— Ви догляньте. А то я страшенно турбуюся за Зину. Вона запливає бозна як далеко. Тому я й на берег з ними не ходжу, щоб не бачити цього безглуздя й не хвилюватись. Я, було, спочатку забороняла їй робити це, та хіба ж вона послухається?
Леся, щоб дурно не марнувати часу, бере з собою на пляж яку-не-будь книжку і читає нам уголос. Тепер вона читає Гетеву "Іфігенію в Тавріді". Ми лежимо на гальці і слухаємо історію Артемідиної жре-кині, що колись блукала з іншими дівчатами, напевне, і в цих місцях.
Тишу моря стрекотінням мотору торочить білий човен. З парку чути дикий крик осла, що на ньому для забавки возять дітей. Гудуть оси, шукаючи поживи: винограду або ж солодких перестиглих груш. На розпеченій гальці білими драглями м'якне медуза, що її, бавлячись, викинули на берег хлопчики.
Зині досить швидко обридають німецькі вірші Гетевої трагедії. На її думку, геллени були простіші, суворіші і глибші, ніж ця санти-менталізована чорнява, перефарбована з білявої Доротеї, Іфігенія, новий варіянт Фавстової Маргарита.
Зина йде до моря й ногою пробує температуру води, її темне засмалене тіло смуглявої дівчини з сухорлявими ще плечима і довгими ногами на тлі розпеченої сірої гальки й зелено-синього моря нагадує постать Іфігенії. Зина простягає руки, ніби готуючись пливти і, обернувшись до мене, питає:
— Пливемо?!.
Море її вабить більше, ніж німецька трагедія з гелленського життя. Я дивлюсь на неї й кажу:
— Ви з простягненими руками ніби Іфігенія.
Так, це Іфігенія стояла на березі з простягненими руками, прагнучи далеких невидимих берегів, і алмаз перстеня блищав на пальцях руки, тонких і загострених.
Леся процитувала: — "Weh dem, der fern von Eltern und Gschwis-ter ein einsam Leben fiuhrt".
"Горе тому, що живе самотнім життям далеко від батьків і сестер".
Зина жваво у відповідь на процитований рядок і мої слова каже:
— Тільки не це! Коли й Іфігенія, то не Гетева!.. Зина не припускала, щоб грекиня простоювала, як це описує Гете, цілі дні, дивлячися на море, що відокремлює її від батьків, рідного дому, любих серцю людей; щоб вона нудьгувала за Батьківщиною, закинена в самотність далеких каменів, білої гальки і піни синіх хвиль, і слухала, як назустріч її зідханням тільки хвилі приносили глухі згуки... Ніби якась Доротея, або ж Маргарита, тоді як Іфігенія — це жрекиня суворої богині, що їй офірували криваві людські жертви. Зині ця справжня Іфігенія була більше до вподоби.
Леся збирається сперечатись, їй, мовляв, зрозумілий сум одірваної од батьків Іфігенії, — але Зина перебиває Лесю:
— Що до мене, то мені вже обридло стояти тут... І політе Миколайовичу, годі Вам, попливли!
Ми пливемо. Я "на саженки". Зина — лівим боком Ми пливемо повільно й розмірено. За змахом змах, і з коленим змахом відходить від нас берег, купальня, пляж, засіяний рожевими тілами. Струнка мечеть і біла церква, дерева парку й будинки за деревами все меншають і меншають. Море тихе й прозоре. Ми лягаємо на спину і хвилі нас м'яко гойдають. На поверхні вода, нагріта сонцем, особливо тепла. Я питаю:
— Зино, може назад?
— Що Ви! Вперед, тільки вперед!
Ми пливемо: пляж і парк тепер на віддаленні — тільки вузенька сіра й зелена стрічка внизу темно-зеленої яйли, що сірі скелі її верхів'їв огорнено в блискучу синяву.
Питаю:
— Назад?
— Ні за що!
Ми відпливли дуже далеко: таким привабливим здається мені звідціля далекий берег. Я волів би лежати на пляжі, слухати Гетеву "Іфігенію", ніж, як оце, опинитись у морі на самоті й знати, що ні на чию допомогу нема чого сподіватись.
Холодний слизняк медузи торкається ноги. Ні, годі... Я рішуче кажу Зині:
— Зино, повертаємо назад!..
Зина підпливає до мене, наближає своє обличчя до мого, сміється й питає:
— Чого це Ви? Хіба Вам, Іполіте Миколайовичу, не подобається це почуття простору, великої одірваности, повної самотности в морській пустелі ? Я люблю запливти далеко, далеко, як зараз, щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує.
Щодо мене, то Зинині слова на мене не впливають. Я думаю тільки про те, що треба повертати. Я кажу:
— Усе це дуже добре, Зино, та Ви вважайте, що до берега нам пливти ще з півгодини, що я й Ви уже стомились, і чи приємно буде нам, допливши до берега, гукати човна, бо на останні десять хвилин сили уже не вистачить?
Цей аргумент впливає на Зину.
7
Удень, коли, викупавшись і полежавши на сонці, ми повертаємо додому і від спеки почуваємо себе розмореними, я пропоную завернути до льоху й випити півпляшки або ж пляшку червоного вина. Молоде кримське вино терпке, навіть трохи гіркувате, але вдень воно освіжає не згірше, як уранці душ.
