— Служив колись я на шахті Биковенка, може, чув, біля Гришиного. Шахтар на цій шахті був усе більше безпаспортний. Звідкіля такі виходили? Не знаю. Сам-то я із села прийшов: продав отакому ж жмикрутові, як ти, наділ на подушне і пішов світ заочі. На шахті Биковенка працював я у рядчика Деригуза, Оксентія Петровича. Такий же, як ти, коротконогий, а очі ніби осокою прорізані. Хитрий був чоловік. Працював тоді шахтар по дванадцять годин без просвітку. В день получки Деригуз надівав плисову жилетку, срібний ланцюжок через увесь живіт, мастив оливою голову, ставив на стіл журавля з горілкою, діставав рахівницю, табель і, весь сяючи, як мідний п'ятак, починав викликати. Підходить моя черга.
"Найняв я тебе, — каже, — Гордію, більше з жалості: сила в тобі велика, а даром пропадає, — підморгує й підносить повну склянку горілки. — Ану, — каже, — хильни". — Випиваю горілку, ущипнув трохи хліба, щоб заїсти.
"Ну, а тепер, — каже, — давай порахуємось". — А в мене від горілки душа вже танцює.
"Штани ти брав?" — Штани я справді брав.
"Чуні брав?" — І чуні брав.
Оксентій Петрович скинув одну кісточку, скинув другу.
"А семигривеника я тобі позичав?" — Я добре пам'ятаю, що тільки гривеника.
"Здається, — кажу, — не семигривеника".
"Те, що здається, ще не факт", — каже. І ще кісточку на рахівниці — кидь.
"А шість раз по двадцять, — і клацає під горлом пальцем. — Було таке?"
"Може, й було".
"Було, було", — каже. І ще кісточку — кидь. Бачу, і кісточок уже мало зостається! "Ex, — думаю, — за віщо ж я руки, ноги надсаджував?" А Оксентій Петрович ще привітніше:
"Гарні ви хлопці. З такими іще по склянці не гріх. Вип'єш, чи що?"
І наливає знову повну. А в мене вже душа розходилась.
"Давай!" — І одним духом до дна. І такий мені ублажливий вже здається Деригуз, наче ніколи й не був стервом.
"От усі ви такі, — каже, — а завтра будете катом називати. Тобі й гроші потрібні?"
"Потрібні гроші. Жінка, — кажу, — гола, сам голий".
"Так бери в мене черевики. Отож залишилось півтора карбованця, а решту відробиш".
"Відроблю, — кажу, — Оксентію Петровичу!" — Хоч черевики півтора карбованця й не варті, а тут ще душа горілки просить. Деригуз на це тільки й чекає. Скінчить видачу получки і останні краплини вицідить із журавля. Це б тільки починати получку, а горілки вже нема.
"Бери, чортяко, останні, тільки діставай!"
"Та де вже наше не пропадало, — каже. — Не можу, — каже, — я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характерність м'яка".
"Пошукати тільки такої", — думаємо про себе.
А він уже дістає іще четвертину.
"Підходьте по черзі".
Шахтарі юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливає кожному по склянці й приказує:
"А за годину ще по півстільки дам, тільки лягайте до біса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копійок".
Шахтар, бувало, вип'є, чвиркне крізь зуби — ото і вся закуска, лягає на піл і вслухається, як цокає велика "цибуля" перед Деригузом на столі. Ще й черга, бувало, не скінчилась, а вже хто-небудь підводить свою патлату голову й гукає:
"А я вже нарахував годину!"
Та Деригуза не обдуриш: він сидить, як копиця на полі, і цідить крізь зуби:
"Ти навчися попереду хоч до десяти лічити".
Капають хвилини, як коломазь із мазниці. Щоб скоротити час, починаємо співати:
Спустился рано утром в шахту
К своей лошадке вороной,
Сцепил я партию крючками
И мчался прямо под забой.
Вот мчится партия с востока
По узкой длинной коренной,
И молодому коногону
Кричит братишка тормозной…
"Уже, мабуть, і друга година минула", — перебиває хто-небудь.
А Деригуз мов не чує, сидить, ручки на пузі зложивши, та під пісню хилитається. Потім одкриє одне око, зизом гляне на свою "цибулю" і знову хитається. А ми страждаємо і знову співаємо. Деригуз підспівує тоненько, як козеня, і сльозу пускає. Плаче, стерво, і нас на сльозу збиває. По вікнах дощ ляпотить, у казармі болото, а на душі ще більше.
"Доки ж ти мучитимеш православних? — Був у нас один такий розстрига-піп, Северином звали. — Доки, питає, — дражнитимеш?"
"А чого ж ви, — каже, — не підходите?"
