Червонасте, наче зажурене, сонце випливало на крайнебі, посилаючи навздогін прощальні позирки мандрівникам, які підводами вирушили на північ. На передньому возі сидів Григорій — оглядав оселі, околиці, що поволі міняли свій вигляд. Замість широколистих тополь тепер частіше траплялися березові гаї та шумливі сосни. Рідше зустрічалися побілені хати. Сірі рублені будівлі поставали край шляху, наче муштровані солдати. На них лягало важке олов'яне небо, обгортаючи, як немитим шматтям, розхристаними хмарами. Настирливий вітер зачіпав верстові стовпи, скигливо розсипаючи смуток, що його залишали назавжди по цьому шляху ті, кого доля гнала в далекі мандри. Крякало гайвороння, переможно обсідаючи берези та придорожні ветхі будівлі.
Часом промчить шляхом назустріч поштова трійка або плентаються валками люди, обвішані торбами. Хто вони куди мандрують у драних сіряках, босоніж або в ликових постолах? Григорій знав ще раніше про запровадження кріпацтва, а тепер довідався, що кріпаки купуються й продаються нарівні зі скотиною. Прислухався до стогону їх,— цей стогін піснею зветься? Хотілося збагнути той голос бездольців. Думка лине за ними. Ось по шляху трапилась біля криниці церковка з іконою Миколи-чудотворця. Гурмою кріпаки зупинилися на водопій, палали на коліна, посилаючи благальні позирки до ікони. Вперше бачив таке гуртове моління Григорій, і не вперше його болісно тривожило питання: чи оновлює себе людина хрестом і молитвою?
Подлубався Григорій в кишені, знайшов п'ятака, дав крайньому, запитав:
— Куди доля жене?
— Вестімо, куда барій прікажет. Ми барскіе... Похитав головою Григорій, з тугою в очах запитливо
поглянув на своїх товаришів.
А ось чвалають по шляху стомлені дорогою солдати. Куди мандрують ці виснажені муштрою люди? В які краї? Може, виловлювати біглих людей, розбійників по лісових нетрях, байраках?
Наливався гіркотою келих туги, кам'яніло на серці горе людське...
Ой краю-краю просторий, несходимий, вкритий нетрями, непрохідними лісами. Похмурі тіні зловтішно нависають над твоїми обшарпаними хатами!
Зупинки біля поштових дворів, недовгі перепочинки, варіння страви край шляху,— таким одноманіттям наповнювались дні подорожування. Часом до казана з варивом приб'ється якийсь біглий мандрівник, розповість про свої пригоди, жалкуючи, що не з'являється десь знову Степан Разін, аби дати раду бездомним людям.
Чимдалі шлях занурювався в ліси й болота. Нарешті, як дивний привид, замаячили шпилі мурованих будов, а за ними наче виринула біля Неви Петропавловська фортеця. Холодною похмурістю зустріла Григорія Сковороду північна столиця, що налічувала вже тридцятиліття відтоді, як цар Петро перевів сюди свою резиденцію. Приніс до берегів Неви Сковорода жаданнями сповнену юність, хист І питливий, збуджений враженнями розум.
У ПРИДВОРНІЙ КАПЕЛІ
Через кілька днів по прибутті співаків до столиці удостоїла їх своєї ласки імператриця, наказавши кожному видати "мундир из зеленых сукон, а именно немецкие кафтаны, камзолы, и на кафтанах обшлага из зеленого сукна".
На перший концерт поновленої капели з'явилась імператриця з Олексієм Розумовським. Це були у розквіті сил однолітки — обом по 32 роки. Високого зросту, рухлива, з набіленим випещеним повновидим обличчям, з живими очима, Єлизавета Петрівна справляла враження фізично сильної, веселої людини. Захоплювалась вона розвагами, танцями, одчайдушною верховою їздою, парадами, залюбки роздавала нагороди і звання своїм прихильникам. Державні справи швидко її стомлювали, і вона покладалась у них на своїх прислужників. Це була більше манірна й химерна жінка, ніж владар високого трону.
Через сенат та дванадцять колегій, включаючи й таємну канцелярію, здійснювалось управління імперією. Недавно споруджені однотипні триповерхові будинки для кожної колегії зливались у суцільний прямолінійний квартал, наче стояла імперська сторожа заскнілих у своїй однотонній нездвижності наглядачів, відмежовуючи площу, на якій відбувалися різні видовища, включаючи й прилюдні покарання засуджених.
Григорій Сковорода, перебуваючи в придворній капелі, з кожним днем пізнавав столичну дійсність. Шістнадцять років, що минули після смерті Петра Першого, темними фарбами вписані в історію. Після перевороту Єлизавета позаарештовувала прихильників Анни Іванівни, в тому числі й Мініха. Вона встановила свої порядки, увійшовши в палац, збудований в 1711 році Петром Першим, що мав назву Зимового будинку. 1732 року архітектор Растреллі вивів будинок фасадом па Неву. З цього починалась історія Зимового палацу, подальше будівництво якого продовжувалось протягом всього двадцятилітнього царювання Єлизавети Петрівни, що оточувала себе великими пишнотами та прикрасами.
