«Сто годин сумніву» Радій Полонський

Читати онлайн повість Радія Полонського «Сто годин сумніву»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ви ці слова зняли в мене з губ...

— Я кажу про нього, але разом із ним, мабуть, І про тих, хто загинув на війні, почав пояснювати Погорілець,— і про...

— ... Чапаєва... — додала вона, і тієї ж миті вони усвідомили, що це останнє ім'я вимовили в один голос, і втупилися одне в одного, бо в усьому цьому було щось щасливо-моторошне.

Потім вона сказала:

— А ви схожі на Комарова обличчям...

— Ні-ні, Таню! Що ж я... На вигляд так собі, циганчук...

— А якщо не обличчям, то характером,— вперто повторила вона, а його знову зворушила довірливість її тону. І отут Погорілець уперше відчув те, що пізніше усвідомив з гіркою безнадією: такі зустрічі бувають тільки раз у житті.

І той вечір був сумний.

Потім вони побачилися аж через рік. Вона заочно закінчила педінституті стала вчителькою, викладала українську мову в Чайківській школі. Коли він прийшов до них увечері — Тетяна ступила йому назустріч, простягла руку і сказала: "Добрий день, друже!" — і через таке просте привітання в нього угамувалося серце й не було болючої настороженості. І вечір знову був щасливий і довгий, Іринка-Малявка його тероризувала, батьки на неї кричали, а Погорілець бавився з дитиною захоплено і віддано. Вона навіть зажадала, щоб він уклав її спати. І тоді вперше сказав Кость Музика:

— Лиш подумати, у донечки і мами однаковий смак! І тим реченням Кость Музика підтяв саме коріння

їхнього вечора і взагалі — родинних їхніх зустрічей. Погорілець зібрався додому, і Тетяна сказала Костеві у дружньому, але якомусь по-жіночому остаточному тоні:

— Укладай Малявку, а я проведу Олеся на електричку.

Вже було темно і прохолодно, у садах тліло сухе листя; Чайка відразу залишилася за спинами, а залізнична станція блищала попереду разочком вогнів. Туди бігав автобус, а багато хто ходив пішки, і над асфальтовою доріжкою теж горіли жовті ліхтарі.

Вони йшли навпростець, польовою стежкою, і навкруг них нікого не було.

— Буває на світі таке гірке щастя, — сказав Погорілець.

— А воно щастя?

Він узяв її руку—вона не відбирала. Тоді він руку поцілував — у ній блимнув і відразу згас кволий опір, і після того її рука стала слухняно-ніжною і довірливо уклалася в Погорільцевій долоні. Він її трохи стис:

— Може, воно і не щастя. Щаслива біда. Якщо тобі так більше подобається.

— Може. Щаслива біда. — Вона відлунювала слухняно.

Ішли мовчки. Потім він сказав:

— Це я негарно надумав... Про щасливу біду. Про бідолашне щастя. Омана. Щоб сховатися від себе і від рішень.

Вона мовчала — вона, здалося йому, страшенно довго мовчала, і вже була близько станція, і звідти чулися людські голоси, а праворуч за далекими посадками, майже на обрії, засвітився прожектор електрички. І вона сказала:

— Ні. Все це так і є. Про щасливу біду і бідолашне щастя. Просто нам нікуди ховатися. Ні від себе, ні від рішень.

Мовчки пройшли і стали в найдальшому кінці перону. Електричка набігала невблаганно, люди їй раділи. ' — Отож, — сказав Погорілець.

— Так... — ледь вимовила вона.

— От і все.

— Так.

Він спитав дозволу і поцілував її в щоку, а вона взяла обома долонями його голову й поцілувала в лоб. Ледь прихилилася і відступила в тінь, а він піднявся у вагон і спинився у дверях. Електричка рушила тієї ж миті. Таня стояла нерухомо, вронивши руки, і посміхалася йому вслід — і йому здавалося, що то була посмішка розпачу.

Потім він уявляв, як вона тією самою стежкою, одна-однісінька в полі, вертається додому, до свого чоловіка— і його друга — Костя Музики і їхньої дочки Ірин-ки-Малявки. Він стривожився, що їй, мабуть, страшно іти самій полем...

Пізніше Погорілець переконав себе, що такий ясний для обох зміст їхньої розмови, — з нього ж бо виходило, що Тетяна теж його любила, і це злякало її на віки вічні, — що той ясний і все ж таки щасливий для нього зміст— то є його вигадка, плід спраглої фантазії; він

довго умовляв себе заспокоїтися, і згодом здалЬся, ніби такр відновив свою внутрішню збалансованість; і тільки в підсвідомості своїй він знав, що досить лиш її побачити—і все полетить шкереберть, І і^ову насяде туга, яка часом обертається тяжким відчаєм.

6

У паротурбінному цеху було так високо і просторо, що його скляні стіни і покрівля із двома прозорими трасами скляних "ліхтарів" здавалися умовними — танули у сизо-синьому цеховому серпанку. Як металеві тотемні зображення сонця, світилися сталевими лопатками на складальних стендах диски турбін; угорі, в тому самому синюватому серпанку, вгадувалися ферми мостового крана, а чорна вертикаль троса і гак різьбилися у просторі чітко і вагомо.

