Вчора послав Микиту безногого зв'язатись з червоними, але ж чи повірять Микиті? Удвох з Гнатом Убогим склали листа до командира, а як його величати, й не знали. Микита мусив був уже повернутись, але його і досі не було. Могло статись, що потрапив до рук білої контррозвідки, тоді треба якнайскоріше вирушати. Невеселі його думки порушив гомін. У двір в'їхав верхи Василь Моренко.
— Де Байда? — запитав вартового.
— Спить. А що тобі?
— Треба розбудити. Такі, брат, справи, що, мабуть, отут нам жаба й цицьки дасть.
— Ти з розвідки?
— Ледь коня не загнав.
Його кінь дійсно важко поводив боками, і їдкий дух поту забивав усі інші пахощі.
— Денікінці?
— Ідуть слідом за нами. У Григорівці вже, мабуть. Цілий полк. Кажуть, офіцерський.
— Офіцерський? Так це ж треба тривогу. Я зараз стрельну.
Партизан підкинув уже на руку гвинтівку, але в цей час почув голос Байди:
— Я тебе стрельну! Поклич мені Гната Убогого.
— Товаришу командире! — викрикнув збентежений Моренко хрипким голосом.
— Дай коневі спочити! Та не май привички кричати.
Моренко стрибнув на землю, відпустив попругу й знову захрипів.
— Чи тебе обпоїли? Що за частина? Бачив гармати, бачив кавалерію?
Моренко закрутив головою.
— Може, то тільки обоз? А може, на фронт іде яка частина?
Моренко знову закрутив головою й прошипів:
— Кажуть, калмики ніби.
Підійшов Гнат Убогий, тоді Гордій Байда скинув ноги з воза й сів на полудрабок:
— Окружають, Гнате… уже й калмиків на нас.
Він ще не встиг закінчити фрази, як вартовий сердито вигукнув на хвіртці:
— А я тобі кажу — не можна!
За ворітьми стояв якийсь селянин у білій сорочці і з обротькою на руці. З обротьками найчастіше ходили розвідники. Вона служила їм ніби перепусткою для розшуку десь забіглої коняки.
— А що йому треба? — спитав Байда.
— До вас, товаришу командире.
— Ніякого командира тут немає. Скільки я раз тобі казав!
— Здоров, Гордію! — гукнув селянин. — Потім будеш наставляти хлопців на розум, а зараз особа стаття.
— Здоров! Ану йди ближче.
Селянин підійшов до воза:
— Пізнаєш Лісконога? Колись разом вугольок довбали.
— Данило?
— Він самий. Де в тебе тут штаб?
— По цей бік возу канцелярія, а по той — уже штаб.
— Ну так перекидай ноги на другий полудрабок.
Байда стрибнув на землю й без слів кивнув до партизанів.
— А ти, Гнате, останься. Не впізнав?
Лісконіг тепер упізнав і Гната, але він був чимсь схвильований і не вдавався в спогади.
— Справа така, що я оце протюпав пішки аж п'ятнадцять верст. В наше село вступили денікінці. І в моїй хаті їхній командир став. Так от, вас хочуть рішити зовсім. Кажу вам точно. Сам чув, як старший їхній, капітан, казав.
Гордій Байда зняв з воза лозину і почав нею креслити по землі.
— Отут буде фронт. Оце тут ми, позаду річка, тут Григорівка, а тут твоя Капустянка. Здорово! Це вже стратегія і тактика на зничтоженіє. Завтра вони можуть бути тут, а післязавтра…
— Мабуть, затримаються, бо я чув, що командир їхній наказував комусь повернутись у Капустянку не пізніше як уночі проти понеділка. А сьогодні тільки п'ятниця.
— То в нас є ще час перекурити. Може, маєш?
Вони взяли з Данилового кисета по пучці самосаду і задимили цигарками.
— А тепер, я так думаю… — сказав Байда, — ну й тютюн… думаю, що тобі, Даниле, треба й далі послужити народній справі. За це, що повідомив, спасибі, а треба ще збити панів офіцерів з толку. В яких чинах твої офіцери?
— Генерали! Так і сяють хрестами.
— Значить, ціла дивізія прийшла?
— Якщо не більше.
— Так ото нехай генерали почують, що загін подався понад річкою до Міусу, у чагарники. І подався сьогодні вночі. Вони не повірять, а ми таки туди й підемо.
— Просто в пастку? Тоді вже краще тут скласти зброю та й розійтись по хатах. А денікінцям зараз не до вас, і трогати не стануть. Вони на Москву поспішають.
— Такі добрі стали? — спитав Гнат Убогий, який досі мовчав. — Кажеш — і трогати не стануть?
— З ким гріха не трапляється, а вони теж православні.
Гордій Байда стояв спиною до місяця, і тому не видно було, як йому сміялись очі.
— Що це ти, Даниле, давно на шахті не був? — запитав Байда і додав: — Так, може, твої генерали й на перемир'я підуть?
