Давні форми шлюбного життя порушено, нові ще не знайдено. Зині обридло жити так, як вона жила, її лякає перспектива продовжити в дальшому те, що було; її лякає перспектива вийти заміж і зв'язати себе, вона шукає нових обріїв. Яких саме, — вона не знає, та це для неї байдуже; з неї досить того, що вона хоче, бо саме вона того прагне...
У своїх взаєминах із Зиною я заплутався остаточно. Леся, та зовсім інша 3 неї буде гарна, добра, розумна, лагідна дружина. Вона не належить "сьогодні", вона живе поза часом і місцем; її "сьогодні" — повторене "вчора". Для неї "шлюб", "чоловік", "дружина" — усталені й незмінні поняття. Вона знає, що в свій час вийде заміж, матиме дітей, утворить родину... Зина ж шукає іншого й нового.
...Лютий. Тумани. Мряка. Жовтий брудний сніг, навалений на купи коло тротуарів, тане гнилими патьоками. Я годинами блукаю сам по грязюці в жовтих гнилих туманах. Мені нікого не треба. Мабуть, і я нікому не потрібний!..
Одного разу я їхав трамваєм з заводу. Зі мною поверталась одна з жінок, що служить в нашій заводській конторі. Не пам'ятаю вже, з якого приводу, розмовляючи в трамваї, ми натрапили на тему про шлюб. Вона сказала:
— Я не припускаю, щоб жінка зраджувала чоловіка.
Я запитав:
— А чоловік?!
— Чоловікові можна.
— Чому так?
— Потрібно, щоб хтось, хоч один, оберігав родинне вогнище. Оберігати його належить жінці.
Я подивився на неї; вона подивилась на мене. І після павзи, тоном задуму, що в ньому було щось патетичне, вона, міркуючи, додала:
— Але я не думаю, щоб родинне вогнище тепер взагалі було потрібне.
Це сказала заміжня жінка, що має дитину Твердження її були побудовані з тонким розрахунком, щоб остаточний висновок нищив усі попередні, з категоричною позитивністю висловлені, думки. Вона проповідувала вірність, вогнище, родину, непорушність усталених зв'язків; вона з огидою одкидала зраду. І ні в що з того не вірила. Вона стверджувала шлюб, демаскуючи його.
Мені здається, що й я, коли говорю з Зиною про шлюб, не вірю в його можливість.
З
Мені захтілось з кимсь побалакати. Я давненько не був уже у Василя Гриба й вирішив піти до нього.
З Василем Грибом я познайомився за тих часів, коли року 1921 — 1923 ми обидва викладали в одній школі, — він мову, а я математику й природничі науки.
Василь Гриб — філолог і непрактична людина До філології я ставився й ставлюсь негативно, як до науки нікчемної й порожньої. Непрактичність взагалі мене дратувала Можливо, що я помиляюсь, але я вважаю її за прикмету обмежености. Правда Василь Гриб, у свою чергу, мій потяг до точних наук; і технічних дисциплін розцінює не дуже високо, та поза цим ми один одному сподобались і охоче стріваємось.
Василь Гриб зводив непрактичність на ступінь принципу і, виправдуючи непрактичність, проповідував скрізь і завжди вагу непотрібних речей і справ.
— Я, — казав він за себе, — виписую карточки з пам'яток XIV— XV-oro вв., щоб з'ясувати лексичний склад української мови того часу, і вивчаю долю глухих згуків, процес зміни згукосполучень ър, ъл у мові праслов'янській. Я не гадаю, щоб ці студії були мені або ще кому потрібні. Коли я й проваджу їх, то, мабуть, винятково через те, що певен в їхній непотрібності. У випадку, що хтось довів би мені потрібність подібних вправ і я опинився б перед перспективою вибирати з усіх професій найпотрібнішу, я волів би стати краще гінекологом і робити жінкам аборти.
— Відомий проповідник прагматизму, американський філософ Вільям Джемз учив: людина знає тільки те, що їй потрібно знати. Моясливо, що в Америці це так і єсть, я не був у Америці, але, на мою думку, він помиляється, бо з особистого досвіду на коленому кроці й кожного разу ми можемо упевнитись в протилежному. Ми знаємо тільки те, що нам не треба знати. Отже, приміром, візьмімо мене. Я ясиву з того, що в радустановах читаю на курсах українізації українську мову. Я знаю долю згукосполучень ър, ъл в праслов'янській мові, хоч це мені й не потрібно. Мені треба знати зовсім не це, а те, як писати "двадцять", з літерою д чи без цієї літери, "інший" через и широке чи вузьке, "дещо" через риску чи без риски, але, на жаль, хоч це мені потрібно знати, то я цього не знаю. Тут джерела людської життєвої трагедії. Життя людське сумнівне й хистке, а хліб лекторський непевний і гіркий. І Джемз жорстоко помиляється, гадаючи, що людина знає те, що їй треба знати...
