— Не Вам, Іполіте Миколайовичу, — відповідає мені Зина, — нарікати на це. Коли б учора, розв'язувавши задачку, я не забула деяких формул і теорем і не заплуталась в загальному ході рішення, я, мабуть, ніколи б в світі не написала того, що написала. Визнайте, що сумбурний хід задачки можна було закінчити тільки тією безглуздою фразою, що нею її закінчено. Коли я сьогодні прийшла до Вас, то дякуйте винятково моїй методичності й послідовності.
Зина випила портвайну, поправила спідницю й, жартуючи, додала:
— Та, мабуть, справді, мої раптові вчинки це, власне, зворотний бік моєї розсудливости. Налийте мені, Іполите Миколайовичу, ще трохи портвайну і вип'ємо за обмірковані випадковості та за розсудливість, що вміє бути безглуздою.
Ми торкнулись чарками. Задзвеніло шкло, і легкий дзвін шкла в кімнатних присмерках продзвенів, як порцелянові хінські дзвіночки в стилізованій Андерсеновій казці "Про солов'я й троянду".
6
Чи не прийшов, нарешті, найзручніший момент заговорити за те, що я хтів би сказати? Але як сказати, що сказати й з чого почати?
Мені бракує слів. У мене їх менше, як у того героя гоголівського "Одруження", що запевняв свою наречену "Влітку багато буває мух". Він мав рацію; з ним не можна сперечатись; що більше чемна людина може сказати дівчині, яку вона кохає? Я заздрив гоголівському герою, що вмів розмовляти про мух і літо. Коли я лишався насамоті з дівчиною, я звичайно мовчав. Не завжди буває до речі говорити про літо й літніх мух, а для того, щоб сказати за своє кохання, мені бракувало слів.
Хіба сьогодні не повторилась ця звичайна моя історія?
Шукаючи теми для розмови, Зина звертає увагу, що мою кімнату заставлено полицями з книжками. Вона здивовано каже:.
— О, як багато у Вас, Іполіте Миколайовичу, книжок. Я ніколи досі не чула, що Ви такий книголюб і поєднуєте свій фах хеміка з бібліофільством. Ви любите книжки?
Зина торкнулась болючого місця в мойому житті. Я не люблю книжок. Я купую їх, я оправляю їх, але я їх ненавиджу. Я відповідаю:
— Це давня моя ненависть.
— Що "ненависть"?
— Моя любов до книжок.
— Ваша любов до книжок — Ваша ненависть?
— А так!
— Як Ви неправдоподібно висловлюєтесь, Іполіте Миколайовичу, зовсім як Стефан Хоминський.
Хоч порівняння зі Стефаном Хоминським мені не дуже до вподоби, але я починаю розповідати. Я докладно розповідаю Зині, як з гім-назіяльних ще часів я почав ворогувати зі словами, як поволі у мене росло й зростало недовірливе до них почуття. З мови й творів мені важко було одержати чотири; в більшості при всій моїй ретельній упертості я мусів задовольнятись трійкою. З фізикою, математикою, природничими науками справа йшла бездоганно, але зі словесними надто кепсько. Я вмів довести кожну з математичних формул і ніколи не мав здібносте сполучувати слова. З малих літ мені, незграбному хлопчикові, слова скрізь і завжди готували прикрості. Я уникав слів і частіше волів мовчати. Отже, я призвичаївся нехтувати словами й ненавидіти книжки.
— Дивлячись на мою кімнату, де полиці заставлено книжками, мої знайомі, як і Ви, Зино, кажуть: "Ви великий аматор книг, Іполіте Миколайовичу!" Вони не знають, що я ненавиджу книжки. Ненавиджу й боюсь.
Життя надто чудна річ, надто чудна, щоб дивуватись з того, що в мене, людини, котра ненавидить книжки й нічого спільного не має з літературою, є велика книгозбірня і що письменники, навіть видатні й поважні, ніколи не купують і не збирають книжок.
Я розповів Зині за випадок, як мені одного разу трапилося з приятелем завітати до поета Максима Рильського. Я сподівався побачити кабінет книголюба, добірні книжки, вишукані колекції поезій, зібрання творів, віки й культури, схематично розкладені в систематичній послідовності на полицях вздовж стін од Гомера й Гезіода, біблії й єгипетської "Книги мертвих" до Панаїта Істраті та Марселя Пруста, я передчував приємність натрапити на рідкі видання греків, римлян, французів й англійців з фамільними ex-libris-ами поетових дідів, розглянути старовинні палітурки з телячої шкури, витаснені золотом, і я жорстоко помилився.
На розхитаній етажерці, притуленій, щоб не впала, до стінки, я побачив розкуйовджену Іваницину хрестоматію "Шляхом життя", ще декілька шкільних підручників, пару номерів "Ниви" за 1888-ий рік, річник за старі роки мисливського часопису, тоненьку з авторським написом книжку віршів плрканського поета, на верхній поличці криве в чорній рамочці дзеркало та поруділі чоботи на нижній. І все? І все!..
Вийшовши од Максима Рильського, я висловив своє здивування приятелеві:
— Як це може бути, щоб поет не мав книжок?
На що мій приятель, люблячи парадоксальні зауваження, відповів:
— Поетові не потрібні книжки. Він носить в середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу.
