«Метал» Юрій Покальчук

Читати онлайн оповідання Юрія Покальчука «Метал»

A- A+ A A1 A2 A3

Ось воно тут, у ритмі "хеві метал", у рок-настроях, у вибухах, що змінювались ліричним піднесенням, ніжністю, яка повернулась шаленством, злетом, що означав наступне падіння, ніщо і все разом, заперечення і ствердження. Тут, врешті, "я" ставало отим справжнім "я". Самовияв, самосприймання, самозаперечення (чогось у минулому) і самоствердження зараз і завжди.

У ритмі важкого року минув місяць, точніше, три тижні, аж коли однієї ночі, вже десь під ранок, вона сказала: "Все! Гра закінчилась! Я шалію від думки, що ми повинні розлучитись, але повинні! Мої повертаються з відпустки, і я повинна бути з ними!"

Він знав, що настане ця мить, знав, що все тимчасове, випадок, щаслива його мить, його виграш, а завтра — інше життя, у неї — своє, в нього — своє...

Йому стало боляче, несподівано пронизливо боляче, ще мить — і сльози навернуться на очі, ба вже підступили, і він, зітхнувши, сказав:

— Самий раз! Ти молодець, Зінко! Бо ще трохи — і ми набридли б одне одному! А так — на хорошій ноті, і привіт! Ну, що ж, живи щасливо! Вітай родину! Чао!

Вона зустріла його тираду з недовірою і трохи розчаровано, мабуть, чекала сцен, благань про зустрічі...

— Я бачу, тобі взагалі байдуже! Тебе що, нічого не обходить? Який ти... дивний... холодний... чи байдужий...

— Не бери дурного в голову! — він уже одягся і стояв, готовий вийти. — Дихай глибше — і вперед! Без печалі!

Вона провела його до дверей, ледь накинувши на голе тіло халат, який розіпнувся, коли вона потяглася до нього для прощального поцілунку. Борис відвів погляд, аби не дивитись, ледь торкнувся губами її губ і відсторонився...

— О, ти таки образився! Але ж ти повинен розуміти...

— Лав — зет із мюзік вот екай із брінгінг... — заспівав він тихенько.

— Що-що? — здивувалась вона.

— Кохання — це музика, що приноситься небом... Зрозуміло? "Дюран Дюран" знаєш? Ні, звичайно! Чао!

Він вибіг у двері, саме вибіг, бо наступної миті сльози вже котились у нього по щоках, а ніхто, ніколи в житті і ніхто не повинен був їх бачити, знати про них, навіть уявляти чи мати підставу про нього таке подумати! Ніхто, ніколи, нізащо у світі!

Серпень добігав кінця. Задушливий удень, але м'який, лагідний, розкішний уночі, прохолодний, вологий, як ніжний цілунок, увечері.

Приїхав Мишко.

— Ти що? — сказав він злісно. — Ти що, здурів?

— А що?

— Ти глянь на себе! Опух весь, змарнів! Що? Переходиш у категорію "на трьох" чи по "бормотусі" вдаряєш? Кайф ловиш! Із ким? Де?

— Та йди ти... Вчити мене будеш! Пацан! Що ти знаєш про життя? Теж мені вчитель! Сухомлинський!

Вони посварилися з Майклом, потім помирились, потім знову посварилися, знову помирились, і Боб-метал розповів йому все своє гірке життя за цей місяць, своє солодке й гірке життя, свої пристрасті, настрої, зваби, біди й ревнощі. І те, як кілька днів підряд він, повертаючись після роботи, "квасив" із дядьком Федею, Гаврищенком і Князевим. Бо не зміг знести того, що його просто виставили за двері, бо вже непотрібен, так би мовити, що він таки для неї пацан, а тут приїхав її правовірний, порядний, законний чоловік, і він, Боб, пішов геть, до такої-то мами... А його прило-вило раптом, сам не сподівався, раптом занило в серці, зсудомило. Ці жінки, ти ще взнаєш, Майкле, недарма кажуть, біди з ними не оберешся, от я вже й не обрався...

Однак усе минуло з часом. Боб більше не пив, як в оті кілька днів, коли його і нудило, і млосно було зранку не раз, і очі ховав від батьків, які щось-таки та помічали в ньому в час його негараздів. Тато бурчав, що Борис починає зраджувати надії батьків, які так на нього сподівались. Мама просила схаменутись.

Та Борис був хлопець хоч куди. Що ота зачіска та ланцюжки чи браслети із шкіри? То пусте! Мало хто що одягає. Молоде, перебіситься, а гітара, так то ж музика, хай гуляє, а що кричать вони, так то молода дурість! Викричаться й минеться! Аби не хуліганили, не впивались, не крали та не бешкетували. А співають чи танцюють, то нехай собі! Коли ж бо їм молодими бути. Так і батько казав, і мати. Ото лиш як побачили, що ніби випиває, то почали нарікати, але Боб утікав від розмов, а тоді й взагалі від них — геть із дому. Це тривало недовго, бо коли повернувся Майкл, усе ввійшло в норму.