В льоху на підлозі стоять великі діжки, на полицях лівер, діжечки, барила й порожні пляшки. В льоху пітьма, прохолода, тиша, пахне суслом. Після вулиці, заллятої соняшною спекою, насиченої соняшним гомоном, чудно здається поринути в пітьму й тишу.
Я запитую:
— Вип'ємо, розуміється, дві пляшки?
Леся пропонує обмежитись одною.
Я протестую:
— Одна на трьох?! Ні, це неможливо! Дві, щонайменше!
Я замовляю голеному стрункому татарину дві пляшки вина.
Татарин люб'язно пропонує на вибір з червоних — каберне, бордо; з білих — сотерн, аліготе, або ж з солодких: білого чи рожевого мускату. Ми почуваємо згагу. Десертні вина в цих маленьких льохах молоді й невитримані, сотерн надто гіркий. Коли почуваєш згагу, найкраще пити, змішавши з водою, каберне:
— Дві каберне! І води!.. Ми питимем тут!
Потім ішли, і рожева маячня тьмарила тьмяно голову, і спека коливалась в рожевих хвилях легкої сп'янілости, і спека вже тепер не здавалась такою важкою й не приголомшувала.
У Зини очі задерикуваті; вона запевняє, що їй хочеться мене поцілувати і вона поцілувала б мене отут-о зараз на сонці, на вулиці, тільки що Леся ревнуватиме й не дозволить. Тільки тому, що вона не хоче сваритись з сестрою, вона не поцілує мене сьогодні. Та хай я не гублю надії, якось вона таки поцілує мене.
Я посміхаюсь Зининим жартам. Леся теж. Потім Зина не витримує, кидається до Лесі і цілує її раз, два, три, п'ять...
Я зупиняюсь, опершись об стіну. Рожевий виноградний хміль хмелить сонце, вулицю, мене, дівчаток. Я сміюсь блаженним безтурботним сміхом. Ні, таки приємно випити пляшку червоного терпкого вина в гаряче соняшне кримське полуднє!..
Після другого сніданку ми йдемо на схил гори лежати в холодку дерев, розстелюючи на посохлій рудій траві принесений з собою килим. Сухе розпечене полудневе повітря коливається, насичене густими й пряними пахощами живиці. Тиша в тремтінні тіні на спаленій землі стомлено марить. На схилі гори сіро-зеле-ні сосни й темні кипариси літургісають тиміямом. Непомітно приходить сон, випадає книжка з Зининих рук, напіводкриті її губи здаються по-дитячому пухкими, і сонні зідхання мирно коливають на грудях мереживо сорочки. Сон приходить супокійний, лагідний, тихий, без сновидів і примар. Леся заснула ще раніше, тоді засинаю й я.
8
Теплий серпневий вечір сходить з гір на пляж і море. Ми сидимо на гальці, ледачо кидаємо камінці в море й слухаємо шепотіння хвиль. Коло мене паперові торбинки з персиками й шоколядними конфетами в червоних і синіх папірчиках. Конфети, куплені в кооперативі, не зовсім свіжі, вони мають смак йолкуватого масла, та дарма — тут немає кращих, і ми їмо. Море поволі сутеніє і, сутеніючи, затихає, гребінці зникають; море стає рівним і зі світло-зеленого робиться темно-фіолетовим. У вечірніх присмерках тануть гори, шосе, пляж, небо, море, дерева, будинки, що ліпляться один над одним на укосах гір.
Коли пітьма починає ткати мережу нечітких розпливчастостей і на пристані загорається ліхтар, ми йдемо до парку.
Ми проходимо повз ресторанчик, де за столиками на одкритому повітрі п'ють пиво, вино й нарзан, їдять шашлики, кефаль під помідоровим соусом, камбалу й кабачки, і на розбитому піяніні веснува-та дівчина грає вальс "На сопках Манджурії" — фокстротний репертуар ще не дійшов сюди — купуємо по дорозі у маненької Фатьми міндалю і йдемо в глибину парку.
У мене в пам'яті зберігся один випадок. Ми купили у маленької Фатьми міндалю і, як звичайно, сіли в парку на дерев'яну лавочку. Я каменем трощив міндальну шкаралупу, а Леся й Зина вибирали зі шкаралупи зерна. Ми балакали, ми жартували; в вечірній пітьмі ледве видко було наші обличчя. Зина, взявши двома пальцями вузеньке зерно, клала мені його в рот. Коли раптом я чую, що Леся, яка сиділа осторонь, починає плакати, зривається з місця і втікає.
Я розгублено дивлюсь на Зину.
— Що з Лесею? Що це сталося?
Зина зла й роздратована. Вона різко скидає міндаль з лави й каже:
— Довели дівчину до сліз!
А потім, нагнувшись мені до обличчя, зігнувшись, як кішка, кидає мені:
— Пантофля!..
І, гукаючи, втікає за Лесею:
— Ле-сю! Ле-сю!..
Другого дня Леся, підійшовши до мене, просила в мене пробачення за вчорашнє своє поводження. На неї шкідливо вплинуло те, що вона надто довго лежала на сонці, вона перевтомилася, і в неї попсувалися трохи од морського купання нерви. Отже, лікар, у якого вона сьогодні була, на тиждень заборонив їй купатись і брати соняш-ні ванни.
9
(Продовження на наступній сторінці)