— Він, пане полковнику, по-бойовому й поступив. Зупинився якось штаб дивізії на рудні, й одвели для Петра Андрійовича приміщення в квартирі одного інженера. У інженера, виявилося, була гарненька дружина. Петро Андрійович і досі, коли згадує, не може, щоб не зітхнути. За вечерею познайомилися, а вранці він, бувши ще в ліжку, бачить, що інженер пішов повз його вікно з двору. Він ковдру з себе, раз-два-три і в спальню…
Заскімлив зумер телефону, і доки Курибіда відповів комусь, що полковник зараз зайнятий, рудий капітан і полковник уже заходились від сміху. У полковника вицвілі очі блискали грайливими вогниками.
— Інтересно, що ж далі?
Щоб краще чути, він навіть приставив до вуха долоню коритцем.
— А далі саме пікантне. Простує Петро Андрійович назад до дверей, одчиняє двері із спальні — і пасаж: за дверима стоїть інженер.
— Муж?
— Законний, пане полковнику.
— А Петро Андрійович із спальні. Як вони розминулися?
— Надзвичайно ґречно. Петро Андрійович тільки запитав інженера: "Ви ще на волі? Ви ж, здається, служили при більшовиках?" В інженера, зрозуміло, душа в п'ятки, а Петро Андрійович пішов ще трошки поспати.
— Ах, молодчина! Узнаю бойового друга. А як ця дама, і досі тут?
Увійшов ад'ютант з манерами перезрілої кокетки і доповів, що привели якогось солдата, захопленого на шахті. На запитання, хто він і як відбився від свого полку, плутає. Може, партизанський лазутчик?
— Дозвольте сюди його привести?
Полковник, мабуть, чекав, що капітан іще його розвеселить, і зробив кислу міну, але в капітана заговорила професійна жилка:
— Цікаво. Я таким хутко язика розв'язую.
— Ну то ведіть його…
До кабінету попереду ад'ютанта переступив поріг юнак у довгій шинелі. Його засмагле обличчя припорошував пушок, а під рівним носом уже просівалися вуси. Шапки на голові не було, але на ній мальовничо вихрилось густе волосся. Руки юнак тримав у кишенях і дивився на всіх трохи примруженими очима.
Капітан, як досвідчений контррозвідник, певне, зразу відчув у цьому юнакові не звичайного дезертира, бо навіть подався вперед усім тілом:
— Ану підійди ближче. Руки вийми! Ти що ж, не бачиш, хто перед тобою?
Юнак з напруженням ступив кілька кроків до столу, бо, мабуть, від болю скривилися губи, і неохоче витяг з кишень руки, але стояв невимушено. Капітан здивовано глянув на полковника, потім знову на юнака:
— Цікаво. Дозвольте, пане полковнику?
— Будь ласка. При ньому були якісь документи?
Ад'ютант подав полковникові надірваний папірець. Полковник глянув і, розчарований, передав капітанові.
— Дезертир звичайний! І ще й з нашого полку.
Телефоніст Курибіда, коли ввели юнака, глянув на нього байдуже, будучи теж певний, що затримали дезертира, яких було немало, але в юнаковому обличчі видалось щось знайоме. Він придивився пильніше. Юнак теж глянув на телефоніста. Їхні погляди зустрілись, і вони обоє ніби разом на щось накололись. Капітан саме розглядав посвідчення, а коли підвів на юнака свої допитливі очі, той уже стояв спокійний, тільки ледь помітна іронічна посмішка пробігла на його зашерхлих губах.
— Може, ти сам скажеш, як прозиваєшся?
— Ілько… Баканов, — відповів захриплим голосом.
Телефоніст Курибіда після першого слова смикнувся вперед, але, почувши незнайоме прізвище, знову закляк на місці. Він був збентежений. Капітан враз чомусь обернувся і втупився в нього очима. Курибіда в розгубленні нахилився над телефонними апаратами.
— Ти кажеш — Василь Баканов? — перепитав вкрадливим голосом капітан.
— Ні, Ілько Баканов.
— Написано — Василь. Це ж твоє посвідчення?
— Моє. То помилка там.
— Це ми зараз перевіримо. Номер є? Є!
— Зараз принесуть довідку, — сказав ад'ютант.
— Хто ж ти такий? — спитав полковник, облишивши читати папери. — Щось ти дуже гоноровитий, братику.
Ілько обвів присутніх холодними очима. Курибіда дивився із свого кутка розгублено, ніби чогось вагаючись, ад'ютант байдуже чистив нігті і був незадоволений, що заради дезертира полковник затримує його з паперами. Полковник, не чекаючи нічого особливого, все-таки наставив вухо, тільки капітан був збентежений, що юнак, на якому він хотів продемонструвати перед полковником своє уміння, виявився таким податливим.