Здаля Аліна поглядала на свій кран з повагою і не цілком усвідомлювала, що це саме вона змушує той гак бігати понад цехом і переносити важкі вантажі. Тож поглянувши угору і озирнувшись по цеху, який дивовижно швидко порожнів у ці перші хвилини обідньої перерви, вона, так і не вигледівши своєї подруги Стелки, пішла надвір.

В Аліни була тиха, ніби ляклива хода — наче дівчина весь час сумнівалася, чи тою дорогою вона йде і чи треба взагалі кудись іти. Вона була висока, трохи зсутулена, і в довгастому її обличчі була своя неяскрава привабливість.

Стелка наздогнала її аж біля літнього естрадного майданчика. В оточенні нових і старих корпусів стояли тут старі каштани, а під ними—довгі грубі лави, власне, обтесані і пофарбовані дошки на стовпчиках, багато-багато рядів, вінчалося все це невисокою естрадою під самісіньким заводським парканом. Раніше паркан був глухий, цегляний, а кілька років тому, коли в місті заговорили, що, мовляв, заводи повинні стати вогнищами нової урбаністичної естетики, його замінили новою огорожею. Вона була не менш надійна, ніж цегляний бастіон, — вибаглива біла решітка висотою метрів у три з половиною була практично неприступна, зате на інших заводах тепер казали з іронією, що приховувала заздрість і повагу;

2 1-15

33

— Бачили? Енергетичний ощасливив Харків решіткою Літнього садуі — натякаючи при цьому на знаменитий на цілий світ ленінградський паркан.

І тепер, коли на літній естраді в обідню перерву співали артисти, за прозорою решіткою на проспекті спинялися перехожі і слухали концерти.

Сьогодні теж був концерт. Приїжджа співачка з "Міжкопцерту", прислана сюди філармонією, погрожувала слухачам виконати ще один "маловідомий шедевр", і слухачі хто слухав, а хто думав про своє, але аплодували їй ввічливо і дружно.

Аліна і Стелка сіли на останню лаву, на сонечко. Стелка була нетерпляча, метка, пластична. Вона присунулася впритул до Аліни;

т— Розказуй.

— Про що?

— Не придурюйся.

Нетерпляче погладжувала рукою розкішне чорне волосся, що падало через лоба на плече. Аліна скучила ва подругою, їй була потрібна невичерпна Стелчина активність. Вона сказала:

— Мене Рюрик Корнійович сватає.

— Іди ти! Рюрик?.. А ти що?

— Та. Наче погодилася.

Аліна засміялася трохи сумно: мовляв, не хотіла б я і сміятися, та куди подінешся, коли ти так смішно на мене вирячилася.

— Збожеволіла. Ну, збожеволіла,— Стелка завела очі під лоба, ніби виглядаючи бога в небесах, і потрусила головою. — Слухай!.. Ой, боже, слухай мене! Ти ж його не любиш!

— Хто тобі сказав?

— Так не люблять!

— А ти звідки знаєш?

— Я — не знаю!.. Ти божевільна. Я все життя в когось закохана. Це такий тяжкий хрест. Ой!

Вона була гарна, оката, червоногуба, шкіра в не| була золотаво-смагла, і за все це, — а найперше все Щ таки за темперамент і, може, пишні груди, та ще за розповіді про італійського предка — дівчину звали Стел-ка-італійка.

— А коли ж ти вперше закохалася?

— В дитячому садку, в середній групі.

— А востаннє?

— Востаннє. Наче я вже збираюся вмирати. Я думаю, що мене з моєю італійською кров'ю стане ще років на п'ятдесят.

— У діда теж італійська кров?

Сміх у Стелки був щирий, дзвінкий і такий частий, що аж у вухах цокотіло.

— У Африкана? Італійська? У ні^го африканська!.. Моя бабуся з боку матері була племінницею гарібальдійця, який переховувався в Одесі... Я, розумієш, думала, що там —ти.

-Де-я?

— Ну — що ми з тобою суперниці. А тепер... чесно, мені тебе трохи жаль, та на душі полегшало... Анатолій!

Аліна на мить сторопіла. їй досі не спало на думку, що Толик, її приятель, може бути предметом зітхань. Вона уважно подивилася на Стелку і сказала:

— Толькаї Ну, він чудовий. Таке миле-миле телятко. Ні-ні-ні! Він мужній і гарний! Хочеш, я йому скажу?

— Я відразу втоплюся. А що ти скажеш про старшого?

— Кого? Дядька Леля? Я ще була о-отакесенька, од горшка два верціКа, а вже казала на нього "найкращий дядечко"! Уявляєш, ми все моє життя живемо поряд, на одній площадці. Знаєш, мені часом здається, що своє найкраще він передав Тольці, а іншим разом — що вони просто братики. І що в дядькові Лелю нема ні-і-чого дорослого,

— Ти ще така наївна,—сказала Стелка. — Ти ще нічого розумієш, Погорілець старший — то мужчина. За таким"*— на край світу... Він давно вдівець?

— Я його жінки не пам'ятаю.

— Ах, що зі мною буде!

(Продовження на наступній сторінці)