Іван Семенович, не поспішаючи, зійшов сходами вниз до роздягальні, вдяг бекешу й, не застібаючись, вийшов на ґанок. Холод і тиша широкої вечірньої вулиці відразу збадьорили його. Мірно ступаючи, він почував, як думкам його вертається ясність і виразна закінченість.
Треба покинути геть усе чисто й місяців зо два відпочивати, лікуючи нерви. А головне — взяти себе в добрі шори,— це ключ до всього. І вже посміхався, пригадуючи всю ту плутанину думок, що роїлися йому всі ці дні, і всі ті дрібні факти, що так його непокоїли.
— Скільки на Німецьку? — раптом спинився він коло візника, сам дивуючись, що такий в нього глибокий та ласкавий голос.
— Такса в нас,— похмуро пробубнив візник, накриваючи повстю ноги Іванові Семеновичу.— Но, ти! Задумалась,— гукнув він на свою конячину.— Нервенна яка...
— Так, по-твоєму,— засміявся пасажир,— задумуються через нерви?
— Задумаєшся з таким життям! — з люттю стьобнув візник коняку.— А, звичайно, які думки в здорового? Так... ніщо...
І він замовк, сам задумавшись, а може й куняючи на своїм передку.
Іван Семенович відкинувсь на спинку саней і з цікавістю подивлявся, як пропливали повз високі сірі стіни будинків,
— Стій! — зірвався йому голос, як показався з-за рогу біленький двоповерховий домок з колонами.— Та стій же, кажуть тобі! — ще раз нетерпляче гукнув він і почув, як обважніли йому ноги. Розплативсь і помалу пішов до біленького домика. Вікна на другім поверху світилися — значить, вдома. "А може, таки немає?" — потішив він себе, коли вже дзвонив коло широких дверей з табличкою: "Правозаступник Шпара". І враз, почувши, як забряжчав по той бік дверей дзвоник, ступив кілька кроків до сходів, ніби збіравсь тікати, але ж розчинилися двері, й на порозі з'явилася висока в чорному дівчина. "Покоївка",— заспокоєно подумав Іван Семенович і посунув до неї.
— Мені до Завадської,— хрипко промовив він, уникаючи здивованого погляду дівчини.
— Ви до Ірини Едуардівни Завадської? — виправила та й якось знехотя пропустила гостя до передпокою.
— Так, я до товаришки Завадської,— розсердився Іван Семенович, неприємно вражений, побачивши себе у великому свічаді Давно треба було б купити нове пальто; вже ніхто не носить таких бекеш, критих солдатським сукном. Та й взагалі треба доглядати себе... Бач, як позаростали щоки...
— Ви, може, скинули б пальто? — сміхом забринів покоївчин голос, і вона допомогла Іванові Семеновичу повісити його бекешу поруч кількох на доброму хутрі пальт.
— Прошу,— нашвуклонилась вона й повела його широким коридором до дверей, з-за яких чулися притишені голоси й веселий жіночий сміх.
"Ач, заходяться",— мало не вголос з люттю подумав Іван Семенович, на мить зажмурившись перед потоком світла, що ринуло йому назустріч з розчинених дверей до покою.
Він ступив кілька кроків і спинивсь, неприємно вражений голосами й обличчями знайомими. Просто дверей, пірнувши в глибоке вигідне крісло, світив бездоганним проділом Звірятин; він щось розповідав півголосом, перехилившись до своєї сусідки, пишної білявки з гарячими, як кров, губами, але, почувши кроки, замовк і, не ховаючи свого здивування, вп'явся очима в Івана Семеновича. Чомусь перекладаючи з руки в руку стару свою, ззаду облізлу, шапку, Іван Семенович майнув поглядом по темних, ніжних, мов оксамит, шпалерах стін, по картині, де над зеленавими хвилями моря танули легкі білі хмари; спинився на мить на трьох знайомих постатях у кутку і враз спустив очі на складний і спокійний візерунок килиму.
— До вас гість, Ірино Едуардівно! — проспівав насмішкуватий баритон Звірятина, і Іван Семенович почув швидкі дрібні кроки й важкий шум шовку.
"Так це вона?" — скинув він очима на ставну смугляву жінку, що, ласкаво посміхаючись, наближалась до нього. Видалася вона йому зовсім иншою, як уявляв, а чи краща — не знав; але ж не скидалася вона ні на ту, що в театрі, а ні на ту, що на гойдалці колись,— зливалися в ній обидві
— Здрастуйте, товаришу...— почала вона й замішалася.
— Товаришу Орловець,— допоміг їй Звірятин.— Рекомендую, товариство,— підвищив він гол оса.— Товариш Орловець, мій і Володимира Петровича принципал. Чуєте, Володимире Петровичу,— кинув він кудись у куток,— начальство прийшло.
Іван Семенович уклонився й сів коло дверей.
— Так ви на тім самім заводі?..— здивовано занотувала Завадська.— Чому ж ви нічого про це не казали, Володимиру Петровичу?
— А що ж тут цікавого? — почувся байдужий голос з кутка.
