«Метал» Юрій Покальчук

Читати онлайн оповідання Юрія Покальчука «Метал»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я ось особисто займуся твоїм призовом! Ти в мене пожуєш! Теж мені, як папуга розряджений, зачіска яка! Ще начіпляв на себе! Ну, тобі служба медом не видасться!

— А чого це ви раптом до мене присікались? Що я вам зробив? — здивувався Боб.

— Все, досить! На цьому закінчили, всі вільні! — військком узяв себе в руки. Збори закінчились, і він, не дивлячись більше на Боба, вийшов із залу.

— Глянь, який служака! Географію знає! Папуги, гіпопотами... Ще жирафи тут бракувало! Але це вже більше тебе стосувалося б, Майкле!

— Ти нащо йому перечиш? Ще запре кудись, де чорт ноги поламає, будеш знати!

— Куди потраплю, туди потраплю. Скрізь проживу. Моє діло — металі А цей жлоб усе одно ніколи мене не сприйме за нормальну людину, навіть через зачіску, так що плювать я хотів. Відслужу, де вже скажуть, але ганьбити себе отак не дам, не потерплю.

У роті було сухо й кисло, нестерпно хотілося пити. Під щокою гарячий, вкритий жовтою пилюкою камінь усе ще здавався розпеченим, хоч сонце вже сідало й спека спадала.

Буро-червона земля довкола зливалася з його рябою курткою, сіро-жовті скелі обабіч ущелини швидко темніли в призахідному сонці, і він спробував підвести голову, але побачив перед собою тільки великий камінь, за яким лежав.

Як він опинився тут, лишилось для нього загадкою. Чи його відкинуло вибухом, коли підірвали першу машину, а потім кидали гранати? Чи вже в безтямі, оглушений, він інстинктивно відповз аж сюди, за цей великий камінь, що ніби відколовся колись від скелі й так застиг, затуляючи непомітну від дороги заглибину, саме таку, де вміщувалось тіло.

Він вдихнув повітря, і йому здалося, що легенів у нього більше нема, що краще дихати поволі, бо він мало не зомлів знову, відчувши різкий біль у всьому тілі. Нестерпно хотілося пити. Однак він не закашлявся, витримав, знову ледь не втрачаючи свідомості, вичекав ще мить, а потім спробував підвестися.

Здавалося, що не працює в нього ліва рука і ліва нога, але ж частина тіла рухалася, і він підтягся на правій руці, потім підтяг праву ногу до коліна і, припавши до каменя, визирнув на дорогу.

Власне, він і лежав при самій дорозі. Як вони його не помітили! Чи просто не спало на думку, що так швидко хтось може опинитись в укритті, чи не думали, що тут, за каменем, знайдеться такий схрон, але "духи" нишпорили навколо машин, жестикулюючи. Щось шикували. І раптом він побачив, що відбувалось.

Біля однієї з машин стояли п'ятеро його товаришів. Усі були поранені чи оглушені, певно, в такому самому стані, як і він.

Володя Савельев, Женя Коваленко, Булат Мансуров, Жолдар-бек Турсункулов, Богдан Дем'янчук.

Володя і Богдан — шофери вагоновозів. Решта — з охорони, з його підрозділу. Ті, кого не вбило зразу. Дорога на Великий Баглан давно була під загрозою. Але ж мали довезти продукти і боєприпаси. Вони вже не раз ходили в рейди, та лихо досі минало. А тепер підстерегли.

Ще вчора ввечері вони з хлопцями слухали нові записи, які з новенького "Шарпа" доносив їм сильний, хрипкуватий голос Рода Стюарта, а потім він, Боб-метал, співав їм свої пісні, складені тут же, в Афгані, відколи із молодого став "черпаком", бо минуло півроку, а ще за півроку "громадянином", тобто повноправним оійцем. Він уже понад рік тут, все знає!

Афган — це метал! Це моя війна, мій біль, моє нещастя, це мої пісні...

Йому було боляче, коли гинули товариші, коли і свої гинули, і афганці, з якими він тут товаришував, і всі, хто вмирав, боліли йому, і він написав у пісні, що.війни вигадують старики, гинуть завжди молоді...

За це сварив його замполіт, а він казав — призивають пацанів, яким був і я... А що мені ця війна? Так вийшло, що потрапив сюди, от і все, мене не питали! А мій друг нерозлучний, Мишко, служить у будбаті в Мінську, бо в нього, бачте, в хребті щось там скривилось. Випадок долі. І цього всього багна він не знає, і лишиться живий, і повернеться... То кому це. треба, товаришу замполіт?

— Не вигадуй, Борисе,— сказав замполіт. — Це наша біда і їхня біда! Але якщо ми їх зараз покинемо, що з ними буде? З афганською революцією? Як вирішиться конфлікт, не знаю, але ж нас покликали, нас тринадцять разів закликали сюди, поки ми увійшли...