А загалом-то чіплялись до нього віддавна. Сусіди, знайомі, просто випадкові мимохідці. Зі школи почалось. Але ж сьомий, навіть восьмий класи — то ще дурниці. Не було тоді в ньому тієї сили, якої додавалось тепер щомісяця, не року, майже щодня, коли, викричавшись, виспівавшись, при гітарі, наслухавшись своїх улюблених груп, вони виходили з Майклом побродити рідним селищем і почували, що живуть в іншому вимірі, що люди довкола не чують, як місто живе в такт саме їхній улюбленій музиці, в ритмі металевого, важкого року...

Гуркотів трамвай, подвійний завжди тільки № 33, а однова-гонний завжди № 32, і гуркіт у них був різний, а прислухайся лишень, Майкле, це ж мелодія "Айрон Мейден", що відбиває № 33-й, ось той перехід геть такий самий, коли зупиняється і стукає вагонними буферами...

...А коли в депо гудуть паровози, коли гуркочуть вагони, і стукає кран, і верстатний фрезер виводить свою ноту, а слюсарі відбивають дріб на двигунах чи на шпалах, ой, так, особливо на шпалах, передзвін, перегук коліс і гудків...

Метал! Наше життя — метал! Ми — теж метал! Ми ще покажемо, чого варте наше покоління, найкращі з нас!

Навесні їх викликали в райвійськкомат, надійшов призовний вік, незабаром у лави. Служити!

Боб з Майклом не дуже й сумували. А що? Всі служать! Треба лише потрапити в одне місце, там ансамбль організуємо! Переживемо, перезимуємо раз, другий — і геть! А тоді... тоді буде інше життя, справжніше, бо армія перед нами ніби розтинає життя, ділить його на дві половинки. До армії — одне, а після армії — інше!

Але зараз жилось особливо замашно, особливо розкішно, широко й розтяжно... Знали, що догулюють останні місяці, знали і тому жили, як хотіли, ловили кайф, як могли, а музика, ой музика, музика таки була найголовнішим!

Зіна ще закликала його раз по раз. Так уже виходило. І все було непогано. Але ніколи вже не тьохкало серце, як тоді, ніколи, бо тепер він напевне знав, що це лише пристрасть, настрій, а не кохання. Тепер вчував, що вона тягнеться до нього набагато більше, ніж раніше. Але ні, тепер — метал! Жодних зайвих емоцій — залізні нерви й воля! Вперед, тільки вперед!

Вона знала, що він збирається в армію, і він знав, що саме тому, що лишився лише місяць, вона раптом попустила віжки, знаходить час, місце, вираховує, домовляється, влаштовує, а він... А він приходить, погоджується... Або ні!

Він уже володів собою. І тут також! І тепер він подобався сам собі і пишався тим, що ніколи не дав їй відчути, що була в нього першою. Не знала вона й ніколи не дізнається, як несамохіть, знічев'я, але зачепила-таки тоді за серце, вивільнила всі його почуття, як змусив себе стриматись і відчув себе переможцем, коли минуло понад півроку і вона знову покликала його.

Часом його долав незрозумілий сум. Здавалося, що все тут було несправжнім, тимчасовим, вартим миттєвої насолоди, але не більше.

Він так і не зібрався позалицятись до Наталки, все збирався, але так і не наважився, а вона вже й закінчила школу і раптом почала ходити з одним із хлопців, що вчився в паралельному.

Одягнувши навушники, поринав у музику. "Скорпіони", "Ван Гален", "Мотлі крю", Оззі Осборн — то був період занурення саме в той жорсткий ритм, у якому домінують ударники, коли гітари, а не синтезатори ведуть перед у музиці, коли ексцентричні переходи, несподівані ефекти вибивають тебе з буденності, з нудного щодення, коли вириваєшся раптом за межі сьогоднішнього, заперечуєш, стверджуєш, почуваєш і переживаєш у музиці. Живеш у ній!

Музика майбутнього має бути саме такою, думав Боб-метал. Так думав і Майкл, так думали всі хлопці з рок-групи "Дракони".

Боб із Майклом дістались до військкомату, трохи спізнившись, і увійшли до залу, коли військком уже розмовляв з призовниками. Ззаду місць не було, довелося сісти в першому ряду.

Військком довго й нудно клав перед ними одну за одною казенні фрази про те, що вони незабаром виконуватимуть свій обов'язок перед Батьківщиною і повинні з честю... І таке інше.

Все ми вже чули. Не раз, і не два, і не вісім. Військком — зануда! Не міг щось розумніше придумати! Нема чого сказати, то хоч би коротко. Ні, це не метал!

Боб сидів і жував гумку, механічно пересуваючи її з одного кутка рота в інший. Перші хвилини дивився на військкома, але незабаром був уже десь у спогадах про музику. Так віддавна робив про випадок довгих проповідей. Нудьга!

Якоїсь миті, однак, відчув, що військком дивиться просто на нього і говорить щось таке, що стосується його, і включився в дійсність.

— Що за неподобство? — кипів цей облисілий підполковник із сивими скронями. — Як ти себе тут поводиш? Викинь негайно цю жуйку з рота! Де ти перебуваєш? Жуєш, як худоба, як корова чи бегемот!

Боб спокійно вийняв рештки жувальної гумки з рота.

— А що такого? Чого так хвилюватися? Ну, жуйка, ну вийняв, сиджу тихо, слухаю!

— Як твоє прізвище? — скипів військком.

— Самійленко.

(Продовження на наступній сторінці)