"Беріть, люде! — купець каже
Доки вволю буде!"
І зачали злото брати
Давидові люде.
Брали, брали і ховали,
Далі перестали.
"Годі з нас! ми всі довальні!"
Разом закричали.
Закричали й розійшлися,
Звідки хто узявся.
І з Давидом меж горами
Лиш купець остався.
"А що, царю! — купець каже.
Не програєсь, може?"
Но Давид йому говорить:
"Не спіши, небоже!
Чия хата, того й правда.
А не дам нічого.
Та ще дякуй, як тебе я
Випущу живого!"
"Твоя правда, ясний царю.
Все ж таки годиться
Нам з тобою, ясний царю,
У людей судиться.
(Продовження на наступній сторінці)