«Метал» Юрій Покальчук

Читати онлайн оповідання Юрія Покальчука «Метал»

A- A+ A A1 A2 A3

Ось воно. Рок і метал! "Хард рок" і "хеві метал"!

Ні, Борис не любив цього англійського акценту в слові "метал". Ні, не метал, а метал-л-л!

З цього дня почався інший, новий етап Борисового життя. На стінах кімнати фото футбольних команд і улюблених футболістів, навіть Платіні й Марадони, поволі поступалися місцем плакатам із фотографіями улюблених музичних груп. "Дюран Дюран", "Квін", "Європа", "Модерн токінг", "А-га", "Депеш мод", "Ай-рон Мейден", "Скорпіони", "Вем" і окремі герої музгруп — Джон Тейлор, Джой Темпест, Майкл Джексон, Оззі Осборн, СіСі Кетч, Саманта Фокс, Білі Ідол...

Все це діставалось, купувалося за чималі грошики, це все не лежало на поверхні, але ж чомусь стало його, Борисове, ось його —все тут!

Метал-л-л!

Ні, не всі ці групи були з "металістів", не тільки "металеві роки" подобались Борисові, але ж яке класне слово— "метал"!

Він написав у себе на гітарі латинськими літерами на всю деку — "метал". Пообписував іменами улюблених музикантів: Джон Тейлор, Саймон ле Бон, Джой Темпест. Після восьмого класу вони з Мишком пішли в ПТУ. І так було зрозуміло, що вчитись далі, принаймні поки що, не збираються, то для чого гаяти час? Шкода було лишати школу, але не так, щоб аж надто. В ПТУ — більше волі. Ми — пролетаріат, робітничий клас! Наша справа — метал! Це було гасло. Борис любив кричати "даєш метал!" і рвати струни у ритмі року, заводячись із пів-оберта.

Вони з Мишком позапускали довге волосся і поробили собі на руки шкіряні напульсники з металевими заклепками.

— Це наше! Ми — робітничий клас!

Зростаючі Борисові пристрасті на цю пору вже наполовину тамувалися гітарою і брейком. Бо він, вивчившись, міг видати супербрейк незгірш за справжніх бруклінських негритянських підлітків, як це вони бачили на відеокасетах чи у фільмі "Брейк-данс".

Навіть на заводі, під час перерви, хлопці часом просили: ану Бобе, покажи брейк.

Руки й ноги справді ходили в нього, як на шарнірах, сам дивувався, звідки це береться, чому так легко схоплює рухи. Але це так! Він дивував однолітків, а потім учив їх залюбки.

Та де там кому до нього! Боб-метал! Це прилипло до Бориса, з часом його лише так і називали — Боб-метал. А він любив це своє прізвисько, навіть пишався ним, як і довгим, до плечей волоссям, яке часто пов'язував стрічкою довкіл голови, мов індіанець. То ніби для того, аби не заважало, не теліпалось, а насправді ц"е ж "стайл", тобто стиль, "метал", тобто метал!

Однак пристрасті гамувалися тільки наполовину, бо хоч Борис, а тепер уже Боб-метал, і не виріс вище ста семидесяти трьох (а у Мишка, тепер уже Майкла,— сто вісімдесят чотири, вигнався, бик), але збудований був напрочуд гармонійно й легко і рухався, як кіт,— зграбно і м'яко, тіло його хотіло руху, волі, життя! Біляві його кучері, може, й не були такими пишними, як у Джоя Темпеста з "Європи", але таки теж білявий і невисокий... А ще чудовий голос!. Уже тільки цей його "Нічний рок" — "Рок зе найт"! А "Фінальний відрахунок"? Борис вивчив кілька текстів по-англійськи, наспівував їх, знав чимало слів, але мови так і не осилив, якось не зібрався, хоч не раз думав: треба колись вивчити мову як слід.

Зима йшла за літом, а літо — за зимою, однак "метал" звучав переможною, найкращою музикою, ритмом, просто життям. Тут був настрій!

Борис курив, як він любив хвалитися, п'ять років, а саме — з семи до дванадцяти. Потім довідався, що куріння впливає на зріст і на зір, і покинув.

Вони з Мишком у шостому класі урочисто випалили по останній цигарці і "зав'язали"! Якщо правду казати, то було таке собі куріння, від часу до часу, більше аби похизуватись. Але ж було! "В моїй ранній юності,— розповідав Боб-метал на перерві в ПТУ,— коли я ще був закоханий у Юльку — з кохання почав курити... А тепер цілий світ кидає палити, а ви — ех, відсталість, роги ви! — кидав він однокашникам серед диму.— Це не метал — отаке чадиво! Це не стайл!"

Решта його життя текла, як у всіх хлопців його віку. Вони з Мишком звірялись один одному в своїх гріхах і настроях, планували, як позбутися поганих звичок, як завоювати дівчаток, і розбирали, що ж воно, по "суті, є в тій жіночій статі... Ще ж і Наталка була на обрії...

Але все забивав "метал-л-л"! Було ніколи! Вони з Майклом організували в ПТУ ансамбль "Дракони". Боб — спів і соло-гі-тара, Майкл — бас-гітара, Женька Поліванов — синтезатор, рудий Семен Штанько — ударник.

