"27 квітня… Вагон був повен бакалії: пряників, цукерок, тарані, горіхів, урюку й мигдалю. Хапали все, що попадалось. Семеро наших натріскались гіркого мигдалю і чуть не дали дуба. Я навчив, як закласти в рот два пальці. Шестеро вирвали і зосталися живі, а Хлюпкін із нашої команди не захотів і кикнув.
Нашому ротному Ординському дав дві банки монпансьє".
"30 квітня… Захопили весь батальйон червоних у плєн. Комуністам одрізали вуха, викололи очі, роздягли і голих пустили назад. Четверо окачурилось ще в селі, а п'ятий десь подівся. Кажуть, комісар".
"12 травня… Бойовий наш ротний. Розвалили в однієї хохлушки снарядами хату і вбили у хліві теличку. Прийшла до нього хохлушка й просить: "Хоч чим-небудь допоможіть". А раніше! Капітан Ординський наказав забрати у неї цю теличку і вкинути в ротний казан. "Більше, — каже, — нічим допомогти не можу". Потім я за неї підписав рахунок на сто карбованців, ніби за видані їй гроші".
"14 травня… Назбирав керенками і думськими[3] тисяч п'ятнадцять, і пропали; в казначействі на них тепер ставлять стішок:
Теперь за эти знаки
Не купишь и собаки!
Хоч і в рифму, але обидно. Тепер буду тільки золото збирати".
"17 травня… На фронті наступив тріскучий перелом".
"19 травня… Здається, наглядів ще одного. Таки буде хрест…"
Курибіда зблід; це стосувалося, напевне, його, але далі прочитати він не встиг: Удалов повертався до хати. За ним слідом прийшов і Павлюк. Він ходив до штабу полку і приніс звідти тривожні чутки, ніби Калинівський партизанський загін не проривався через фронт, а вже десь близько Макіївки, ніби навіть уже одрізав обози бригади. Десь у бік Єнакієва дійсно чути було сильну канонаду й стрілянину, але обози там не могли бути, вони мали стояти десь далі від фронту. Взагалі сьогодні повітря чомусь було особливо насичене тривогою, можливо, спричинялася до цього нестача патронів у кульружпарку.
Вайлуватий Павлюк був не тільки мрійник, а ще й не менший боягуз. Він, як казав, "до смерті боявся смерті". Після цих чуток ходив збентежений, готовий першим зняти паніку, і когось лаяв. Курибіда зацікавився, хто міг його так розгнівати.
— Ти ж розумієш, у нас були певні відомості, коли і в якому місці червоні чекали зустрічі з партизанським загоном. Ми, звичайно, кинули туди цілий полк, щоб тільки не дати їм з'єднатися, а Байда замість фронту прийшов на те місце, де був полк, і забрав наші обози. Значить, інформація була неправильна, а ще скоріше провокаційна, і наші йолопи піймалися на неї.
— Ти ж казав, що в червоних є наші.
Павлюк поза іншими своїми властивостями мав ще й балакучу вдачу і не дуже рахувався з військовими таємницями. А Павлюкові відомості завжди були правильні, бо добував він їх від самого начальника контррозвідки, рудого капітана, що ніби доводився йому рідним дядьком. Удалов, забравши свою записну книжку, знов пішов, і тому Павлюк міг тепер говорити, навіть не притишуючи голосу:
— Мені казали, що там пся крев один хоче, мабуть, замолити перед нами свої гріхи.
— Цебто поляк?
Але Павлюк, зрозумівши, що бовкнув більше, ніж можна було, почав задкувати:
— Може, я тільки так думаю. Може, він і нашим і вашим, а для ворога важлива кожна дрібниця.
Курибіда згадав телеграму про нестачу патронів і подумав: "А з такими відомостями можна б було заслужити не тільки прощення, а й подяку". Від такої думки він навіть повеселішав.
Під вікнами давно вже стояв якийсь гармидер. Павлюк визирнув і поморщився. Курибіда висунув голову й собі. Перед дверима до ротної канцелярії зібралися жінки. Вони були чимось стривожені і домагалися, щоб вартовий пропустив їх до капітана Ординського.
— Може, він і не знає, що ви, сучі діти, виробляєте? — верещала напосідлива жінка, схожа на тих, що зустрічали полк з образами біля церкви.
Вартовий загороджував двері гвинтівкою:
— На більшовиків, мабуть, не скаржилися?
— Хіба більшовики, хоч і не нашої віри, робили таке?
— З м'ясом у дитини виривати сережки!
— У мене скрині були під трьома замками, усі замки покрутили, анахтеми.
— А ти не замикай, — огризався вартовий.
— Солдатику, миленький, — хватала його за руки жінка в капелюшку, що сповз набік, — куди направляють заарештованих? Він при конторі служив!
— Туди, куди Макар телят не гонить. Мабуть, більшовикам служив?
— Я з вами як з благородним, а ви мені таке говорите. Муж у офіцерах був і по случаю хворої ноги не міг з'явитися до воїнського. Тепер його заарештували.
