«Сто годин сумніву» Радій Полонський

Читати онлайн повість Радія Полонського «Сто годин сумніву»

A- A+ A A1 A2 A3

Аж оця химерія протверезила Нечаєнка, він відсахнувся від жінок, і молодша тОЇ ж миті дмухнула на пол-тиник і показала Нечаєнкові порожню долоню. Він озирнувся: розгублений чоловічок тиснувся до дерева і зацьковано лупав очима, чекаючи допомоги невідомо звідкіля, а біля нього крутилися циганки і торохтіли, і вимагали, і віщували. Нечаєнко звернув увагу на одяг: спідниці на них були, як воно й водиться, довгі й барвисті, а все інше — яскрава синтетика, райдужний калейдоскоп, куртки з накладними кишенями — мрія модників і модниць, короткі плащі з хутровими облямівками, на •головах не циганські хустки, а косинки усіх кольорів, які тільки може створити хімічна промисловість, і кокетливі мохерові шапочки, і довжелезні шарфи, щоправда, все не дуже чисте.

Він нахилив голову, як бугай, і важко рушив уперед. Кумедна пригода. Але ж яка спостережливість!

Він перетнув проспект Гагаріна — усвідомив, що йде на завод. В ньому зайнялася і враз огорнула його палка і ніжна любов до Ганни Іванівни, над усе забажалося додому, до неї, до повного звільнення від думок.

Він ішов на завод, і кожним своїм кроком відчував, як розжарюється в ньому, переймає усе єство його ненависть до своєї слабості, ненависть до чайківської катастрофи, і впертість — важка, чавунна нечаєнківська впертість. Вирішив, що дійде пішки. Отак-о спокійно, розважливо й розмірено, із добрим для серця ритмом.

Катастрофа. Обпечений.парою незнайомий йому слюсар Музика. Моторошна невідомість. Все це мусить відступити і почекати — недовго, може, якісь хвилини, поки він відновить сили. З ним щойно сталася перша серйозна атака стенокардії. Охоплений панікою, метушливий, тим більш хворий, Нечаєнко нікому не потрібний.

Зосередився і спробував повернути себе до того стану, який пережив минулої ночі в поїзді (і мимохіть згадав, як сам собі хвалився, що не відчуває серця). Остання лопатка майбутньої турбіни має свою математичну ідею. Уява Нечаєнка збудувала у просторі осі координат— три абстрактні лінії перетнулися під прямим кутом... Крок по кроку ішов Нечаєнко повз Кінний ринок — попід Довжелезними прогонами скляних стін стояли ряди "Жигулів" і "Москвичів", а за ними, також під чистим небом, люди торгували айстрами; айстри й автомобілі подвоювалися у склі. Він ішов у бік Московського проспекту і відчував той благодатний плин творчості, що підносив його на вищий рівень буття.

Функція в його системі мала4вигляд пульсуючої світлом безтілесної крапки — блакитної іскри, котра рухалася і залишала по собі світлий слід: натягувалися незримі математичні сили, і блакитна іскра, шукаючи їхньої рівнодії, все рухалася, вперто рухалася вгору і в глиб простору, все крутіше просвітлюючи напружену круту параболу...

— Мужчина, а де тут універмаг "Харків"? Він пояснив.

— Звиніть, а яка марка йде на "хитизе"?

— Чому марка?

— Ну — трамвай? Він відповів.

Одночасно з математичною абстракцією вибудовувався й рухався в його уяві інший світ—матеріальний, металевий, розпечений. Нестримне у своїй могуті обертання ротора з усіма його сонцеподібними дисками, і робота лопатки, вразливої останньої лопатки з її витонченою формою і неможливою довжиною. У приймальні сказав:

— Будь ласка, запросіть до мене Рюрика Корнійо-вича.

— Він поїхав на Чайку,— відказала секретарка.— Він думав, що вас там зустріне.

— Так...— Нечаєнко неквапливо підійшов до столика в кутку, націдив із сифона склянку газованої води і випив —Так... Це добре... З'єднайте мене з лікарнею.

Він пройшов у кабінет. На його столі лежав аркуш білого паперу, до якого була приколота маленька газетна вирізка. Нечаєнко одягнув окуляри. То була інформація про авіакатастрофу в Африці: розбився гігантський лайнер фірми "Локхід", на його борту було 305 чоловік, і всі загинули. На аркуші енергійним почерком його заступника було написано: "Дорогий І. Г.! Запевняю Бас, що конструктори фірми "Локхід" внаслідок цієї катастрофи не кінчали життя самогубством і навіть не терпіли мук сумління! Вони не винні — така вже наша цивілізація. Будьте спокійні і врівноважені. Ваш Р. Риб-ченко".

Нечаєнко глянув на годинник: за цей час Музику не могли довезти до Харкова, він ще в дорозі.

4

Сьогодні була батькова черга готувати сніданок, тож Погорілець, не займаючи сина, зварив каву, нарізав шинки і хліба, виставив на стіл масло і соус із аджикою. Аж тоді прочинив двері до синової кімнати.