І зазвучали на ДВРЗ — "Рок зе найт", "Фінальний відрахунок" і таке інше! Метал!

Рік після організації ансамблю "Дракони" вони жили тільки цим. А ще ж — робота, ПТУ, пролетарі! Слюсарі все вміють, усе можуть! Метал!

Влітку група розпалась, пороз'їжджалися хто куди. Мишко поїхав у село, до тітки на Волинь, а Борис несподівано для себе відмовився, хоч спершу збирався з ним.

Раптом відчув, що може набридати чужим людям, що вже не хлопчик... Ні, не поїду!

Майкл образився, але Боб уперся — ні! А щойно Майкл поїхав — засумував і пошкодував, що піддався дурному настроєві. Валявся на пляжі біля озера, грав у волейбол. Знайомих — тьма-тьмуща, а от, виявляється, крім Мишка, й поговорити ні з ким!

Увечері сидів на лавці біля під'їзду, часом із гітарою, але тільки пізно вночі, коли нікого не було, коли завзяті пенсіонери полишали грати у своє доміно на столику посеред двору, а жіноцтво — посиденьки і пересуди на лавках при вході в під'їзд. Минав його сімнадцятий рік, і, коли думав про Наталку, інколи млоїло в грудях, нападав сум.

Наталка десь поїхала на канікули — шкода! Зараз, може б, насмілився, підійшов, запросив у кіно... Поки що це все було лише настроями. Е, та досить!

Ці нові, що ростуть за ними, вони інші! Хоча вони, розкривши роти, захоплено дивляться на нього, ясна річ, тут один такий на весь ДВРЗ, Боб-метал, соло-гітара, кучері по плечі, тоненький светр із вирізом чи джинсова камізелька на голе тіло, ланцюг на шиї, напульсники на руках! О, брейк! О, єс! Ай лав ю! Але вони десь далі від нас, уже осторонь, за бар'єром, вони там, у своєму світі, який вони, може, ще створять, ті, кому зараз дванад-цять-тринадцять, а може, й десять! А сьогодні наш світ — метал!

Метал-л-л!

Зінаїда Михайлівна працювала в книжковому магазині. Невисока, повногруда, в стані тоненька, коротка зачіска, великі сережки, темні очі, повні губи.

Краля, нічого собі! Але! Чоловік її — інженер на ДВРЗ, там, де Борисів батько майстром, у ремонтному цеху. Васько їхній ходив у другий клас, худенький, чорнявий, як галченя.

Жили вони ще зі свекрухою, огрядною, поважною пенсіонеркою.

Борис знав про них, бо тут усі про всіх усе знали, та ніколи не вникав ні в чиїсь справи, ні в чиєсь життя. Його ніхто зараз не цікавив узагалі, крім нього самого і його власних настроїв, його прагнень і мрій.

Літо. Серпень. Ніч. Метал!

Вона підійшла нечутно, і він від несподіванки аж здригнувся.

— Можна, я послухаю? — голос був глибокий і теплий. Боря не любив, коли хтось підсідав до нього слухати, поночі він взагалі грав тільки для себе. А тут ще баба з гульок вертається — і на, грай їй! Ще чого!

— Будь ласка,— сказав він ніби байдуже. Хоч одразу ж по-думки вилаяв себе за фальшивий тон, за те, що не сказав "ні", за... взагалі за те, що сидить з нею.

Грав, а вона слухала. А він грав старанно, тихо наспівуючи, ніби для себе, але раптом вчув, що вона слухає його не збайдужа, не просто, аби згаяти час, не тому, що додому не хочеться, а справді уважно, дослухається до того, що він співає, і як, і про що...

Хтось визирнув через вікно з третього поверху.

— Може, досить уже концерту! Або хоч тихіше! Люди сплять, завтра на роботу, а тут лежебоки з піснями завелися!.. — хрипкий чоловічий голос, роздратований.

Стало прикро. Замовк.

Треба йти додому. Якщо уже урвалося. Зненавидів той голос! Рогатий чорт!

— Ходімо до мене, ще трохи пограєш! У мене нікого нема, всі у відпустці. Так вийшло, що я сама...

Це вже було про інше. Борис, гей, та ти ж Боб-метал, ти що, захвилювався, аж затьохкало в грудях! Підвівся, однак, не вагаючись, ніби все спокійно, звично. Без печалі!

— Ходімо,— кинув байдуже. Метал! Літня ніч! Рок зе найт!

Ще в під'їзді обняв її за стан, ніби ненароком, на повороті, незграбно ще, але сильно пригорнув до себе, а вона враз піддалася, повернулась до нього і обхопила руками за шию, притискаючись великими теплими персами до його схолоднілих під розхристаною тоненькою теніскою грудей. Він уже колись цілувався, пробував, учився. Але так?..

Метал! О, метал і ще раз метал!!!

Він прошмигнув до себе в квартиру вдосвіта... За ним не стежили, тому ніхто й не помітив, коли і як він прийшов додому. Спав до полудня, прокинувся просто щасливий! Розкішна лінь у тілі, і музика ночі!

Метал! Ось воно!

(Продовження на наступній сторінці)