— Ідіоти! Сотні мистецтв розвели, а єдине — мистецтво жити! — занехаяли! Ахаєте з поем, де слово до слова пригнано, з музики, де кожен звук дібрано, а найкращу поему, найкращу музику — життя своє особисте... Не співаєте ви його, а виєте!
Сів у крісло й заплющивсь.
По довгій павзі сказав Іван Семенович:
— Ну, я йтиму...
— Прощайте,— не розплющивсь до нього інженер Сквирський.
Аж на сходах немов попросився Мюфке:
— Я вас проведу трохи... Собака в нас. Та й завулок темний...
Ішли мовчки. Вгрузаючи в глибокі замети, думав Іван Семенович, що не знать з чого збилися його дні на сліпі, мов цей завулочок, манівці, де більше розмов, ніж потреби в них.
— Як вони, ці інтелігентики, про своє особисте життя турбуються! — скривився Іван Семенович, пробуючи хоч цим від думок, Сквирським навіяних, відмахнутися.
— А ви ні? — пірнув кудись у темряву Мюфке.— Всі ми однакові,— почувсь його голос згодом.— Філантропію ви покиньте. А то можна подумати, що такі, як ви, наприклад, за прийдешні покоління дбаючи, зовсім про себе забувають... Мученики-с... Ну, а тільки ж дозвольте спитати вас, як же воно тоді вийде: ви за майбутніх виключно дбатимете, а ті майбутні ще за дальших — а життя на тім самім місці?
Б ні, він, Мюфке, на це не згоджується. Коли хочеш, щоб і майбутнім добре жилося, починай і сьогодні жити краще... А головне, починаючи, як от ми тепер, все життя перебудовувати, не забувай і за маленьке життішко оте особисте... А то й таке статися може: пишний палац збудуємо, а всередині, по комірчинах окремих,— гниль та сморід...
І, мов злякавшись, що наговорив забагато, не наважився вийти з пітьми, здаля "на добраніч" кинув.
— Спіть спокійно,— відказав йому Іван Семенович, сам почуваючи, що не спати йому й цієї ночи.
VI
Рівні, як один, рядки, писані рукою Звірятина, вразили Івана Семеновича. Немов уперше за кілька років співробітництва побачивши, як пише цей акуратний і завсігди врівноважений спец, перегортав Іван Семенович сторінки паперу, не вчитуючись у нього, а тільки придивляючись до великих круглястих літер; віяло від них спокоєм і якоюсь чіткою певністю. Так писати могла тільки людина справді спокійна й упевнена, людина свідома своєї ваги й непомильности. Таким і уявився йому на мить Звірятин, схилений над столом до письма, навіть не Звірятин, а тільки пухкі його, з каблучками на пальцях, руки та високе біле чоло, перекраяне глибокою зморшкою від перенісся.
"Розумний, чорт",— з серцем чомусь подумав Іван Семенович і, відклавши папери, підвівся й нервово пройшовся по кабінеті. Згадка про Звірятина й несподівану з ним зустріч вчора ввечері у Завадської остаточно розвіяла йому діловий настрій. З неприємним почуттям вступив він сьогодні до канцелярії, знаючи, що не уникнути йому зустрічи з обома своїми помічниками, й почуваючи, як важко буде йому в їх, особливо ж Звірятина, присутності після всього того, що вчора сталося. Він не знав, як тепер триматися з ними, якого тону взяти в розмові, і це хвилювало його, не давало зосередитися. Йому здавалося, що вчорашній вечір поклав край їх дотеперішнім відносинам, що повинні вони набрати тепер якихось инших форм, і дратувався, свідомий, що не на його бажання міняються ці відносини.
Іван Семенович підійшов до вікна й, дивлячись, як тануть в сірому небі заводські дими, думав мляво про те, що заходять якісь складні зміни в його житті, входять в його дні нові, досі незнані, люди, обсідають нові думки, а він безсилий спинити їх та й не знає, чи хотів би спиняти.
Рипнули двері, й до кабінету увійшов повільною ходою Звірятин.
— Добридень,— простяг він руку Іванові Семеновичу й допитливо позирнув на нього, низько схиляючи голову: — Я по доповідну записку свою,— докинув він по-діловому.
Цей погляд і самий тон занепокоїли Івана Семеновича. Почувалась в них непевність, немов сам Звірятин не знав, що буде за ними, і низьким поклоном звірявся на волю Івана Семеновича. Звисока дивився той на простягнуту руку, сам почуваючи, як наливається йому погляд зловтішністю. "Ага, злякався!— хотілося йому кинути на цю широку потилицю, порослу рідким, старанно зачесаним волоссям.— Це ти там, серед тих панків, такий сміливий та дотепний, а тут..." І враз, перехопивши погляд Звірятина, глузливий та визивний, стис йому руку й винувато скосив очі на писані аркуші на столі.
— Доповідь? Так, так... Але ж я ще не прочитав її, не обміркував...
— Ай-ай-ай...— випростався Звірятин, все ще тримаючи йому руку.— Ай-ай-ай, вельмишановний! Негаразд... Не годиться...
І, вже посміхаючись, на весь баритон виспівував:
— Не скоро ми так новий світ збудуємо! Не скоро, вельмишановний! Що ж це з вашою працездатністю сталося? Втрата на сімдесят п'ять відсотків? А? Нервочки, мабуть? Ох, ця панська хвороба!
