— Панахидку справляєте? — І він набрав пучку капусти. Жовті волокна, упавши з-під рук, лягли на темному столі примхливим візерунком. — А хто тут хазяїн?
Гнат насуплений стояв біля вікна. Важкі його кулаки розпирали кишені засмальцьованого піджака.
— Десь вийшов.
— А ти хто такий?
Гнат мовчав.
— Я знаю його, — сказав вартовий, — це Гнат Убогий.
Начальник варти окинув поглядом темну кімнату з голими запорошеними стінами, стіл з трухлявих дошок.
— А це хто? — кивнув він до столу.
— Люди. Шахтарі наші.
— Пізнавай, Гекало!
Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем і називати.
Прізвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довідавшись, що з білявими вусами — Семен Сухий, він витяг із кишені револьвер і махнув ним до дверей.
— І Убогий? От і добре. Марш вперед!
— Що це значить? — підвівся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям і переполошеними очима продовжував сидіти.
— Не розмовляти! Обоє заарештовані. Марш!
Гнат Убогий виразно глянув Духоті в очі, потайки показав десять пальців і пішов до сіней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумів справжньої причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу і залишила Гриця.
На вулиці, під чорною наміткою ночі, вони наздогнали Люй Лі, якого теж вела варта. Люй Лі щось говорив до них голосом ображеної дитини.
— Розумієш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, — проговорив Убогий, штовхнувши ліктем Сухого.
Сухий з полегшенням зітхнув. До таких арештів його привчила ще поліція, особливо під Перше травня. Коли й ці нічого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.
Він не помилився: варта тієї ж ночі потайки поховала Хабібулу, а за два дні випустила й забраних шахтарів.
Школа
Гордія Байду разом з партією заарештованих привезли до Катеринослава вночі. Із станції їх погнали до міста по бруку, як гонять худобу на бойню, тільки біля них був не один і не два гуртоправи, а з десяток гайдамаків у смушевих шапках з червоними шличками. У Байди було гірко на душі: "От і я став на старість арештантом!" Його хоч і звеличувало у власних очах те, що й він став революціонером, але й засмучувала перспектива до смерті ходити з тавром арештанта. Своїми ж вухами чув, як величав Мостового Задоя.
Коли загриміли залізні ворота, у Байди наче обірвалося щось всередині, і він уже ніби крізь сон бачив стерті кам'яні сходи, напівтемний коридор і, нарешті, камеру, куди його вштовхнули і слідом гримнули дверима. В ніс ударив важкий дух параші і немитих людських тіл. Скільки їх тут було! Люди лежали не тільки на койках, а й на цементній підлозі, навіть нікуди було поставити ноги. Байда стояв, як тума, тримаючи в руках вузлик із парою білизни та шматком хліба. Переживав він у шахті не раз тяжкі хвилини, але такої ще не доводилось. "І за що? Що Сивокоза вилаяв за правду? Що потурав на слова Мостового? А хіба Мостовий не правду казав? Хоч я й не їхньої партії, а що правда, то правда — насильники, катюги всі гетьмани і кайзери. І Ганс теж так каже про свого Вільгельма".
— Ще один! — почулося з койки. — Звідки, товаришу?
Байда міцніше затис у руці свій вузлик і відказав коротко:
— З Донбасу. — Що з ним балакати, як воно не знати що.
— Шахтар? — ніби зрадів в'язень.
— Шахтар!
— Зрозуміло. Це добре!
— Що ж тут доброго? Чоловіка замкнули за ґрати, а ти кажеш — добре, — відказав з темноти другий.
— Блюдолиза не замкнуть. І тих, що "моя хата скраю, я нічого не знаю", теж не замкнуть. Значить, шахтарі разом з усіма? Ідіть сюди, товаришу. Посунься, Григоре, дай місце чоловікові.
Байда, боязко озираючись, переступив через сонні тіла і спинився проти в'язня, який звівся на лікоть.
— Оце тут і влаштовуйтесь.
В'язні мовчки посунулись і звільнили краєчок голих нар, тільки один буркнув:
— І вночі немає покою.
— Виніть маму, що спізнилась вас народити, — відказав перший. На вигляд йому було років тридцять, на голові мав довге волосся. В'язні ще перекидалися словами, але вони не доходили до Байди. Його мучила думка: "За ґратами! Арештант!"