Шахтар знає, що Деригуз у борг тепер уже не дасть, і цідить поволі, щоб довше поласувати. Вип'є і мовчки лягає на голий піл. А Северинові й цього мало.
"От взяти, — каже, — приміром, шнур, що до випалу динаміту, і ломаку, так, по-моєму, шнур дошкульніший, ніж ломака".
А ми вже здогадуємось, для чого це говориться.
"Ломака дошкульніше б'є!" — кричимо.
"Ні, шнур!"
"Ломака!"
"Шнур!"
Деригуз і собі встряє:
"Ломака!" — кричить.
А Северин уже встає:
"Давайте перевіримо. Я згоден!"
Дурно ж ніхто не захоче підставляти боки. Деригуз обом по шкалику горілки. Тепер вже нічого більше не зостається, як тільки спати, а потім знову в мокрий вибій, і так аж до нової получки. А захоче шахтар перейти на іншу шахту, так йому ні в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влітку, то хоч лопухом прикриється, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробігти, тоді такий шахтар збирає, де тільки знайде, лахміття, рогожу, бабські подрані спідниці, підперізується перевеслом із соломи і летить. А Северинові довелося летіти, так і лахміття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так і помандрував світ заочі. А ти, Задоя паршива, тоді, мабуть, на пшеничних паляничках ріс, мої ґрунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.
Гордій Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидів уже не Задоя, а Деригуз Оксентій Петрович і хитро підморгував маленькими, ніби осокою прорізаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з ліжка. Деригуз упав накарачки, заліз у темний куток й звідти почав скімлити, аж доки не загув на всю хату.
Гордій Байда кліпнув очима.
У хаті все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрісканими від жаги губами хропів у кутку. Над ним стояла, підперши долонею щоку, мати і скрушно хитала головою:
— І сьогодні, мабуть, не піде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене — й вухом не веде.
Гордій Байда штовхнув його ногою:
— Ану вставай, гуляко!
Ілько щось буркнув і повернувся до стіни.
— Гудок уже був, чуєш!
— Нехай собі гуде, а я не піду.
— Чому?
— Не піду.
— Ільку!
— Одв'яжіться. Сказав не піду — і не піду!
— Може, в нього голова болить, — вставила Харита, готова вже захищати його від батька. — Болить голова, синку?
— Не ваше діло!
Гордій Байда засопів, як над важкою грудою вугілля. Ще б хвилина — і він розчавив би його кулаком. Мати сполошилась:
— Це він спросоння. Ти не турбуйся, він піде.
— Щоб ти мені його вирядила на роботу, — під давно не голеною шпакуватою бородою важко ходили сірі жовна. — Розпаскудила хлопця!
Насупивши брови, Гордій Байда надів шапку і, за звичкою знявши з стіни обушок, пішов з хати.
— Хоч би ж хліба вкусив…
Байда навіть не оглянувся. Напосідлива думка за всяку ціну стати знову на роботу підганяла його на шахту.
Гора породи, ховаючи в тумані голову з тьмяним вогником на лобі, пломеніла зеленкуватими і жовтими язиками і курилася димом. На копрі ворожили шпицями шківи, а з паровичні вихоплювались білі клубки пари й обволікали чорні будівлі. У світлі електричних лампочок то з'являлися, то зникали похнюплені постаті шахтарів. Гордій Байда заздро стежив, як вони заходили до лампової, збиралися купками, йшли до кліті. Їхні лампочки в сивому тумані миготіли, мов світлячки в лісі. Звиклим вухом він ловив сигнали, брязкання залізних дверець і навіть крізь товсті стіни бачив, як вагончики з брязкотом вистрибували на плити й гриміли по естакаді. Байда п'ятнадцять років щоденно топтав ці плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався поміж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своїх товаришів. Шахта забрала у нього молодість, мокрі вибої виссали з нього силу. Він не раз проклинав свою безталанну долю, а от зараз, коли його силою вихопили з цього чорного казана, наповненого людським клекотом, Байді тепер усе тут стало дорогим і привабливим. "Ти ще не здумай мені швендяти по шахті!" Почуття образи стискало йому серце. "Сивокіз мені заборонятиме ходити на шахту. Тебе треба гнати брудною мітлою, а не мене! Я до себе йду, на свою шахту!" І Байда, що надумав за ніч піти просто на восьмий номер попитати там роботи, круто повернув до воріт своєї шахти. "Оце я й вийшов на роботу, пане Сивокіз, тільки не радійте: робочий шпиком для вас не стане. Катюги, на чому хочуть триматися! А роботу ще знайдемо, не тільки світу, що в вікні".
Сердитий і грізний, ладний розвалити голову першому, хто б заступив йому дорогу, Байда зайшов на подвір'я.
(Продовження на наступній сторінці)