— Чекайте, я зараз,— вирвав нарешті руку Іван Семенович і, сівши до столу, взявся читати.
— Покиньте,— махнув рукою Звірятин.— Однаково сьогодні нічого не встигнемо. Я вже додому йтиму,— додав він, вмощуючись замість того на широкій шкіряній канапі.— А нервочки вам полікувати слід, вельмишановний. З нервочками у вас негаразд. Ач, як наполохали нас учора,— зайшовся він крихким ситим сміхом"— Ієронімушка Трьох-святський, певне, захворіє з переляку. Дач:... Анекдотець. Як це, як ви проголосили? "Пролетар, каже, може або ненавидіти буржуйку, або ж...— сильно, сильно у вас це вийшло, вельмишановний!— або ж зневажати її!" Хе-хе-хе... Це на дев'ятім-то році революції!
— Що ж тут смішного?— встромив Іван Семенович очі в чорнили цю, сам почуваючи, що не цих слів потрібно, і все ж не добираючи инших.
— Надто ідеально, вельмишановний, отже, і смішно! Фактам суперечить. Надто у вас все це просто виходить. Е, мовляв, пролетар і буржуйка — класові вороги, отже, й ніякого кохання бути між ними не може. Але ж буває,—
я сам можу назвати вам кілька прикладів. Е, та що там,— ліниво позіхнув він, запалюючи цигару.— Пригадайте російську приказку: "Любовь зла, полюбишь и козла",— по-моєму, це неабиякий висновок вікового людського досвіду в справах кохання. Так-то, вельмишановний,— підвівся він і пройшовсь по кабінеті.
— Та й через що, дозвольте спитати вас, не можуть кохатися люди різних класів? Не через те ж, звичайно, що матимуть вони — цілком природно — різні смаки, звички, уподобання, симпатії... Адже не станете ви заперечувати, що дуже часто кохаються особи різної, навіть протилежної вдачі... О, звичайно, ви скажете, що в випадку "пролетар — буржуйка" діятиме більша сила, ніж різність вдач,— розбіжність з молоком матери сприйнятої ідеології... Ну, звичайно! Як же без ідеології... Але ж, даруйте, не розумію, й, певне, ніколи не зрозумію, чому коханці з різними вдачами можуть так-сяк пристосуватись один до одного, а з різними ідеологіями — ні? Чому ви вважаєте, що для них процес взаємного пристосування є неможливий? Звичайно, він може бути дуже складний, болючий і довго тривати, це так. Ясно також, що між такими коханцями точитиметься певний час якась, духовна, чи що, боротьба, доки кожен з них трохи поступиться своїм: дійдуть вони якоїсь мінімальної гармонії. Погоджуюсь і на це. Але ж все це зовсім не відкидає самої можливосте цього процесу, отже, инколи й того чи иншого результату його...
— Та ні... Ви не так все це...— задумливо перепинив його Іван Семенович.— Такі люди просто не можуть мати потреби пристосовуватися одне до одного...
— Як-то?— спинився серед кабінету Звірятин.— Ага, розумію! Ви хочете сказати, що їх ніщо не спонукатиме пристосовуватися? Тобто їх просто не тягтиме одне до одного? Так? Ну, вельмишановний, це ви далеко хватили! Це вже просто абсурд, вибачайте! Договоритись до такого, що хтось, з якоїсь особливої пролетарської природи своєї, ніколи й ніяк не може почути полового потягу до якоїсь жінки тільки через те, що вона буржуйка! Дурниці, вельмишановний, дурниці! Голос крови не зважає на класову ідеологію, да-с!
І, сівши на ріжок столу близько Івана Семеновича, провадив спокійніше:
— Ну, розгляньмо такий конкретний випадок... Але ж цілком щиро... Я — буржуй,— іронічно вклонився він,— але ж, прошу, буржуй, так би мовити, лояльний, ви — пролетар. Різні ідеології, ідеали, etc, etc... Але ж це не заважає нам обом хотіти одну й ту саму жінку-буржуйку — Завадську.
Іван Семенович якось незрозуміло чмихнув, немов залоскотало йому десь глибоко в горлі, й зробив рух встати, але ж знесилено відкинувся у кріслі й, витягнувши хусточку, почав уважно й методично обтирати спітніле чоло. Якась зеленава блідість залила йому лиця.
— Пусте,— облизав він пошорхлі губи.— І зовсім не дотепно.
Звірятин роздивлявся на нього з цікавістю, випускаючи кільцями синій цигаровий дим. Почуття огиди чи неприємної жалости ворухнуло йому куточки губ.
— Чудний ви, вельмишановний,— знизав він плечима. — Що ж я сказав такого, щоб отак ображатися? Це ж факт. Факт же, а? Признайтесь, що тягне вас до Завадської, а?— схилився він до Івана Семеновича, й обличчя йому стало суворе.— Тож-то й воно! Не допомогла й ідеологія,— розсипався він дрібним, хрипким, мов гарчання, сміхом.— Ех, ви! Вельмишановний!
— Припустимо,— лизнув губи Іван Семенович,— припустимо, що мене й справді тягне до Завадської... ну, от як до жінки...
(Продовження на наступній сторінці)