— На свою голову...

— Гаразд, не клей із себе дурня. Ти хороший солдат, відслужиш, повернешся, будеш нас згадувати — тих, кому ще тут служити і служити...

...Чи ви будете нас згадувати, товаришу майор? Мене, Володь-ку Савельєва з Вологди, Богдана зі Львова... Хто нас згадає, якщо ми загинемо?..

...Любов — це музика, що приносить небо з собою... Просто небо...

Високий "дух" у чалмі і халаті, підперезаний широким шкіряним поясом стояв перед полоненими. Може, це сам Гаюр, той, хто керує всіма мудджахідськими підрозділами в районі Верхнього Баглана...

Він щось сказав полоненим, а тоді вихопив з-за пояса кинджал. Широке лезо навіть віддалік здавалося гострим, а коли майнуло в повітрі, то стало хижо загрозливим, а коли опустилося на груди Володі Савельєва, що стояв першим в ряду полонених, то було безнадійно смертельним, безжальним, злим і жорстоким, як уся ця війна...

Афганець різонув спочатку навскіс. Чути було, як хлопець скрикнув, коли з-під розчахнутої зеленої куртки цвьохнула кров...

Афганець уже ввійшов у шал, певне, на першому хотів показати іншим, що з ними буде.

Мудджахід батував на хлопцеві одежу спритними жорстокими ударами, доки Савельєв не став перед ним скривавлений і зовсім го-

лий, а тоді засміявся голосно й розлого, аж луна котилась долами...

Загомоніли й інші афганці, що стояли півколом біля полонених. Кілька підступали вже й до інших бійців, видно, з тими ж намірами, чекаючи лише знаку старшого...

...Повірте наре-е-шті... повірте, що й ми — ваші діти... і коли сонце сходить, ми хочемо світлу радіти...

У другому магазині, що був звично прив'язаний до першого ізоляційною стрічкою, аби в бою швидше міняти, у Боба було кілька запалювальних куль, кожна третя в диску.

Машина, на якій він їхав охоронцем, була, здається, так. саме та, біля якої стояли полонені і мудджахіди.

У ній на борту кілька ящиків толу і з лівого борту — два ящики вибухівки. Так, потрібен лише детонатор, потрібен негайнч) детонатор, а гранат нема, як іще автомат лишився при ньому, також майже загадка, може, саме тому, що висів на шиї, коли вони їхали горами.

Ага, машина! Бензобаки! Мотор має бути ще гарячий. Бо ж тут усе гаряче під цим клятим сонцем, під цим клятим, але вже й звичним.

Старший "дух" різонув Володю по горлу, але ще граючись, не до кінця, ще спостерігаючи за муками полоненого, а тоді заніс ножа замашніше...

— Ах ти ж, гадюка повзучий! Гнида і то краща, мати твою душманську і всіх твоїх родичів...

Це були лише секунди, але здавались вони довгими годинами, днями, роками, життям, бо поки з нелюдським зусиллям підвівся, поки вислизнув, хитаючись, із-за каменя на дорогу, майже за спинами душманів, поки натиснув на гашетку автомата, косячи їх; спочатку по них, а потім по машині, по бензобаку, відчуваючи, як гарячі кулі впиваються в розпечений метал, як прострочують його з автоматів, прострілюють із револьверів, як усе разом злітає в повітря — наступної ж миті після того, як вибухнув бензобак, а з ним — вибухівка, а за нею — й друга машина, і ще одна, як летять у повітря розпечені шматки металу, що забрали з собою десятки чудових людських життів, сотню просто людських життів і ще одне-єдине і неповторне життя Боба-метала.

Метал-л-л!

О, метал-л-л!

Це сталося так швидко і несподівано, що я не встиг ані злякатися, ані здивуватися. У мене був один хитрий виверт — тікаючи від когось, я завжди присідав, відстрибував убік і раптом з такою спритністю кидався навтікача, що наздоганяти мене потім ніхто не наважувався.

Зараз же я про це навіть і не згадав.

Одне я зрозумів відразу — тут уже підготувались. На мене накинулись тільки тоді, коли я витяг крізь щілину у прилавку обидві булочки. Ну бачив же, бачив, що наші сьогодні якісь не такі — прислухаються, примружують очі, вичікують.

І ось я не встиг сховати гарячі, м'які булочки у кишені, як хлопці і дівчата, ніби почувши команду, повернулися у мій бік... заметушилися, закричали, натовпом ринули від буфету.

— Ведіть до Артура Гогійовича!.. Давайте у клас!.. Іди! Іди!..— немов тріснули і розскочились на шматки тонкі шибки.

Мене вели по довгих, високих коридорах школи, навіть не вели, несли, і мені здавалося, що я раптом урізався у здоровенний шумний рій ос, який в ту ж мить зірвався з місця і покотився, полетів бозна-куди.