— Так хто ти такий? — повторив він.
Ілько блимнув на нього з-під насуплених брів:
— Я вже сказав.
У цей час зайшов писар і подав ад'ютантові папірець. З ад'ютанта враз злетіла байдужість.
— Цікаво! Посвідка належить рядовому Ухову.
Капітан взяв довідку до своїх рук.
— Ухов, Ухов. Правильно! А де цей Ухов зараз?
— Дозвольте, — сказав писар, — рядовий Ухов забитий у Юріївці під час наскоку банди Гордія Байди.
— Так, так… Зрозуміло, — сказав капітан, натиснувши на "міло", і встромив у Ілька очі, як шила. — Так ти он який доброволець. Партизан? Кажи!
Ілько мовчав, тільки іноді зиркав на полковника, який від здивування навіть одкрив рот.
— Розумієте, пане полковнику? — сказав капітан.
— Розумію — партизан, бандит!
— Не в тім справа, документи забитого солдата.
— Розумію — документи.
— Ну, тепер ти мені не відкрутишся. Кажи, для чого тебе послали до нас у полк? Де партизани? Скільки їх? — Капітан схопився й підійшов упритул до Ілька. — Ну?
— Я нічого не знаю, — буркнув Ілько.
Від дужого удару в обличчя Ілько похитнувся, як очеретина над водою, але знову випростався і весь наїжачився. Полковник замахав руками:
— У кабінеті не треба.
— Пробачте, пане полковнику. У мене він буде як по нотах співати.
— Добре, капітане, тільки не тут. Може, тепер ти скажеш? Чув, що казав пан капітан, а в нього важка рука.
У Ілька з кутика уст потекла кров, але він навіть не підніс руки, щоб витерти, і тільки блимнув злими очима.
— Як тебе звати? Звідки ти?
— Ілько Баканов. З шахти.
— Мало вас вішають. А може, ти будеш у Добровольчій армії служити? Тоді зразу відпустимо.
Ілько тільки пхекнув.
— Одправте його до мене в контррозвідку, — сказав капітан, витираючи хусткою руку. — Там вони самі починають розповідати.
Ілька вивели з кабінету.
— Отакі, мабуть, і в броньовику сиділи, — сказав полковник. — Що не говоріть, а молодці. Яке самовладання. Таких голими руками не візьмеш, панове.
— Ось незабаром прийде важка артилерія, пане полковнику. Уже в дорозі.
— Я вже чув, але щось не віриться.
— Маю точні відомості, навіть аероплани прибули.
— Дякую за приємну новину. Я був певний, що англійці нас підтримають, але щось вони люблять зволікати.
— Тактика зрозуміла: щоб більше виторгувати. Але тепер видно, що остаточно домовились.
— Ох, не дешево, мабуть, обійдеться Росії ця ласка Альбіону.
— Ну що ж, або пан, або пропав! Зате поженемо тепер більшовиків, аж курітиме.
Капітан встав і попрощався з полковником. Проходячи повз телефоніста, він подивився на нього й спитав:
— Може, й цього бандита знаєш? Щось у тебе дуже широке знайомство.
Курибіда мінився на лиці й замимрив щось таке незрозуміле, що капітан, не дочекавшись кінця, вийшов.
Другого дня Курибіду послали в обоз одержати для полку телефонне майно. Він осідлав коня й потюпав на станцію.
Плохенький коник трусив його до станції, де перебував у ешелонах відділ постачання дивізії, більше двох годин. У полі густо кущилась ярина, буйно зеленіли озимі, жито вже викидало колоски, барвистим килимом лежали толоки. Занедбані поля заростали бур'янами. Густий, соковитий, запашний бур'ян з-під ніг слався, здавалося, до самого обрію. Курибіда проїздив заводи, шахти, кар'єри. Двори на заводах так само, як і толоки, зеленіли бур'янами.
Ніде не чути було ні чохкання паровичні, ні гримотіння на естакадах вагончиків, ні гуркоту вугілля в бункерах. Мертвими очима дивилися у висілках спорожнілі казарми, а на карнизах опустілих будівель безжурно туркотіли голуби, їх не лякав ні грім артилерійської канонади, що день у день стукав важкими молотами в землю, ні цокотання кулеметів. Од'їхавши в тил, перестав усе це чути й Курибіда. Тишу порушували тільки невидимі комахи. Коли зустрічалася підвода, то вона обов'язково щось підвозила для армії. Курибіда, що народився і зріс у Донбасі і звик бачити над головою димарі в кучерявих шапках з диму, зараз не впізнавав краю, немовби їхав через довге й широке кладовище.
На станції почувалося напружене життя. Тут було гармидерно, тісно й задушливо. Від розпеченої землі йшов сморід перегорілого мазуту й аміаку.
(Продовження на наступній сторінці)