— Ось, приміром, мені пропонують купити одріз на штани англійського шевіоту; справу з купівлею треба вирішити негайно, сьогодні або ж завтра. Але тільки на тому тижні я кінчаю читати лекції на олійній фабриці на Подолі, і мені аж ніяк невідомо, чи вдячні слухачі подарують мені чергового портфеля з відповідним написом на срібній дощечці — таких портфелів, до речі, у мене вже п'ять — чи моясе одріз на штани. Отже, справа в тім, чи купувати крам зараз, чи почекати, сподіваючись на подарунок. Коли б я міг знати, що мені треба?! У мене є портсигар від вдячних слухачів з робочої поліклініки на Січнівці, але ж я не палю... Чи це вам не зайвий доказ, що навіть вдячні слухачі не знають, що потрібно їхньому лекторові.
Ті речі, що їх проголошував Василь Гриб, були надто непевні, щоб хоч будь з якою з них моясна було погодитись, але він висловлював їх так переконано, що цей упевнений догматичний тон тільки ще виразніше підкреслював вигадану й ненатуральну їх потворність.
Говорячи ці неможливі й хисткі речі, чи був він ще що-небудь, окрім заплутаного коментаря самого себе, окрім власної тіні, що коливається в постійній несталій мінливості? Мабуть, що ні!
Він був людина нерішуча. Але, коли я вказував йому на це, він заперечував моє твердження з обуренням Та дарма, — який сенс мало це його обурення, коли він заперечував тільки для того, щоб заперечувати?
Якось ми вийшли з ним удвох: я збирався їхати на завод і запропонував Грибові проїхатись зі мною. Він відразу охоче згодився:
погода, мовляв, гарна, і йому буде дуже приєллно подихати за містом свіжим повітрям. Але, коли ми прийшли до трамвайної зупинки, Василь заявив, що він лишається:
— Я не їду!
— Але ж Ви гадали їхати?
Весело розсміявшись, він сказав:
— Я приймаю рішення тільки для того, щоб мати нагоду змінити їх!
4
Наша розмова пішла в аганах живої, гострої буфонади, викривленими еліпсами; в тій навмисній гротескній манері, що властива Грибові. Ця манера рідко кому до вподоби: вона може зіпсувати настрій кожному, хто захтів би побалакати з Василем Грибом. Звичайно, співрозмовник, закінчивши розмову, одходив од нього, не розуміючи, як йому поставитись до всього сказаного Грибом, і питав якого-небудь спільного знайомого:
— Чи Ви можете серйозно говорити з Василем Грибом? Щодо мене, то я не можу!
Того дня, коли я прийшов до Гриба, арлекінадні його вигуки, крикливі месіяди, галасливі ярмаркові оплески й ляпаси, іронічні пародії, серйозно-несерйозні поради, як не чудно, мене не дратували. Я почував, що іронія мені особливо потрібна і що її мені зараз найбільше бракує.
Не називаючи прізвищ, я розповів йому, що я покохав, що я щасливий; що я хтів би одрркитись з дівчиною, яку покохав, але на перешкоді до того стоїть химерне небажання дівчини брати шлюб.
У відповідь на мої визнання він з ласкавою щирістю і з лагідним співчуттям, шукаючи слів і думок, що могли б мене заспокоїти й утішити, сказав:
— Я бачу, що Вас, Іполіте Миколайовичу, ніколи, на жаль, не цікавили непотрібні речі. Отже, признайтесь, Ви ніколи не збирали поштових марок, трамвайних використаних квитків, або ж цукеркових папірців? Ніколи?
— Ніколи!
— Навіть і за дитячих років?
— Навіть і за дитячих років!..
— Ну ось!.. А тепер Ви страждаєте; Вам отруюють життя незібрані папірці. Люди взагалі страждають тому, що їх мучать примари нездійснених фантомів. Кожна людина повинна виховувати в собі пошану до непотрібних справ, химерних вчинків, нікчемних речей. Наші біологи повинні б були винайти антитоксин практичности й тверезости й прищеплювати його кожній людині. У програми трудшкіл я неодмінно ввів би за комплексною системою для молодшого концентру та за Далтон-пляном для старшого — спеціяльні години:
"Діти з ентузіязмом захоплюються нікчемними речами". Тільки той, що пережив химерне захоплення й розчарування, може бути тверезою й позитивною людиною. Нема більшої небезпеки для людини, коли вона в свойому житті не пережила спочатку захоплення з якоїсь химери, а потім розчарування.
Я перериваю Василя:
— Ви хочете сказати, що наші з дівчиною, котру я кохаю, суперечки про шлюб, її відмовлення й моя настирливість, безглузді й нікчемні?
Василь робить знак одчаю:
— Я? Це сказати? Навпаки! Я весь час намагаюсь довести протилежне: не можна нехтувати нікчемними речами! Фантоми, хоч які б химерні вони не були, треба здійснювати!
— Вас важко зрозуміти!..
(Продовження на наступній сторінці)