Там, випроставши до напівзагаслого каміна довгі тонкі свої ноги, сидів у тіні якоїсь широколистої пальми інженер Сквирський. Коло нього на невеличкому столику стояла карафка з горілкою й чарка. Час від часу він підносив чарку до рота й помалу цідив горілку крізь губи; потім пильно роздивлявся на свої довгі, з гострими нігтями пальці. Почувши прізвище Івана Семеновича, він, не поспішаючи, підійшов до нього, мовчки стис йому руки і мовчки ж, широко ступаючи, повернувся на своє місце. Більше ні з ким, навіть з самою Завадською, Іван Семенович не ручкався. Пишна білявка привітала його тільки очима, зараз же заховавши їх за шкельцями лорнетки; три чоловіки по другий бік каміна пробурмотали щось невиразне, не уриваючи далі своєї жвавої розмови півголосом.
— Це все мої добрі знайомі, товариші,— стиха промовила Завадська, показуючи очима на цю групу.— Отой гладкий дід — це відомий колись антрепренер Скорих. Ну, тепер він, звичайно... так собі... Я навіть не знаю, з чого й як він живе... Але ж він дуже цікавий: цілий театральний архив. А той, поруч, це Ієронім Трьохсвятський, музичний критик і теоретик... А горбань — відомий композитор
Мурів, дуже талановитий... Дуже! Майже європейська величина... Але ж він якийсь такий...
— Я їх знаю,— промовив Іван Семенович, пригадавши їхню розмову в опері, і зашарівсь, уявивши собі весь той вечір. Цікаво, що думає про нього ця зовсім невідома йому жінка, до якої він навіть слів не має? Чому сидить вона коло нього, в цій затишній багатій кімнаті, серед своїх друзів і щось говорить йому, замість гнати його геть, чужого і непотрібного?
Завадська почала розпитувати його за оперу, чи сподобалась вона йому, чи часто буває він там, та, глянувши на свого бесідника, зніяковіла й замовкла: вій сидів, низько схиливши голову й, видимо, зовсім її не чув. Утома й біль мішалися на його обличчі.
— Ви не сердьтесь на мене,— промовив він нарешті винуватим голосом.— Я не знав, що у вас таке товариство...
І, взявши з близького столика якийсь альбом, він почав машинально його перегортати.
— Це мій театральний,— сказала господиня і, відійшовши до Сквирського, схвильовано схилилася над його столиком.
— Що ж ви всі замовкли? — завередувала білявка, стурбована, що не тільки загальна розмова не в'яжеться, ба й Звірятин не прихилявся більше до неї.— Мурів, Сквирський! Кінчайте ж свій диспут! Це так цікаво,— примружилась вона До Івана Семеновича.
— Да-а... темочка нічогенька...— проворкотав Звірятин.— Про одну з надбудовочок, Іване Семеновичу, про кохання! — підняв він пальця.
— І про пристрасть,— прикинув дерев'яним голосом Сквирський, суворо дивлячись на Завадську.
— Ну, і про пристрасть, як... підвалину,— погодився Звірятин.
— А я так і не добрала, яка між ними різниця? — поскаржилась білявка й скромно спустила погляд за глибокий виріз своєї сукні.
— Що в звичайних смертних — пристрасть, то в недокрівних — кохання,— відсапавсь антрепренер, разом з иншими виходячи з свого кутка.
— Ай справді, товариство, кінчаймо нашу розмову! — зраділа господиня.— До речи, маємо ще одного опонента. Певне, товариш Орловець як матеріяліст...
— Ну, щодо кохання, голубко моя, то я теж правовірний матеріяліст,— зайшовся високим сміхом антрепренер.—
По-моєму, тут і говорити нема про що: все ясно, як в політ-грамоті. А щодо того, де пристрасть, а де кохання, так про це нехай інженер Сквирський на дозвіллі думають...
— Чекайте! — перепинив його Звірятин і обернувся до Івана Семеновича.— Товариш Мурів,— схилив він голову в бік горбаня,— висунув надзвичайно цікаве твердження... Він, виходячи з того, що пристрасть, простий вияв елементарного полового потягу, дуже часто вибухає між особами різних соціяльних клясів, робить висновок про...
— Про надклясовість кохання! — бризнув слиною маленький горбань, скочивши з свого кріселка.— Так, так, товаришу Сквирський — кохання! Найідеальнішого чи най-грубішого — однаково! Для мене це аксіома! Це істина! — дріботів він серед кімнати, розмахуючи руками так, немов шалено проти води веслуючи.— Хіба не бачимо ми тисячі прикладів навкруги? Та я сам можу назвати десятки випадків, коли кохаються люди різних, ба й ворожих, клясів!.. Та пусте — приклади! Не в них сила! До цього висновку я приходжу... ну, філософськи, чи що...
— Ша! Філософе! — спіймав його за руки антрепренер.— їй-богу, міліція може прибігти!
— Ану вас! — вирвався горбань і дрібними кроками відбіг до вікна.— Ніколи не дасть висловитись,— здригнув він плечем у бік Скорика.
(Продовження на наступній сторінці)