Дев'ятнадцятилітній Григорій Сковорода оселився в придворних добудовах, позбавлених будь-яких вигод. По кілька чоловік двірського почету мешкали в тісних кімнатах. Великими контрастами видавалися розкоші палацу і бідність царського задвір'я, де жили ті, хто мав потішати й обслуговувати імператрицю з її приспішниками.
Єлизавета Петрівна захоплювалась мисливством. Для її догоди в царському парку були розставлені для птахів численні кліті, а придворні блазні наряджалися по-пташиному й своїми вигуками копіювали папуг, півнів та індиків. Жалувала імператриця донощиків та
потакала сваркам придворних осіб. Вона охоче вислуховувала скарги та наклепи; одних милувала, інших піддавала опалі.
Часто в палаці відбувалися маскаради, на які надивився Григорій Сковорода, бо при цій розвазі капела виконувала співи. На маскаради змушені були з'являтися високопоставлені чоловіки в жіночому вбранні. Сама ж імператриця з'являлась у чоловічому костюмі, пишаючись своєю дорідною поставою, розкішною зачіскою, що надавала ще більшої округлості її самозадоволеному обличчю. Під час розваг вона повелівала підлеглим одружуватися, сама брала участь у нарядженні молодих, даруючи часом вбрання з свого гардеробу, в якому назбиралося кілька тисяч різноколірних шат, виготовлених найкращими майстрами.
Але її величність ніколи не входила в тісні, брудні, вогкі приміщення задвірських будов, де жили капеляни. Сковорода мав притулок у напівтемному кутку кімнати, де жили, крім нього, кілька чоловік. Здавалося, що та тіснота не давала можливості розправити плечі й ширяти думками. Співаки-земляки згадували свої рідні оселі, дніпрове роздолля, блакитне небо, мережані місячним сріблом ночі. Говорили про долю тих, хто потрапив до царського двору. Лише одного придворного співака — Олексія Розумовського — привела доля в покої Єлизавети Петрівни. Але не заздрив Григорій ні нагородам, ні званням, наданим Розумовському, і шкодував навіть за тим, що загинув талант доброго співака —сина лемешівської Розумихи.
Вразливого юнака бентежили розповіді про розправу Єлизавети над високопоставленими особами при дворі Анни Іванівни, зокрема над колишнім канцлером, великим адміралом Остерманом. Це було в січні 1742 року. Барабанним боєм було напередодні сповіщено, що відбудеться смертне покарання ворогів імператриці та порушників державного порядку і спокою. Зрання зібрались юрми народу па Васильєвському острові перед будинками колегій. Вийшли на майдан співробітники колегії економіки, іноземної, юстиць-колегії та інших установ, не виключаючи й страхітливої таємної канцелярії, від якої проторений шлях слався до кривавої Петропавловської фортеці, звідки привозили приречених до екзекуції на ешафот з дерев'яною колодою-плахою, що мала вже свою неабияку історію в тридцятилітньому літописі подій столиці. Чимало на цій колоді відрубувалось голів, рук, ніг сокирою жорстокого ката, що орудував нею з віртуозною майстерністю.
До цього місця найбільше сходилось людей — вели розмови про силу і досвід у своїй справі державного ката. Його широка борода, кремезні руки здавалися втіленням і ємної сили і свавілля. Виконував він свої обов'язки ще з більшою гордістю й самовпевненістю, ніж ті, хто виносив державні вироки. Для прибулих глядачів кат здавався першорядної ваги державною особою. Чимало було таких, що заздрили його міцній руці й такій щасливій долі.
Сюди привели колишнього канцлера Остермана, фельдмаршала Мініха й інших осіб. Сенатський секретар зачитав смертний вирок. Солдати поклали Остермана па землю, кати оголили йому шию, поклали огрядне тіло на плаху. Один держить приреченого за колись недоторканну чуприну, а другий кат тримає ноги, третій витягає сокиру, урочисто поглядаючи навколо та розгладжуючи свою широку бороду. Далі перехрестився й повагом підніс сокиру. В цей час сенатський секретар зупинив ката, витяг з іншої кишені указ імператриці, зачитав: "Бог і государиня дарують тобі життя". Кат нехотя опустив і поклав на землю сокиру, знову перехрестився, звівши очі до неба. У натовпі почулися вигуки: "Нас обдурено!" Любителі страшних видовиськ не відходили від ешафота. Довелося військовим утихомирювати незадоволених...
На ці екзекуції примусово мали дивитися всі прислужники імператорського двору, включаючи й капелянів. Сковороду обурювали такі видовиська... Як може людина відрубувати голову такій же людині? Де, в яких вертепах відрощували собі бороди подібні кати? Як можна однією рукою покладати на себе хрест і тією ж рукою підіймати сокиру, щоб стяти голову приреченому?
Тут діють закони страху, утверджені страшною інквізицією. Є своя філософія і практика страху. Ті різновиди: бог, тиран, самодержець, смертне покарання, приниження людської особистості й громадянської гідності... Григорій намагався збагнути здавна вигадані закономірності філософії страху, протиставляючи їй іншу — філософію гуманізму.
(Продовження на наступній сторінці)