— Шкода. Такого б на місці треба упокоїти.
— Як робочого, так не жаліють! — вставила ображено ще одна жінка. Вона стояла осторонь, ніби наперед знаючи, що при цій владі для неї місце буде тільки останнє.
Заскімлив зумер, і Курибіда пішов до телефону. По лінії йшла перевірка, а між нею передавалися новини. Курибіда відповів на перевірний виклик і почав прислухатися до балачок, що сновигали по дроту, мов човник на ткацькому верстаті. Десь хтось розповідав, що у них видали консервоване молоко, привезене з Англії. Балачки переривалися тріскотнею пострілів, чути було кулемет. "Де це стріляють, Макишо?" — "На лівому фланзі розвідку помітили". — "А у вас як?" — "Затихло вже. Ледве ноги винесли". — "Чому?" — "Правіше трохи, на ділянці першої роти, Байда прорвався до червоних. Цілу роту погнав поперед себе, хіба когось ноги винесли. Я й черевиків відбіг, як утікали. Аж на другій шахті спинилися…"
Дослухати до кінця перешкодив Павлюк, помітивши, як очі в Курибіди полізли на лоба.
— Що там? — і перехопив трубку. — Нічого не розберу… Що ти чув?
— Калинівський партизанський загін прорвався до червоних.
— Де?
— На ділянці першої роти. А сусідня втекла аж на якусь другу шахту.
Павлюк остовпів.
Фронт під час громадянської війни утворювався не з суцільної лінії окопів, що обпліталися дротами в декілька рядів, як було за імперіалістичної війни, а з низки зайнятих міст чи інших стратегічних пунктів на одній по можливості лінії. Такими пунктами були переважно вузлові станції і ближчі до них села, міста й заводи з селищами. За околишньою місцевістю велося тільки спостереження через розвідку, тому різні "обходи" і "прориви" були явищем досить частим. Павлюк одразу ж зметикував становище:
— Це нас пошлють затикати дірку.
— Про це він і казав. — І Курибіда посміхнувся.
— Чого ти радієш?
— А чого ж не радіти? Тепер нам нема чого боятися партизанів, а то спиш і прислухаєшся, чи не скрадається якийсь Байдаченко.
Але Павлюк був іншої думки:
— Тепер може ще гірше бути.
Він не помилився: уже за якусь чверть години полкові було наказано виступати на фронт. Курибіда побіг мотати на котушку свої дроти. По вулицях метушливо скакали вершники, у дворах похапцем запрягалися вози, розвідники силоміць гнали попереду селянські підводи, піхота ладнала для походу на собі амуніцію, а обивателі виявляли свій настрій сполоханими вигуками. З тих дворів, де зчинявся крик, солдати не виходили, а вибігали й постійно ховали щось у торби, коли це було не порося або курка. З боку Ханжонкового почали тріщати постріли. Від штабу полку зірвався грузовик і, знявши куряву, погнав у той бік. У ньому розмахували гвинтівками солдати.
Курибіда ще не знав, що саме творилося за містом, він тільки бачив, що в місті заходила вже справжня тривога. Люди заметалися, мов на пожежі. Нагло над головою захурчав снаряд і, брязнувши серед будинків, зняв стовп чорного диму. На вулицях зчинилася паніка: бігли солдати, з дворів виверталися підводи, вони погнали спочатку в один бік, потім завернули і чвалом помчали в інший. У будинках загрюкали віконниці, звідусюди затріщали розрізнені постріли. Курибіда жвавіше завертів свою котушку. Вона висіла в нього на животі і вуркотіла, мов зіпсута шарманка. На ґанок у штабі полку вийшов полковник, схожий на цісаря Франца-Йосифа, біля нього метушилися офіцери, вони вискакували на коней, піднімали їх на чвал і зникали. Кілька коней під сідлами вертілися ще в руках ординарців перед ґанком і нервово торкали копитами камінь. Перестрілка збільшувалась. Гарматні снаряди настирливо нащупували центр. Із завулка виринула купка людей. Вона була оточена вершниками. Один із них під'їхав до полковника і поспішно відрапортував:
— Пане полковнику, більшовиків спіймали!
У колі вершників перед ґанком топталось душ десять робітників. Вони чи то дивувалися, чи то обурювалися, що до них присікалися ці солдати, і криво посміхалися до себе.
— Чого вигадуєш?
— Ви що ж? — визвірився на них полковник, незадоволений, що його затримували. — Ви що ж?
— Ми робітники з заводу, пане полковнику.
— Ішли на роботу.
— На яку роботу?
— Червоним допомагати, пане полковнику, — пояснював вершник з личками єфрейтора.
— Це ті, що плескали в ладошки на мітингах, — додав другий вершник. — А главний їхній комісар утік.
— Який головний?
— Що приказ про нього був — Мостовий.
— Піймати й повісити!
— Ловлять, пане полковнику.
— Завод стоїть, а ви шляєтесь? — витріщився він знову на робітників.
(Продовження на наступній сторінці)