і спробував засміятись: "Не забули, директоре? Хе-хе-хе..." — але ж не пощастило йому зі сміхом не бринів, розсипаючись дрібно, а падав сухими окремими камінцями — силуваний. Кинув сміятись Звірятин і, на себе за невдачу гнівний, Іванові Семеновичу визивно:
— А звичайно, товаришу Орловець! Кращі місця. Ті, що, хоч-не-хоч, мусите ви нам віддавати, бо без нас ви — без рук!
І, перехопивши погляд Івана Семеновича, гнівний і презирливий, замахав досадливо рукою:
— Знаю, знаю, директоре! Недовго. Мовляв, виростуть у вас свої руки — молодь... Знаю! Але ж мені довго й не треба, ні. Мені аби на мій вік стало. А за себе я зовсім спокійний — Звірятиних, вельмишановний, небагато, на пальцях перелічити можна... Ім'я!
Він випростався серед кабінету, широкий і опасистий, і неробленим уже, щасливим смішком зайшовшись, довірливо, мов давньому другові, говорив:
— А що міщанин я, вельмишановний, що, мовляв, підло тільки про себе дбати,— пусте це, слова! Я раз живу {недовго — природно, що хочу я взяти від життя не тільки більше, а й кращого... Та й хіба сам я такий? Всі ми однакові. Тільки, що краще, може, по-різному розуміємо...
Іван Семенович хотів відказати, що, певне, він инакше це розуміє, але ж перепинив його Звірятин холодно і рішуче:
— Не говорімо про це, директоре! Бо говорити про це — треба найбільшої, щирости дійти. Я-то можу, я все своїм іменем назву, ну а ви... Футлярчик на вас...
— Що? — здивувався Іван Семенович.
— Шкаралуща. А що там у вас всередині, в зернятці, ви й самі, вибачайте, не знаєте. Бо, думаючи,— іронично він зуби вискалив,— про всіх і за все, ви ніколи, мабуть, над собою не думали. То як же ви можете впевнитись, що ви кращий за мене, що я міщанин, а ви — ні? А може, колупнути вас добре — то й однакові, а? У всякому разі, вельмишановний, обом нам не гіркого кортить, а солоденького. Да!
Він замовк, обрізаючи цигару, і потім, запалюючи вже, иншим тоном, простіше, спитав:
— Ну, а опера як вам? Власне, не опера, а актриса? Навіть не актриса,— посміхнувся він, кільцями дим пускаючи,— а жінка?
— Ви про... Завадську? — не хотівши, спитав Іван Семенович, дивуючись, що не покладе він край цій балачці.
— А про кого ж іще? — проворкотав Звірятин.— Про неї,— якось по-котячи примружив він очі.— Ви звернули увагу, вельмишановний? Фігура... Рука... А ноги! — з баритона на високий тенор перейшов він, захвилювавшись: — Та все, все! Ніс, підборіддя... На щічках ямочки... Зуби, усмішка... Ви звернули увагу, директоре, ви пригадуєте?
Почуваючи, що обгортає його минуле безсоння важкою втомою, сперся Іван Семенович на стіл.
— Ви все це так розписуєте,— промовив він нудно,— немов...
— Немов маю щось на увазі? — підхопив насмішкувато Звірятин.— А маю, вельмишановний, ви не помилились! Все те ж: що все краще належить нам, наше. Навіть жінки! Кращі з них, ті, на кого гарячими очима дивляться тисячі... Ця сама Завадська — вона наша. Розумієте? Наша! Культурою, звичками, смаками, симпатіями...
Повні груди набрав повітря, видимо, збіравсь говорити довго, але ж увійшов до кабінету інженер Сквирський, і Звірятин промовчав. Одійшов до вікна й, прихилившись до підвіконня, зустрів Сквирського колючим поглядом. Той, широко, мов дерев'яними ногами, ступаючи, підійшов до столу й, кожного від голови до ніг уважно оглянувши, сказав без інтонацій і навіть без наголоси), здавалось:
— Я зайшов нагадати вам, що сьогодні о дев'ятій нарада...
Дратував завсігди Івана Семеновича цей мовчазний здебільшого й по-німецькому акуратний інженер — нагадував йому хитро зроблений автомат: раз заведений, діяв, доки пружини ставало.
— Нарада? — незадоволено перепитав Іван Семенович, почуваючи, що не хоче він ще й увечері бачити цих помічників своїх, і несподівано кинув: — Я не буду.
— Не будете? — здивувався Сквирський, а Звірятин промимрив щось невиразне, за кільцями тютюнового диму стежачи.
— Так, не буду! — рішуче заявив Іван Семенович і, спокійно й визивно в Звірятина вдивляючись, процідив:
— Я сьогодні до опери йду.
III
Перше, що, взявши квитка, спало на думку Іванові Семеновичу, це розірвати цього рожевого папірця, вийти геть на завіяні снігом безлюдні вулиці й знову стати звичайним, спокійним і рівним,— коли ясно тобі все й зрозуміло,— яким і був він до цього безглуздя! Це ж безглуздя — замість, відіспавшися після безсонної ночи, сісти до звичної й цікавої праці, тинятись аж до синього вечора містом, ніби намагаючись обдумати щось важливе й невідкладне, коли, власне, й нема про що думати; а тепер, як і напередодні, проштовхуватись до цих широких дверей, за якими не знать з чого обгорне його досада... А на кого ж, як не на себе, може він досадувати сьогодні? Адже цього вечора ніхто не вмовляв його сюди йти; це його власне бажання й воля...