— Набридло, бачу, і вам бурлакувати? Що ж з тої шахти… а договоритись можна, мабуть.
Гордій Байда потакнув головою, але не Даниловим словам, а своїм думкам. Тепер нехай Лісконіг грає на його руку. Гнат Убогий не знав Байдиних думок і щиро сказав:
— Хай з ними перебалакує той, що в болоті сидить, а наше діло партизанське.
Гордій Байда закивав головою:
— До болота і нам уже недалеко.
— То й що, здаватись? — блимнув більмом Гнат Убогий.
— Ми тут свої, — сказав Данило Лісконіг, — а як окружать, тоді вже не проси пощади.
— Атож, — підтакнув Байда. — Спасибі, Даниле, за звістку. Хлопці, будемо вирушати. Повертай голоблі! А буде що цікавого ще, Даниле, — шукай нас біля Міусу. Ми тебе за вірного товариша маємо.
Данило попрощався й пішов. Гнат Убогий навіть не дочекався, доки зачинилась за Лісконогом хвіртка, спитав:
— Ти що це надумав, Гордію? Хвіст уже набік? А ти питав нашої думки? Ми тобі доручили життя робочих…
— А я хто, не робочий? — і гукнув: — Свириде!
Підійшов вартовий.
— Ти примітив добре цього дядька з обротькою?
— Атож, товаришу командире.
— Біжи огородами навпростець до греблі, заховайся у кущі і сиди, аж доки не пройде він через греблю, потім наганяй нас.
Свирид побіг на садки, а Байда звернувся знову до Гната Убогого:
— А я що, не робочий? Чому ж ти рекомендував мене в партію? Мабуть, таки мало одного ока, щоб роздивитись людину. Ти що, забув, чого Данило Лісконіг приходив на шахти? Раз — заробити на коня, вдруге — на корову, втретє — на нову хату. Чув, що офіцери зупинились у його хаті? То вона, значить, найкраща в селі. А хіба ти не помітив, як він перший раз сказав, що найстарший командир капітан, батальйон, значить, зупинився в селі, а коли я спитав, так уже капітан в генерала обернувся, в цілу дивізію. Підіслане, стерво, щоб налякати. Бач, як про нас піклується? "Денікінці не тронуть, тільки складіть зброю". Десь сидить зараз у кущах і дивиться, в який бік рушимо. Так ось що я рішив. Вони нас наганяли до фронту, щоб зничтожити, а ми підемо на з'єднання з червоними. Клич Омеляна, клич Духоту, будемо рішати, а обоз нехай витягається на схід сонця, як і казав я Лісконогові.
Коли Байда зібрався вже виходити з двору, до нього підійшов господар. Він був босий, у білій сорочці й білих штанях і при місяці скидався на привид.
— Об чім я хотів у вас запитати? — сказав він несміливо.
— Питай, діду.
— Що ж воно далі буде?
— Будуть люди на землі, як сказав кобзар Тарас Шевченко.
— Це ж ви підете, а прийдуть денікінці. Що ж тоді?
— Коли ви їм любі — по голівці погладять, а ні — то з другого боку.
— А що землю панську розібрали?
— Для того ми й воюємо з денікінцями, щоб її назад не заграбастали. Земля народові належить, і шахти народові. Так же, діду?
— Та хто ж усе обходжає, як не ми! Так, значить, тримати землю?
— Тримайте, діду. А пани своє вже оджили.
— Спасибі вам. Мені так і партизан ваш казав. Не буде їм життя, панам!
Залишившись сам, Байда подумав: "Не одному мені не спиться при місяці на нашій Україні. Добре, хоч співають солов'ї".
На нараду зійшлися серед вигону. Байда не став пояснювати обстановки, вона й так була для всіх зрозуміла: загін попав в оточення.
— Лісконіг сказав, що денікінці вирушать не раніше як проти понеділка, значить, треба чекати їх проти неділі. Виходить — розкурювати немає часу. Завтра вдосвіта ми мусимо будь-що пробитись до своїх. Але червоних командирів треба попередити ще до ранку. Гнате, тепер доведеться тобі йти. У нас печаток немає, а в тебе є партєйний квиток.
Гнат Убогий засопів, щось хотів сказати — й не наважувався.
— Їхати треба зараз, і не їхати, а скакати.
— Може б, Омелян або Гриць поїхали, — нарешті промимрив Убогий.
— А ти що, боїшся?
— Чого мені боятись?
— Хто тебе за вояку пощитає?
— Я тобі, Гордію, правду скажу. Не подобається мені твоя балачка з Лісконогом. Ти вже норовиш самотужки вирішувати, а спитають і з мене… А з Лісконогом — хто тебе знає, що ти справді думаєш. Воно треба все брати до уваги.
Коли б було видніше надворі, Убогий би побачив, як Байда зблід.
— Я не про себе дбаю, — продовжував Гнат Убогий.
(Продовження на наступній сторінці)