«Сто годин сумніву» Радій Полонський

Читати онлайн повість Радія Полонського «Сто годин сумніву»

A- A+ A A1 A2 A3

Коридор вагона був порожній, простір за вікнами чорний, гудіння коліс заспокійливе. Нечаєнко ходив уздовж коридора короткими пружними кроками, часом спинявся біля вікна, пильно вдивлявся у ніщо і починав ходити знову. У нього ворушилися губи і здригалися брови. Широкі вилиці надали б його обличчю північно-азіатського вигляду, якби не очі — чорні жарини у круглих очницях під густими рухливими бровами. Коли б не сивина, він би не виглядав на свої п'ятдесят два.

Був він широкий у плечах і загалом кремезний чолов'яга, невисокий і меткий. Він закінчував свою промову-міркування:

— Так от, шановні мої, у новій нашій машині, в отій-о,— він тицьнув пальцем кудись у простір,— там щільність і температура пари досягають таких значень, що ротор — сталевий, кілька ступеневий, стотонний ротор — під час роботи ніби сплив аж у парі! Сталь плаває у водяній парі. Свого роду невагомість. Ви мене чуєте? Це важко збагнути, почувши уперше, але доведеться. Доведеться збагнути і звикнути до цієї думки, інакше ми не зуміємо обчислювати майбутні машини. Ви чуєте, Рюрику? Добрий шмат до вашої дисертації.

Перед ним не було стежини, і він звеселився душею, цей Нечаєнко, бо це була нова робота, вона означилася, дарма, що вона погрожувала висотати з нього усю силу, всю його снагу — він уже боровся...

Аліна тихо спала, відвернувшись до стіни, у неї була ніжна біла щока і виточений крупний ніс, Нечаєнко подумав, що влітку дитину слід послати до моря, а тоді сам себе увірвав: "Не послати — віддати Рюрикові, і нехай самі вирішують, коли й куди, а я хіба що дам грошей..." Крізь зачинене вікно сочився вітер, над доньчиним лобом тріпотіло пасмо. Нечаєнко щільніше натягнув униз шкіряну завісу, а тоді ще примостив перед її головою заслін із подушки.

Ліг, заплющив очі. "От кажуть: творча зрілість, творча зрілість, а думають: який ти вже старенький, Іване Гнатовичу! А я себе сьогодні почуваю точнісінько таким, яким був у двадцять п'ять чи, нехай уже, в тридцять років. Сивина — то лиш антураж, на те, щоб молодші першими здоровкалися. Та з віком я. таки трохи порозумнішав. А ще додаймо, що я тепер щоранку роблю велику зарядку з пружинним еспандером, а молодим — не міг. Не вистачало ні фізичної сили, ні сили волі, он воно як. Серця у грудях не почуваю. Людина починає старішати з тієї миті, як перестає розвиватися і вдосконалюватися. На жаль, із більшістю людей це трапляється у їхні кращі літа, а я себе ще й дорослим до пуття не відчув... Вже й Аліна доросла... Вже й Рюрик... що — Рюрик?.. Щось негармонійне... щось треба робити..."

Вони вийшли на перон харківського вокзалу. Навпроти щойно спинилася електричка з Чайки, натовп приміських мешканців, що поспішали на роботу, змішався із пасажирами ленінградського швидкого, і всі разом полилися у перехідний тунель.

Аліна йшла попереду і легко несла чималу валізу, хвиля русявого волосся погойдувалася на спині, погойдувалася картата спідниця у лад із її ходою, —може, трішечки незграбною,— трохи хлоп'ячою, і це зворушувало Нечаєнка.

Гомоніли навкруг нього люди, і ось черкнулися свідомості кілька фраз, вихоплених із натовпу:

— Вибухнула, кажу вам, що розверзло дах!

— Турбіна?! .

— А того повезли, одні кажуть, вдарило залізякою, інші — наче обпекло...

І це був поїзд з Чайки, де у самі небеса встромила свої 250-метрові димарі Чайківська ДРЕС, де крутилися турбіни Нечаєнка, тільки Нечаєнка, нагнітаючи в енергетичну мережу два мільйони чотириста тисяч кіловат своєї потужності. Там було дві п'ятисотки і дві трьохсот™, а найголовніше — там була найперша Н-800, головний зразок, але ж турбіна не вибухає, турбіна не може вибухнути, це дурниця...

Нечаєнко продовжував машинально рухатися за Аліною, і якось не помітив, що вони підійшли до службової чорної "Волги". Вони вже їхали вулицями міста, а в ньому все перекочувалися ті дивні слова, що він вихопив з натовпу, і напружувалися нерви, і зосереджувалася воля, щоб утримувати душевну рівновагу. Бо страх походить від браку інформації, а він ще не знав нічого. Він сказав водієві:

— Петрику, спочатку мене — на завод.

2

Кость Музика ходив на роботу на пів на восьму, а Тетяна—на дев'яту. Вона підіймалася разом із-ним, з ним і снідала, а потім встигала зібрати його, підняти і нагодувати Іринку і з нею разом вирушала до єдиної" школи Чайківської ДРЕС: мама — вчити, дочка — вчитися.

Вони снідали омлетом, який називали молочною яєш-нею. Тетяна вміла так сполучати яйця з молоком і так ніжно їх засмажувати, що це було не схоже на омлет — соковита, ледь підрум'янена безформна страва; зверху її присипали*дрібно нарізаною зеленою цибулею.