Коли у вікні, прикритому відхиленим козирком, засиніло небо, Байда побачив, що в невеликій камері набито було людей, як у нарядці перед спуском у шахту. Та й з вигляду вони нагадували сумирних робітників. Той, що сидів під стінкою, схожий був на Гната Убогого, з такими ж слідами сажі у зморшках, другий — високий, з сміливим поглядом, — мабуть, був слюсарем. Руки так і ходили, як у Максима Мостового, — наче він увесь час молотком орудує. Біля нього сидів чоловік з широкою бородою і з густим волоссям на голові, підстриженим кружечком. Зразу було видно, що селянин. Коли ті двоє носили сатинові сорочки, то на ньому була полотняна. Між нарами ходив худий хлопець, в якого ще й вуса не засіялися. Якби був трохи нижчий, то саме в товариші Ількові. А він уже за ґратами! Байда зиркнув на сусідню койку. На ній уже сидів і потягався, аж тріщали кісточки, той, що прилаштував його на койку. У нього було вугласте підборіддя, розумні карі очі і твердий рот, але руки неспрацьовані. Все це Байда спостерігав у щілинки очей, які так і не зімкнув за цілу ніч. Він чув, що у в'язницях глузують з новаків, вигадують всякі витівки: то охрещують, то постригають на арештанта, і намагався якось відтягти неприємну хвилину. Але, підглядаючи далі, все більше дивувався: в камері не чути було ні брутальної лайки, ні зубоскальства. І звертались вони один до одного то "товариш", то величали по батькові, а селянина — дядьком Пилипом називали. Тільки на хлопця казали просто — Ваня. Цей обернувся до патлатого і спитав:
— Товаришу Троян, сьогодні новий буде чергувати по камері?
— Нехай обживеться. Товаришу Карбований, чи не ваш оце земляк уночі прибув?
— Теж шахтар?
В'язень, схожий на Гната Убогого, глянув на Байду і покрутив головою:
— В Горлівці такого не бачив.
— А мені він щось здається знайомий з обличчя. Ну, товариші, починаємо день! Вставай! Ваню, дядьку Пилипе, сьогодні треба генеральну уборку зробити.
Йому ніхто не перечив, і Байда зрозумів, що Троян тут за старшого. Він підвівся й собі:
— Може, і я чим допоможу?
— Прийде і до вас черга. Звідки?
— З Калинівки, — уже охоче відказав Байда.
— Так ви, може, й товариша Мостового знаєте?
— А чого б же не знати. Оце ж при ньому і взяли мене.
— Живий Мостовий? Чуєте, товариші, брехня, що підстрелили товариша Мостового. Ось товариш каже — бачив. Мостовий сидів у нашій камері. Коли ви його бачили?
— На тому тижні. Саме заворушка на шахті почалась. Новий закон вивісили, щоб дванадцять годин працювати, ну, шахтар, звичайно, збунтувався, а тут Максим — здрастуйте! Прямо в саму пащу гайдамакам. Визвольна війна, каже, починається! Думаєте, впіймали?
— Йому тепер попадатися — значить, просто на шибеницю. Він тут тюремщиків до сказу доводив. Як не катували — нікого не видав. Усе допитувались, скільки на шахті комуністів, хто вони, де вони.
— А де ж їм бути? Пішли в Червону гвардію.
— А Мостового не вберегли. У вас там на шахті не густо комуністів, Гливкий і Клим Байда, кажуть, з Червоною гвардією пішли. Знали такого Клима Байду? Розумний хлопець.
— Та трошки знав, — збентежено відказав Гордій. — Тільки, виходить, не зовсім.
— А вас як звати?
— Байда! — відрубав він, враз відчувши гордість за сина.
Тепер збентежився Троян. До них пробирався, витягнувши худу шию, цибатий парубійко. Троян непомітно штовхнув Байду коліном.
— Однофамілець, чи як? — І знову штовхнув коліном.
Припустився раз Гордій дурниці з сином, нічого гріха таїти — сплохував, але вдруге він не відмовиться від сина. Люди вихваляють, так нехай знають, хто його батько. Тільки чого цей Троян моргає? — Він зирнув на цибатого парубійка, його сухе обличчя з тонкими губами не сподобалось Байді, і він сказав ухильно:
— Та в нас Байдами цілий куток заселений.
— А я гадав, ви щось за Клима знаєте, — сказав цибатий. — Я тут, у Катеринославі, з ним познайомився. Він приїздив на конференцію делегатом від вас, пам'ятаєте?
Байда хотів уже сказати: "Бач, а від батька й потаївся!", але знову Троянова нога наступила на чобіт. "Може, такий, що винюхує?" І він уже сердито відказав:
— Наше діло вугілля довбати.
(Продовження на наступній сторінці)