Чи давно нечувана музика якось по-иншому настроїла його нерви, звиклі до певного, одноманітного ритму ділових, навіть у захваті своїм розміряних днів; чи то спогади, що, зароївшися круг Завадської, злились потім з ширшими, як і все нічне, невиразними думками,— але ж все зростала на столику коло ліжка купа недокурків, все мулькішою ставала під ранок гаряча подушка. Коли позначилися вікна каламутними синіми плямами, Іван Семенович упевнивсь, що сну годі чекати; не світячи, він одягся й навшпиньки, щоб не збудити кого, вийшов на ґанок.
Пізній зимовий ранок тільки займався. На сході, за темними кубами заводських будівель, розгорталася помалу вузька хвиляста синя бинда, але вгорі, над головою Івана Семеновича, небо було ще по-нічному сіре, вкрите грубим рівним шаром важких снігових хмар. Щодалі на захід вони лягали все нижче; там, де на горі маячили невиразні контури міста, хмари розливалися чорною масою. Віяв звідти дзвінкий, напахчений близьким снігом вітер.
Іван Семенович розстібнув бекешу й скинув шапку, на повні груди вдихаючи ранкову свіжину. З безсоння тіло немов п'яніло; в голові дзвонило рівно й уперто. Іван Семенович взяв у руку чистого пухкого снігу, що важкими гронами висів на вітах бузку круг ганку, й приклав його до гарячого чола; різкий нервовий холодок збігав йому хвильками на плечі й приємно лоскотав спину. Він млосно примруживсь, задоволено відчуваючи, як повертається йому звичайна його ранкова бадьорість; потім витяг цигарник і, на ходу скручуючи вправними пальцями велику цигарку, почав сходити з ґанку.
Навкруги було тихо. Тільки з-за двоповерхового будинку Управи чулося инколи, як стомлено, мов крізь сон, пихкає завод, та з боку міста долітав коли-не-коли притишений невиразний гуркіт. Управське подвір'я, оточене невисокими, мов миколаївські касарні, будинками, тонуло в сутінках. При землі густо-сині, вони що вище сірішали, нерівними брудними плямами вкриваючи жовті закурені стіни з чорними невидющими вікнами. Тільки в кінці двору, в будинку, де відведено кватирі декому з адміністрації та інженерів, світилося два вікна тихим червонуватим світлом.
"Що це в нього, лямпадка, чи що?" — посміхнувся Іван Семенович, пригадавши вчорашню, в опері, розмову з Звірятином. Був цей інженер тепер ще неприємніший йому, як раніше: обурював Івана Семеновича той спокійний цинізм, що вчувався йому в кожному слові Звірятина. А втім, хіба це не природньо для людини такого типу — жити тільки для себе й собою, особливо тепер, смерть своєї кляси й ладу переживаючи? І немов жаль до цього випещеного й самозакоханого міщанина обгорнув на мить Івана Семеновича: якого духовного холоду треба зазнати, щоб, на все рукою махнувши, тішити себе тим, що на твій вік, мовляв, вистарчить насолоди й вигоді
"Перші місця в театрі",— пригадались йому слова Звірятина.
"Але ж останні ролі в п'єсі",— додав тоді він.
— Хто це? — спинив його під брамою хрипкий з холоду та безсоння голос.
Іван Семенович назвався.
— О! — здивувався сторож Свирид.— Чого це ви, Семеновичу, так рано?
Забряжчали ключі, і Іван Семенович вступив на задній заводський двір, завалений вугіллям та купами старого ганджованого заліза. Гострий дух іржі приємно залоскотав йому ніздрі; він бадьорив його, нагадував про напружену — до теплого поту — працю...
— Не спиться? — спитав Свирид, сам солодко, з виском, позіхаючи.
— Да... Так чогось... Думки всякі.
— Буває,— співчутливо погодивсь Свирид, простягаючи руку по тютюн.
Синяста бинда на сході ширшала. Вузькими затоками вливалася синява в сіру навалу хмар, сріблячи їх кучеряві крайки, ніжним полиском відбиваючись на снігах долі. Присніжений антрацит грав де-не-де, мов дорогі самоцвіти; здавалось, розкидав хтось нестерпучо білі вогники низом, а вгорі золотаві — пробивалося перше проміння. І коли золотою стрілою сяйнуло воно через простір, запаливши високу над управським подвір'ям антену і жаром заливши вікна великого міста на взгір'ї,— заспівала йому назустріч земля. Десь в глибині її зародившись, лився той спів усе вище і вище, купаючи в собі зграї рожевих ранішніх голубів.
Перший підніс свій голос Червоний. Хрипкий, він довго стелився низом, аж доки підхопив його сусідній — Трубний; тоді знялись вони високо в небо — такі широкі й потужні, що, здавалось, не рушили передденної тиші. їм відгукнувся Ливарний, дзвінкий, як мисливський ріг; за ним — Залізничні майстерні, великі — по той бік міста — млини; і за хвилину плив над полями і містом хор урочистих і зазивних фанфар.
Іван Семенович слухав його напружено й радісно, почуваючи, як повертається йому певність і спокій, сила і міць його тілові. Чув себе молодим і дужим, як давно колись, ще в юнацтві, як там... на гойдалці.
