— Це від Петроградського комітету РКП(б), — сказав Троян, взявши відозву до своїх рук. — Про страйк залізничників. — Він пробіг очима перші рядки, потім підвищив голос: "…Хто може, хто повинен прийти їм на допомогу? Ми, їхні брати по боротьбі — російські пролетарі і в першу чергу передовий загін робітників Росії — революційний пролетаріат Петрограда… Нехай кожен пітерський робітник, робітниця, матрос, червоноармієць принесе свою лепту на велику справу визволення українських братів, що страждають у капіталістичному рабстві!"
— Ну, товариші, — сказав Троян, піднявши голову, — чули? "Брати по боротьбі — російські пролетарі!" З такими братами нас ніяка сила ніколи не зламає!
Чекали на сигнал
Назад до Калинівки Гордій Байда повернувся, коли вже надворі стояли холодні, прозорі дні й темні осінні ночі. За цей час його дружина Харита ще більше висохла і почорніла. Вперше за останні роки тепле, ніжне почуття прокинулося в його серці:
— Покріпись, старенька, чув, недовго вже їм верховодити. Погано ти, Ільку, матір годував!
— А їх скільки не годуй — однаково.
Ілько вилюднів, поширшав у плечах, ще більше став з обличчя подібний до Клима, але від батькових очей не заховалась і різниця. Уже третій місяць він працював за коногона і тепер на кожному кроці словами й рухами, не завжди чемними, намагався копіювати найбільших шибайголів із коногонів.
— А в нас пішла чутка, що вас уже копнули.
Ілько сказав це цілком байдуже і так же байдуже чвиркнув крізь зуби, як це робив Гарасько. Вражений Байда похитав головою. Харита, відчувши докірливий чоловіків погляд, глибоко зітхнула:
— Як з цепу хлопець зірвався.
— Щось ти, дивлюсь я, від рук відбився, Ільку. Хто це тебе просвіщає?
Ілько пхекнув і взявся за шапку:
— Став би я просвіщатися. Всякою мурою займатися. У нас своя програма.
— У кого це — в нас?
Ілько хотів сказати: "В анархістів!", але Гарасько наказав йому мовчати, що є така "партія" на шахті, і він тільки буркнув "у нас" і замовк.
— Може, в тебе з Гараськом? Ти й досі водишся з цим гицлем? У Гараська звісно яка програма — байдики бити. Ото його програма.
Гордій Байда за п'ять місяців сидіння у в'язниці мав час і нагоду наслухатися про партії та програми і згадав, як Клим теж про партії говорив:
— Чуєш, Харито, про Клима і в тюрмі не раз мені казали — на великого чоловіка росте. Розумний хлопець. — І з гордістю подумав, що й сам би тепер міг де в чім повчити Клима з політики.
Раніше Байда не звертав жодної уваги на дітей, хіба, розчулений горілкою, на пісенний лад пускав сльозу: "Сини мої, соколи". Тверезим він міркував інакше: "Якось повиростають, адже ми виросли". Але зараз Ількове шибайголовство вразило його неприємно, навіть боляче. Відчуваючи свою провину перед Климом, що вийшов у люди і без його, батькової, допомоги, навіть більше, переборовши батькову впертість, що тепер шпичками штрикала його совість, Гордій Байда, не певний, що зможе ще й сам прислужитися революції, не одну ніч, сидячи у в'язниці, думав над тим, щоб хоч менший син Ілько міг колись сказати, що батько напугав його на розум. "Вийшла з Климом у мене помилка, а вже Ількові шлях ясний. Подякують люди Климові, подякують Ількові, не забудуть і батька їхнього". Розбещений за його відсутність, Ілько тривогою наповнив батькове серце. В сірих очах під навислими стріхами кошлатих брів проступила скорбота.
— А в тюрмі були такі завбільшки, як і ти. Теж революцію робили. Ваня такий був. Що ж він утнув з гайдамаками? Розвішали вони універсал їхній, як маніфест ніби, що тепер, мовляв, наша Україна самостійна. Ваня і подописував на цих афішах: "Від Києва до Берліна самостійна Україна!" І тобі пора за розум братися.
— А в нас своя партія, — задерикувато сказав Ілько.
— Он як, ціла партія? І багато ж вас у партії?
— Хоч і небагато, зате варта і та боїться нас.
— Кого це — "нас"?
— Гараська, Митька Куцого і… мене. Нехай тільки тронуть.
— Що, Митько Куций уже повернувся?
— Давно. Усі пальці в перснях, а годинник який! І дні, і місяці показує.