Толик мислив. Він дуже любив ранком у ліжку мислити. Для цього, спираючись на плечі і потилицю, розпростував тіло по стіні догори ногами і так залишався кілька хвилин.

— Ти знову за своє?— запитав Погорілець.

— Батю, так треба.

— Невже догори ногами легше живеться?

— Набагато. Я викликаю у голову свіжу кров — скільки хочу.

— Запатентуй.

— На столі сніданок? Так і кажи.

Це в нього почалося ще змалку — він спав у найне-вірогідніших позах: отак точно, задерши ноги по стіні, або ж долілиць, підігнувши під, себе руки й ноги (батько казав — гарматою), або ж звісивши одну ногу з ліжка.

Снідали мовчки, цілеспрямовано, швидко. Вони вели господарство на основі паритету: сьогодні за все відповідає батько, завтра — син. Ще кілька років тому вони хазяйнували абияк — могли снідати прямо з пакетів, у яких приносили ковбасу, сир або тюльку, сьорбати м'якими алюмінієвими ложками з каструлі суп або борщ, що приносили з найближчої їдальні, аж поки Толик, підрісши, • не почав упроваджувати свої порядки. На столі з'явився посуд, відтак — кухонний гарнітур і таке інше.

Телевізійні програми вони дивилися не всі і не щодня, зате телевізор завжди мали найкращий, а недавно придбали кольоровий.

Після сніданку ніколи не чекали переповненого службового автобуса, простували униз по Сумській до станції метро "Радянська". Це займало півгодини, а далі — три хвилини на ескалаторі, вісім у поїзді і ще три хвилини, щоб вийти з-під землі і опинитися біля прохідної.

Ритуал був обов'язковим для будь-якої пори року і для будь-якої погоди. Толик кілька разів намагався залучити до нього й Аліну, та нічого з того не вийшло.

— Колгосп так колгосп,— казав Толик Погорілець.— Я не проти, надто, коли підбереться компанія. От якби не клопи.

— Сьогодні скажу у завкомі, добре, що нагадав.

Вони пройшли повз Палац одруження, і у Олеся заворушилося щось недобре в душі, і він не міг зрозуміти, що то за знак.

Худий довгоногий Толик був вищий за батька, він ішов трохи погойдуючись. Чорне його волосся купчилося на потилиці й на скронях, самі мочки вух виглядали, і через це голова його здавалася великою, а шия — довгою і тонкою. То був легкий, тендітний хлоп'ячий обрис — юному Погорільцеві було вісімнадцять.

— Вчора ранком заходить на дільницю дід Африкан Ьезтямко, дивлюсь, а в нього руки трусяться, а очі каламутні, як у риби, а я до нього підходжу та й кажу такий вірш, от послухай:

А ранком виникає бажання похмелиться. Тремтять неловкі пальці, болить у голові... Яке ж бо ти уперте, бажання похмелиться,— Ніяк тебе не можу в собі перебороть!

Олесь Погорілець розсміявся. Толик продовжив:

— А він знаєш що? Каже: хоч і не в рихму, а складно, а головне — по совісті. А чому його бояться? Цього Безтямка. Дід як дід.

Погорілець здивувався:

— Бояться? Африкана? Це дуже цікавий чолов'яга. Мовчить, мовчить або щось собі під ніс мурмоче, а тим часом отут у нього,— постукав пальцем по голові,— аж булькає від напруження, тільки того ніхто не чує, іноді навіть він сам.

У розмові найвиразніше виявлялася людська привабливість Олеся Погорільця: різкі борозни на його обличчі м'якшали, рот робився рухливим, щомиті готовий до усмішки, і видно було, що це добра людина. Поверхові люди часом приймають це за ознаку слабкості.

— А тоді — гоп на поверхню! Історію з ротором чув? Старому лишалося кілька днів до пенсії. Справи здав. На стенді крутять ротор турбіни — ще отої, старої,— а він б'є. Звідки небаланс? Ходять конструктори, зітхають технологи, робочий клас чухає потилицю. Африкан підійшов, подивився і пішов геть, а за годину підходить і каже: "Чо ви цю бумбенцію крутите? Спиняйте, каже, її к чорту, у неї зсередини стружку не вибрали! Хіба не чуєте?" Ніби бачив крізь метал.

Толик запитав:

— Так навіщо ж його... кажуть, виставили на пенсію проти волі?

Погорілець насупився — мабуть, міркував про це не дуже весело.

— Нечаєнко казав йому переходити в експериментальний. Не схотів. Амбіція у старого. Амбіція є, освіти — чортма.

Аж отут зрозумів Олесь Погорілець причину отого бридкого почуття, що ніс його неусвідомлено від самого Палацу одруження, і сказав похмуро:

— Мабуть, знаєш? Про Аліну й Рюрика? Ви ж товаришуєте?

— Що?!

Вони вже спускалися у метро. Толик штовхнувся у натовпі попереду батька, а тут так крутнув головою, що Олесь аж здивувався.

— Не знаєш? Рюрик висватав собі Аліну. Вже й погодили.

— Та ні! Та ні?!

— Мені теж не сподобалося... Не той людський матеріал. Але, здається, правда.

(Продовження на наступній сторінці)