— Лучче* не бува і не треба,— такою була думка Костя.

— Сьогодні де? — спитала Тетяна.

— У машинному залі. Біля вісімсотки. Не машина, а мамонт, ніяк не звикну. Бронтозавр. Це тільки зверху, а під підлогою — ще вдвічі більше.

Тетяна глянула здивовано. Кость повільно, із задоволенням їв, і тривога в його голосі лиш уявилася Тетяні. Вона все ж таки спитала:

— Аз ними бувають... аварії?

— Все буває.— Обличчя в Костя було довге, смагляве, ніби упокоєне якоюсь внутрішньою впевненістю, а зіниці очей — швидкі, проникливі.

— Все буває,— повторив він.— Минулого року на Ко-ропецькій ДРЕС. Аварія на трансформаторі, спрацював захист генератора, генератор відімкнуло від турбіни, турбіна пішла в розгон. Полетіли лопатки.

— І що?

— А нічо. На місяць спинили блок.

— То чому ж ти тривожишся?

— От дівка чортова. Відьмака. Хто тобі сказав?..

— Флюїди. Від тебе походять флюїди, а я їх уловлюю.

— А ця... Н-800... Ну, таке воно величезне, що вже я бачив їх перебачив, а тут — моторошно якось.

"Погорілець так не казав і не відчував",— подумала Тетяна.

Кость дивився їй в обличчя. Гарна жінка була в нього: кароока, сказав би, що й кирпата, але ніс у неї був тонкий, і кирпочка на ньому — шляхетна. Вона була лобаста, здивовано-іронічна, трохи стомлена. Тільки метнула поглядом по його обличчю — і мерщій накладати добавку, а він все ж таки сказав:

— Нечаєнко з Погорільцем у цю машину закохані, як у молодицю: коли пускали, вони обидва сором'язливо рюмсали.

— А чо не приїжджа дядько Олесько? — сказала дзвінко дитина. Іринка-Малявка в самій нижній сорочечці стояла на порозі кухні. Вона уважно вислухала всю розмову і своє втручання вважала природним.

— Мабуть, має справи в Харкові,— сказала Тетяна.— Він там живе.

— А потім приїде,— мовив Кость.

— Ну що ти обіцяєш...

— Щоб мені приїхав! — гукнула Іринка-Малявка.— Щоб мені був туті! Бо я його люблю більше всіх.— І задля переконливості сварливо додала: — Ач які хитрі!

— У мами й дочки однаковий смак,— сказав Кость Музика й підвівся з-за сто.лу.

Тетяна зібрала йому крихітний чемоданчик із сніданком, на порозі звично поправила лацкани спецівки і поцілувала в щоку. У ці хвилини вона ставилася до ,К°СТЯ не як до чоловіка — скоріше мала його за свою другу дитину. Це.почалося кілька років тому, коли впала на їхню сім'ю густа тінь від третього-зайвого. Вони ніколи про це не говорили, тільки Кость зрідка і обережно, як, бува, пальцем торкають зажилу рану, згадував його ім'я і при тому зиркав в її обличчя,— вона ж не згадувала його вголос ніколи,— а бачитися з тим чоловіком доводилося, бо така була їхня робота. Так воно вже сталося, що у ті загрозливі дні Кость виявив дріб'язкові, майже істеричні ревнощі, а вона — силу.

З

"12 вересня о 8.00 ранку на п'ятому енергоблоці Чай-ківДРЕС сталася аварія турбіни Н-800 № 1. Зруйновані корпус вихлопної камери, диск останнього ступеня, конденсатор, пошкоджена покрівля машинного залу; електрослюсар Музика, який працював біля шостого блоку, травмований. Директор ЧайківДРЕС Лисков. Телефонограму прийняв черговий Ропа. 8 год. 25 хв."

Нечаєнко, опустивши аркуш з телефонограмою, сліпо дивився поперед себе, та ось наштовхнувся поглядом на розчахнуті страхом очі секретарки — вимовив рівно, наче без виразу зчитував з папірця:

— Дайте на мій телефон ЧайківДРЕС п'ятий блок, негайно.

Він пройшов у свій кабінет і сів до столу.

Страх—найбільш руйнівне і знесилююче почуття. У слабкої людини від страху слабшає воля, в'яне гідність і з'являється моральна всеядність. Сильна людина, відчувши страх, негайно запалюється протестом, бурхливим небажанням його визнати — і жагою дії, вчинку, руху, бо така людина підсвідомо або ж свідомо знає, що страх породжується невідомістю і від нього треба рятуватися знанням.

Задзеленчав телефон службового зв'язку, то була електростанція, він її впізнавав за тембром.

— Лисков біля апарату.

— Розповідай, Семене Леонтійовичу.

— Це ви, Іване Гнатовичу? Що ж розповідати... Я вам передавав...

— Розповідай, прошу тебе.

Голос директора вібрував неприродно, він намагався рівно дихати і через це його мову перебивала задишка:

— Після восьмої двадцяти турбіна пішла в... в рознос диск останньогоступеня розколовся і частина... і частина полетіла вгору, пробила покрівлю і пішла, пішла...

— Куди пішла?! — гримнув Нечаєнко.

(Продовження на наступній сторінці)