"Бажання!" — криво посміхнувся Іван Семенович, обережно згортаючи й ховаючи квитка до кишені. Бажання чого? Почути музику? Коли ж це став він таким аматором, що два вечора зряду може і хоче слухати ту саму "Кармен"? І, почуваючи, як гаряче й густо він червоніє, лютився, мов нападаючи на кого, а не виправдуючись. Та й чого він мав виправдуватись? Перед ким? Що ж тут такого, що хочеться йому ще раз подивитись на Ірину Завадську? Так, так, саме подивитись, а не слухати! Що ж тут негарного або неприродного, питає він?
— Що ж ви стоїте на дверях! — нетерпляче штовхнув його хтось іззаду.— Ідіть-но туди або сюди!
— Я сюди! Я сюди...— захапався Іван Семенович і вступив до фойє, де, як і вчора, роїлась публіка.
— Я сюди...— півголосом проказував він, простуючи до роздягальні й почуваючи, що приємно йому бути в цій рухливій, такій святковій юрбі. Звичайно, приємно! Адже не щодня випадає йому бачити стільки веселої, з блискучими очима молоді, стільки гарних, так одна на одну не схожих, жінок... І ніхто, власне, не винен, тільки він сам, що став він такий нервовий та дражливий: давно вже треба йому відпочивати час від часу на людях, це так добре діє на нерви; вечір у театрі, наприклад...
І, ласкаво сам до себе посміхаючись, Іван Семенович увійшов до залі.
Напівосвітлена і ще майже зовсім порожня, вона війнула назустріч приємним бадьорим холодком та дзвінкою тишею. Дихаючи на повні груди, Іван Семенович прорипів черевиками до свого — як і вчора, в четвертому ряді — крісла й, сівши, вигідно випроставсь. Безсонна ніч і цілоденна втома давали себе знати: ноги в суглобах нили і ніби дрібним піском різало очі; дивитися було важко, а проти ясного світла — то й боляче. "Це добре, що взяв він місце так близько від сцени: здаля він сьогодні навряд чи й роздивився б на неї",— подумав він, чомусь нагадуючи, як урвала вона вчора танок, вся жагуча така і разом спокійна, а чорне убрання завереміїлось у неї круг ніг, відкриваючи круглі коліна з білою блискавкою мережив над ними...
Глядачів прибувало. Спочатку поодинокі, голоси їх тепер зливалися в один рівний безперервний шум; здавалось, гудить якась невидима могутня машина...
— Це кажу вам я, Іван Скорик, а мені повірити можна,— вирізнивсь позад Івана Семеновича чийсь хрипкий, а все ж багатий на модуляції голос: — Зроду не брехав, то й тепер не маю чого брехати...
І Іван Семенович почув, як за його спиною, відсапуючи й тонко носом присвистуючи, хтось важко опустивсь у крісло, що жалібно заскрипіло.
— Бував я й по закордонах усяких,— по павзі провадив той самий голос,— і імперію Російську свого часу всю виходив-виїздив, ніде гріха діти, та й не таюсь я з ним, сам колись антрепренером був — тож чув і бачив чимало всяких Кармен, а кажу ж вам, що такої, як ця Ірка, не бачив... Не чув... Да-а...
— Ну, звичайно,— проспівав, йому відповідаючи, солоденький тенорок.— Вся Европа визнала Ірину Едуардівну.
— Що тая Европа,— зневажливо позіхнув перший,— коли я її визнав!
Іван Семенович мельки подививсь на бесідників. Розмовляло троє: великий, мов розпухлий, акторського типу дідуган, що, весь час посвистуючи носом, мов риба, хапав повітря, далеко випинаючи на синьо голені губи; прищуватий, потворно горбатий молодик, з величеньким самоцвітом в яскравій краватці і довговолосий, з сивизною вже, чи то диякон, чи то професор, що, тихо покашлюючи і, здалось Іванові Семеновичу, бризкаючи слиною, почав розводитись про високі, всіма визнані властивості співу і гри високоповажної Ірини Едуардівни Завадської, справжньої прикраси нашої молодої... кгм... кгм... пролетарської опери. Він, Ієронім Трьохсвятський,— "Це для мене, мабуть",— майнуло Іванові Семеновичу,— не раз уже мав приємність писати про все це в нашій центральній і місцевій пресі. Так, він погоджується, що кращу Кармен світ чи й бачив. Такої тонкости музичного малюнку... кгм... кгм... такої пластичности й разом насиченосте рухів... такої художньої інтерпретації пристрасти — а що ж таке Кармен, як не сама пристрасть? — давно не бачила опера.
Тут встряв горбань і почав виспівувати про пристрасть взагалі та про філософію пристрасти, про музику як стихію пристрасти, та про "Кармен" як найпристраснішу оперу, аж доки спинив його дідуган, зненацька захріпши баса.
— Да-а,— немов спросоння відсапавсь той,— великого треба темпераменту, щоб так виконувати...
(Продовження на наступній сторінці)