Сміхоша несміливо підійшла до Фруся. Маєш прочинив для неї двері. Сміхоша поставила у машину одну ногу, потім бочком сіла на крісло поруч із Маєшем і підібрала другу ногу, а потім потягла за собою Феофеофанчика і вмостила собі на коліна і плечі. А яскрава квітка лягла їй на голівку. Джулька, ласкаво повискуючи, хотів стрибнути слідом за Сміхошею, але Фрусь грубо ляснув дверцятами і дав задній хід.
— Просто по Зозулю? — запитала Сміхоша.
Фрусь круто розвернувся і, прокричавши щось нерозбірливе своїм хрипким голосом, поїхав геть від завалу. Маєш засміявся. Дівчинка смикнула двері. Та вони не відчинялися. Фрусь піддавав газу, а Маєш сказав:
— Я думав, що викрасти тебе — це трудне завдання, а виявилося — тьху! Тільки поманив — ти вже й тут! Отакі ви дівчата — просто ганьба!
Родивон Сильвестрів зі своєї висоти вже давно слідкував за Фрусем. Він бачив, як туди сіла Сміхоша, а Джулька зостався надворі, потім він почув, як розпачливо закричав Умпарара Чамчамчам, а Джулька зайшовся гавкотом, — і тоді веселий шпачок збагнув, що на землі скоїлось щось недобре. Він щосили закричав голосом крука Кирила:
— Карр!.. Нікого не пожалію, каррр!! — і з висоти зробив бойове піке просто на Фруся.
Але автомобілі, навіть старі й іржаві, круків не бояться, і шпачок ні в сих ні в тих пролетів над Фрусем. А той швидко мчав до табору Бруднерського. Маєш, не дивлячись на Сміхошу, висвистував якусь пісеньку і всіляко виказував добрий настрій, а Сміхоша тихо плакала, що так безглуздо попалася.
Маєш і справді у ці хвилини був собою задоволений. Йому стало щось неспокійно у Бруднерського, він уже почав навіть лінькувато сваритися з їхньою нечистю. "Гей, ти, мишо! — гукав, — прибери свій хвіст, бо відірву!.." Або ще так: "Ти чого сюди лізеш, колорадський! Хочеш хлорофосу? Скоро твоя братія переїсть усю картоплю — і кінець, пропадете з голоду!.." Чвирк відказав: "А ми тоді — всі на помідори! Хрум-хрум!.."
Отоді Маєш уперше всерйоз замислився над своєю поведінкою. Справа в тому, що він найбільше в світі любив помідори. І ранні, і пізні, і помідори-яблучка, і помідори-сливки, і темно-червоні, і бурі, і жовті, і здоровенні, на всі боки горбасті, і маленькі, кругленькі, як іграшки, із сіллю й без солі, з хлібом і навіть без хліба! І оце зрозумів, що помідорів більш ніколи не буде. Взагалі більше нічого не ростиме, крім чортополоха, будяків, кропиви та всякого бур’яну.
Після такого вражаючого відкриття Маєш собі подумав: чи ж так воно цікаво бити з рогатки шибки, які не б’ються, смикати за кіски дівчат, які нічого не відчувають, псувати ліфти, які й без того висять нерухомо… Хуліганити од пуза — і при цьому знати, що ніхто у світі тебе не злякається, ніхто не обуриться твоєю поведінкою і ніхто й ніколи не похвалить тебе за добрий вчинок.
Тим-то так зрадів хуліган Степанко-Маєш, коли йому пощастило обдурити і викрасти таку гарну, сміливу й допитливу дівчинку! Обдуривши її, він упевнився, що він кращий, сміливіший і розумніший за неї!
Сміхоша плакала. Їй було гірко й страшно. Потім вона витерла очі й подивилася Маєшу в обличчя. Той не витримав її погляду і відвернувся до вікна. А Сміхоша несподівано завела на повний голос пісню їхнього бойового екіпажу:
Уперед, піддай-но жару!
Жми на горе ворогам,
Умпараро, Умпараро,
Умпараро Чамчамчам!
10. Сутичка на болоті
Фрусеві здавалося, що він мчить із швидкістю космічної ракети, насправді ж цей старенький автомобільчик ледве деренчав нерівним шляхом, припадаючи відразу на всі чотири колеса і поскрипуючи дверима і підвіскою, мов старезний немащений віз.
Ось він різко підстрибнув на вибоїні, Сміхоша і Маєш вдарилися одне об одного. З-під радіатора вирвався струмінь пари. Сміхоша зібралася з силою і знущально зареготалася:
— Це у вас автомобіль?! Це у вас такий автомобіль?!
Маєш відказав бридким голосом:
— Ні, це у нас паровоз!
— Це у вас чайник! — вигукнула дівчинка.
Фрусь образився. Тим більше, що коли в автомобілі закипає вода, то це йому не мед Це йому гірше за спрагу — пече й болить.
Тут треба сказати, що автомобіль пережив тяжке минуле. Його дуже погано доглядали. Він іржавів і ламався, його кволий двигун стукотів і рохкав, його гальма майже не працювали. Йому завжди не доливали мастила і води, завжди не докачували шини, і бензину в ньому завжди було ледь-ледь на денці. Фрусь зовсім уже був утратив віру в своє автомобільне щастя. Аж тут і трапився йому Бруднерський.