Тоді це зауваження мого приятеля здалось мені безглуздим, але, обмірковуючи його не раз, я починаю гадати, що він мав рацію. Отже, справді мені бракує слів, і цю недостатність я намагаюсь заповнити, колекціонуючи книжки...
Професор Габель, хеміїс, у якого я, бувши студентом університету, спеціялізувався й працював, коли перед кінцем державних іспитів я прийшов до нього й запитав, чи можу сподіватись бути залишеним при університеті для підготовки до професури, відповів мені:
— У Вас, пане Варецький, є всі дані для наукової праці, і я охоче підніс би перед факультетом клопотання, щоб Вас залишили при катедрі хемії, але, на жаль, Вам бракує ідей. У Вас здібності технічні, прикладні. Ви — працівник і практик. Моя порада Вам — іти на завод, в промисловість.
Він зупинився на хвилину, зняв пенсне, витер його шматочком замші, одяг знову й тоді сказав:
— Так! Вам бракує образів, ідей, слів, обріїв. В хімії це важливіше, ніж деінде. Ви, певно, нічого не читаєте, окрім фахової літератури, а проте, коли у Вас уперше з'явилась думка за наукову діяльність, Вам треба було почати читати що завгодно і якомога більше, тільки не зі свого фаху.
Аматор анекдотів, він згадав черговий:
— Коли до одного видатного професора-хірурга звернувся початковий лікар за порадою, що треба робити й читати, щоб стати гарним хірургом, той відповів: "Читайте Сервантесового Дон-Кіхота. Чудесна книга".
...Образи й обрії...
Професор Габель мав рацію: за тих часів я нічого не читав, окрім літератури з фаху. Тепер я купую книжки, я призбирав чималу бібліотеку, у мене поволі розвинулась справжня бібліоманія, але я не навчився любити книжок тією щирою й наївною любов'ю, якою діти люблять Чарську та Майн-Ріда. Моє бібліофільство обернулось в своєрідний культ, але культ по суті атеїстичний, бо я не шанував книжок. Книжка, що її куплено й оправлено в належну оправу, здавалась мені приборканою й переможеною.
Я купую книжки, щоб оправляти їх в шовк, ситець, шкуру, парчу, папір. Мене приваблює палітурка книги. До мене звикли в мануфактурних крамницях, і я знаюся з палітурниками та букіністами. Мене можна побачити коло вітрин букіністів і вітрин з мануфактурою. Я навчився розподіляти крам на придатний і непридатний для палітурок і розшукувати цінні й рідкі видання. Я беру участь у Товаристві друзів книги, і в мене, окрім вправ про кальцієві сполучення, анілінові фарби, нові способи очистки цукру, є також виготована доповідь про українських інтролігаторів кінця XVII віку.
7
Зина перериває мене запитанням про час.
— Початок дванадцятої?! Мені, Іполіте Миколайовичу, треба йти додому.
Згадка, що Зина йтиме додому, викликає в мені одчай. За весь вечір нічого не сказано! Нічого не сказано — і вона йтиме.
Я починаю ходити по кімнаті, тоді зупиняюсь перед Зиною. В одчаї я жаліюсь на свою безпорадність:
— Отже, й сьогодні, як і звичайно, як і завжди, слова мене зрадили, віддали на поталу. Сьогодні, навіть сьогодні, якого я так нетерпляче й довго чекав, хисткі слова в останній момент утекли від мене зрадливо й ганебно. Я не зміг опанувати їх. Я не знайшов потрібних слів, щоб сказати Вам усе, що я хтів сказати, а Ви, Ви мене бавили розмовами про тістечка.
Зина простягає мені руку.
— Ви сердитесь? Ви скаржились, тепер Ви сердитесь. Проте Ви не знаєте, що в мене добре серце. Сядьте на ручку крісла поруч зі мною, і ось Вам мої руки. Можете цілувати. Аким Волинський каже, що в долонях жінки зосереджується її чутливість.
Долоні живуть доторканням губ. Губи квітнуть поцілунками долонь. Тане морок зимового пізнього вечора.
Раптом Зина вириває од мене руки: губи, що стали долонями, і долоні, що стали губами.
— Досить! Я йду! Дайте мені пальто. Ви мене проводите.
8
...Уночі, після дванадцятої, проводивши Зину, я повертаюсь додому. На порожніх вулицях танцює вітер, пронизливий і холодний. За рогом, притулившись до стінки, щоб сховатись за консолями будинку од вітру, сліпий підліток без шапки зірваним голосом вигукує уривчасті слова якоїсь пісні. Його голос раз-у-раз зривається і вигуки, підхоплені вітром, стигнуть в бурхливих поривах грудневої хуртовини.
Важкі хмари чорніють у темних проваллях вулиць над дахами будинків. Хмари вагітні сніговою пургою, але пурги поки що немає, і вітер приносить з хмар тільки випадковий рідкий сніг.
Я проходжу повз сліпого хлопця. Я бачу більма його очей, рябе обличчя, тремтячі померзлі руки, сперті на довгу ковіньку. Судома дикої пісні кривить його сліпе обличчя і керує танком застиглих ніг.
(Продовження на наступній сторінці)