— Ти не з Таланського заводу? — спитав він сторожа.— Ти ж з Донбасу?
— А то ж звідки? — знизав плечима Свирид.— Ясно, що з Донбасу! Та не з Таланського... До революції на Григоріївським працював. Ну, а як відкусив руку Денікин — який робітник? Прибило сюди, сторожую,— сплюнув він недокурком на рудий, з вугіллям замішаний сніг.
— А я з Таланського,— мрійно пригадав Іван Семенович, сівши на ослоні під вартівнею.— Там і починав. Тамошній я,— пояснив він задумано.— Та, як і тебе, прибило сюди; вже й зв'язок утратив. Сам не їздив туди ні разу, та й не бачив нікого звідти от уже кілька років... Да...
І, прояснівши усмішкою, додав:
— А от учора побачив... Та не товариша... Ні. А бабу одну...
— Буває,— погодився мляво Свирид.
— Вона й незнайома мені... Де там! Був у нас на Таланському головний інженер Павленко — так це дочка його, одиначка. Тепер вона співачка відома, в опері виступає... І прізвище в неї инше — Завадська. Кажуть, замужем була, та покинула, чи що, чоловіка... Чи з білими відступив,— не знаю...
Іван Семенович подумав, що нецікаво, певне, Свиридові про це все слухати, але не замовк — почував, що треба йому виговоритися до кінця.
— Я й не пізнав би її, мабуть, та, танцювавши, відкрила високо ноги...
— По ногах примітили? — зацікавивсь Свирид, скоса поглянувши на Івана Семеновича.
— Н-да... по ногах,— проволік Іван Семенович, не дочувши, що бринів у Свиридовім голосі коротенький смішок.— Але ж як — це найдавніше! Ти, може, думаєш щось,— запевнив він,— так це ти даремно... Не знав я її — ти ж чуєш: головного інженера дочка-одиначка! "Панянка" прозивали її, бо горде було — страх! А одного разу повертались ми, хлопці,— мені тоді років з двадцять було,— ранком з купання... Щоб ближче — заводським парком пішли, повз будинки адміністрації... Ідем, витіваємо всяке... А ранок веселий та сонячний... У липні було, в свято. Коли це дивимось, а на гойдалці — поставили хлопці на Клечальну — стоїть панянка. Та несила їй — не розгойдається. А коло гойдалки літня вже жінка якась, німкеня, чи що. Побачила нас, белькоче щось до панянки, а та нічого, немов і немає нас... А хлопці підморгують: "Ану, Іване, хитни!" Скочив я на гойдалку ту, раз! раз! — розгойдав так, що аж у вухах свистить! Репетує німкеня внизу, парасолькою вимахує, а панянка — нічого; бачу, лише зблідла трохи та вуста стисла.
"Страшно?" — кричу до неї.
Може, й не чула — не знаю; але ж не відказала нічого й тільки визивно якось на мене подивилася.
"Ще? — гукаю, а сам щосили піддав, аж дух забиває! А вона хоч би що, тільки, посміхаючись презирливо, дивиться на мене очима невидющими. Так і літали ми, одне в одне вдивляючись, немов поглядами сили свої міряючи... Затявсь я тоді примусити її заговорити до мене, попросити мене, щоб спинився! І примусив би! Да! — вигукнув Іван Семенович палко.— Та вітер нашкодив..."
Він замовк, на хвилинку заплющившись — щоб згадати ясніше — і, посміхаючись втішно, пояснив:
— Закотив їй вітер спідницю, високо відкрив ноги, до білих мережив на стегнах...
— Ну? — не зразу повірив Свирид, а уявивши достотно, хихикнув.— Буває...
Іван Семенович потягнувся млосно та стомлено:
— Не стало сили мені тоді в злякані очі її дивитись... Кинув гойдати.
І по павзі скінчив:
— А вчора впізнав — і згадалася юність... Ех! — розправив він запалі груди й, почуваючи, що треба руху йому — багато й притомливого,— пішов у кінець двору, де починали робітники накидати вугілля в вагонетки. Взяв лопату й працював довго — мовчки й старанно, немов наглядав за ним хтось суворий. Коли ж теплом налилися м'язи, а спітніле обличчя припало порохом, кинув і, не поспішаючи, пішов додому.
Там нікого вже не було. "Родина,— зло подумав Іван Семенович, сам дивуючись, що це чомусь неприємно йому сьогодні.— Тижнями не бачимо одне одного..."
Швиденько вмився й, так-сяк поснідавши, поспішив до Управи.
В кабінеті назустріч йому підвівся з канапи інженер Звірятин.
— Добридень, директоре! — привітав він Івана Семеновича по-піонерськи й, покусуючи тонкі бліді губи, відійшов до вікна. Видимо, хотів щось сказати й не знаходив слів.
"Ага,— зловтішно подумав Іван Семенович,— одбій б'єш!" І байдужим удано тоном запитав:
— Ну, як же, інженер Звірятин? Кращі місця в театрі, а? Той скинув на нього поглядом бистрим та пильним
(Продовження на наступній сторінці)