От і зараз, образившись на жарти Маєша і Сміхоті, він усе ж таки вперто біг уперед. А ще його підганяла нестерпна сверблячка. Бо пані Зак-Лепська зовсім розперезалася, вона втратила міру і совість і поїдала Фрусів метал з жахливою ненажерливістю.
— Ой! — сказала Сміхоша. — Попереду болото, а цей божевільний Фрусь збирається туди пірнути.
Маєш засміявся противним дрібним сміхом:
— Ага, так ти боїшся втопитися? Вперед, Фрусику, дуй просто в болото!
— Д-у-у-у-ю! — закричав Фрусь і з розгону врізався в баюру. Два чорних віяла грязюки знялися по обидва боки Фруся. Мотор його завив так, що його б не перекричала і Сміхоша.
Це було неглибоке болото, густо поросле осокою. А на тому його боці стояв уже знайомий нам кривобокий в’яз з покрученими гілками, а під очеретами з землі стримів трухлявий пеньок. І як тільки Фрусь, виїхавши з болота, зупинився під в’язом, з-за пенька вискочив Бруднерський і одночасно хтозна-звідки повилазила і позбігалася усяка нечисть.
— Ось вона! — закричав переможно Маєш і тицьнув пальцем у Сміхошу, наче вона була не дитина, а лялька. — Викрав і доставив, як сказав!
— Зрадник, — прошепотіла Сміхоша, — нікчема!
Бруднерський уже скочив на пеньок, і знову задеренчало над берегом хрипке і пронизливе:
— Сталося! Людська дитина — наша! Ми розділяємося на два загони: Фрусь і Маєш у супроводі сильного пацючого загону відвозять дівча за болото у ліс і там ховають. А я своїми гарними зубами хапаю клітку з Зозулею і на чолі свого народу мчу навпростець до Страхолюда!
І раптом Фрусь заголосив гундосим механічним голосом:
— Як я поїду?! Закличте до порядку 3ак-Лепську! Вона мене все їсть і їсть, скоро я розвалюся на шматки.
І тут усі почули шепотіння: "Ням-ням-ням-ням, але як я могла утриматися від такої лепської спокуси!.. Такий м’якенький смачненький автомобільчик!.."
Бруднерський мовив:
— Припиніть негайно! Бо хто повезе нас усіх далі, якщо ви з’їсте Фруся?!
— Я собою, ням-ням-ням, не керую! Наді мною взагалі немає господаря, бо ви всі неїстівні…
— У мене скоро відпаде крило! — мовив Фрусь.
— Як-то немає господаря?! — з погрозою перепитав Бруднерський. — А Ссс-трра-холюд-д Нем-можливий?!
— Я нічого такого не говорила, — поспіхом прошепотіла Зак-Лепська. — Я взагалі не полюбляю балачок, — і замовкла.
Сварка дуже роздратувала голодне воїнство, і хтозна, чим би все це скінчилося. Та зараз над ними з’явилася зграя мух, і Жюжя, Жяжя і Жьожя в один голос продзижчали:
— Вони наближаються! Вони подолали завал і щосили мчать сюди!
— Уррраааа!!! — закричала Сміхоша так голосно, що ворожа публіка мало не знепритомніла, а Маєш з повагою сказав:
— Ну, ти як сирена "швидкої допомоги" або міліції.
З натовпу пацюків виштовхався і наблизився до пенька молодий наїжачений пацюкович. Він сказав Бруднерському:
— О, дозвольте мовити, вірний друже всього живого! Я пропоную негайно вислати назустріч бойовий дозор, щоб ворог не заскочив нас зненацька!
— Ти тут найрозумніший? Так?
Голодні пацюки трохи пововтузилися, і от уже від маленького пацючого сміливця лишилася купка кісточок. А Бруднерський тут-таки й закричав:
— Негайно вислати назустріч ворогові бойовий дозор!
Та було пізно. По той бік мілкого болота вздовж узлісся мчав, наближався червоний, яскравий, грізний Умпарара Чамчамчам.
А перед цим сталося ось що.
Джулька довго періщив своїми коротенькими ніжками слідом за Фрусем з викраденою дівчинкою, але наздогнати автомобіль, навіть такий старенький, такса, звичайно, не зміг. Після того він сів посеред дороги, задер гостру мордочку до неба і заплакав з тяжкого розпачу і од сорому за свою безпринципність.
Умпарара також не витримав: заплакав гіркими автомобілячими сльозами з системи охолодження ще й заскиглив сигналом.
З лісу прибіг Ходючок. Сів на траву, почав стукати себе пальцями по лобі й примовляти: "Думай, думай, думай!.."
Звичайно, всі вони дуже просто перелізуть на той бік завалу. Всі! Крім Умпарари. Ото ж бо й воно. Можна у багажнику взяти пилку й розпиляти повалений клен на цурки й палки… На це знадобиться день або два. Ходючкові ніколи не доводилося пиляти дерева.
Подав голос Умпарара:
— У мене в багажнику є буксирний трос.
Так була розв’язана ця карколомка-головоломка. Ходючок прив’язав один кінець гнучкого металевого троса до гачка під передком Умпарари, а другий до стовбура поваленого клена. Умпарара загарчав, напружився, позадкував щосили — клен поволеньки зрушив з місця і, старанно вимітаючи дорогу всіма своїми гілками, розвернувся вздовж узлісся і звільнив проїзд.
І наші друзі знову поїхали вперед — переслідувати злодіїв і звільняти Сміхошу з лютої неволі.
(Продовження на наступній сторінці)