— А варта не чіпає?
— Нехай тільки спробує зачепити, так наша партія їй покаже. У Митька шпалер хіба ж такий!
— Попався б він Климові. Барахольник. А що тут про Клима говорять?
Ілько зневажливо махнув рукою:
— Комісаром, кажуть, у армії наставили. Хто тільки що візьме — зразу розстрілює. Псих!
— Зате ти, дурню, розумний. Щоб ти мені про цих лоботрясів більше не згадував. А то я всю твою партію як спіймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.
Ілько розтяг зневажливо губи й пішов з хати.
— Що з цього хлопця вийде? — похитала Харита головою. — Самогон уже почав дудлити.
— Хуліган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!
— У інших діти — серце радіє. Кажу: "Чого ти їх цураєшся? Хоч би й Василь Моренко — гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?" — "Ті, — каже, — більше до комунії хилять, а я другої партії". Що це за партія така? Один ракло, а другий босявка. Ото тільки й знають бешкетувати та собак дражнити.
— Яка там партія! — роздратовано відказав Байда. — Босота, а не партія. Партія комуністичеська — ото партія.
Того ж вечора до маленької Байдиної землянки завітали Семен Сухий і Гирич. Їхня настороженість і стурбовані погляди на хатину, в якій сиділа принишкла Харита, здивували Байду.
— Що це ви як на жаринах сидите?
— Тепер і товаришеві своєму не віриш, — пояснив Гирич. — Ілька вашого вдома немає?
Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Він аж пересмикнувся увесь:
— Десь вештається. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партію з Гараськом.
— Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.
— А то й у Сілезькі рудні, — додав Семен Сухий. Він був усе такий же спокійний, врівноважений і потайний, але Байда тепер не мав сумніву, що Семен — партійний, більшовик. Почуття образи, що той ховався навіть від нього, десь ворухнулось усередині, але він тут же подумав: "Правильно робив — такий час".
— А Гнат Убогий ще в живих лічиться?
— Працює собі. Поки ще не чіпають.
— Тільки з ока не спускають.
Він і про цього подумав так само, як і про Сухого, і вголос сказав:
— Молодчина!
— Що ж там чувати по інших краях? — запитав Гирич.
— Та дещо й ми чували. Тільки до тюрми не всяка й чутка доходить. Кажуть, селяни у Звенигородці дуже заворушились.
— Це й ми чули, — вставив Семен Сухий, який досі ніби придивлявся до Байди. — Більше п'ятнадцяти тисяч повстанців обложили Лисянку, це на Київщині, кажуть. Навіть Звенигородку захопили. Місто! А все з чого почалось? Більшовики очі розкрили, що за гетьмана чортового батька землю одержать. А гетьман сидітиме, доки тут сидітимуть німецькі окупанти. Повстання потім перекинулось на Таращу. Зібралась уже хіба ж така сила! Навіть п'ять гармат своїх мали. А в Сквирі почули, та й собі, а в Каневі й собі. Такого, кажуть, дали німцям прочухана, що довелося цілу армію стягти. І то билися аж два місяці.
— Якби і в нас так, — сказав Гирич.
— А чого ж, ми теж непогано почали було. Чув, Гордію, яку ми тут забастовку провели?
— Чув, чув, та щось ненадовго вас вистачило.
— Сам знаєш, хто залишився на шахтах. Але тепер маємо науку. Ота варта до того вже знущається, що й німців перевершила.
— Загибель, мабуть, свою чує, — сказав Байда. — При кордоні, кажуть, червоні вже частенько заскакують. Там Щорс так цілий полк ніби організував з партизанів.
— А коли ж ті партизани сюди дійдуть? — допитувався Гирич з надією в голосі. — Чують же, що стогне робочий люд.
Байда поворушив посмішкою свої обвислі вуси.
— Постогне, постогне та й за розум візьметься.
Тепер посміхнувся вдоволено Сухий:
— Правильно, Гордію.
— А то ж як? — задоволений з похвали, відказав Байда. — Як кажуть: "На Бога надійся, а свій розум май!" Самим треба подумати про себе, а в Росії, мабуть, і без нас вистачить фронтів. — І він дістав потертий клаптик газети "Донецкий пролетарий". — Ви думаєте, Червоній армії робити нічого? На півночі, це десь там аж біля Архангельська, де Соловецький монастир, висадились англійці, американці, французи й бельгійці.
— Так це ж наші союзники.
— Цареві та панам були союзники, — пояснив Семен Сухий.
(Продовження на наступній сторінці)