— І сидів Кий,— говорив старий кобзар,— на найвищій горі. А його брат Щек на цій самій, що Щекавицею зветься, а третій брат Хорив отаборився на горі Хоревиці, де тепер Вишгород та древній Межигірський монастир. І збудували вони град, давши йому назву Київ. І мали брати велику шанобу у варягів та Візантії. Припливали до них гості з далеких країв, везли коштовні подарунки, зачаровувалися красою їхньої сестри Либеді. Тому й тиху річку названо Либеддю. Приходили здалека люди пити ту воду й вмиватися нею. Казали, що в ній тече цілюща сльоза дівоча. Хто п'є таку воду, тому відкриваються таємниці світу.
У цих розповідях перед Григорієм розкривався інший світ, ніж у стінах академії. Захоплювався розповідями про древнього Кожум'яку — могутньої сили юнака, що переміг ворожого велета, передрішивши перемогу над печенігами. її завершив Ярослав Мудрий та збудував на місці звитяги Софійський собор.
Розповіді породжували в юнака роздуми про давнину, коли ще древні греки з'являлися на берегах Славути-Дніпра, званого тоді Борисфеном, що визначало "тече з півночі". Дивувалися вони багатствам цього краю, де на степових просторах зустрічали косяки диких коней — тарпанів — та гнідих гостророгих турів. Водились вони колись і на берегах прославленої в легенді джерельно чистої Либеді.
ПОЗА АКАДЕМІЄЮ
Спозаранку на тихий берег Либеді привела Григорія легенда, почута від кобзарів. Умиваючись у прозорій запашистій воді, він замислився, наче розмовляв зі старим явором, зануреним мохнатим корінням в підмитий водою грунт. Ніби відпочинку благав трепетолистий дідуган, хилячись до молодого явірця, що простягав гнучкі віти до Либеді, зазирав у прозору течію, в якій колихалося небо ранкове. Так і юність серце колише й дивні бажання шовковим павутинням снує.
Чи не цими стежками ходила чарівна Либідь, впиваючи леління трав, щоб понести його своїм посестрам у сивизну віків, понести дівочу вроду й слов'янську щедротну гостинність? Недаремно й ім'я її нагадує ніжну лебедицю. Мабуть, сюди здавна зліталася лебедина зграя, щоб білоперими крилами ронити плескіт водяний.
Хотів уявити поставу, дівочу вроду Либеді. Уявлялась вона подібною до тієї гордої козачки в Чорнухах, що безмовно говорила очима, випроводжаючи Гриця в дорогу. Коли б прилетіла сюди лебедицею напитися разом джерельної води!..
Насправді почувся в небі лебединий перегук. Підіймав руки назустріч лебединій зграї, благаючи принести вісті й подих лугових просторів, де залишив дні ранньої юності, повитої казками й журливими піснями. Наче входив у рідну хату, чув пах житнього хліба та зібраних материною рукою й засохлих на полиці чорнобривців. Коли зібрати ті пахощі разом з легендами й піснями, то можна позмагатися й з Гомером та Вергілієм!
Наливаються й бубнявіють молоді думи... Наливаються і линуть у простори часу за лебединим летом...
Проносились над країною історичні буревії, завдавали руїни, нищили вроду. А краса душі древньої Либеді перелилась у пісні, у мову чарівну. Носять ту красу в своїх серцях щедрі вродою дочки колишньої древлянської, полянської та сіверянської землі. Носять і не знають, яку силу вони криють у собі. Ой краю, мій краю!
Та швидко розвіялись ідилічні роздуми Григорія, коли з'явилися два дячки-пиворізи, що прийшли похмілля змити в річці, скаламутивши воду. А прогнавши трохи хміль, звернули увагу на задумливого юнака.
— Горілку п'єш, отроче? — запитав один.
— Та він не знає, що то є горілка. Видать, неосвічений, хоч і манаття спудея на ньому... Це було так,— поважно почав розповідати пиворіз,— чорт зварив зілля з нехворощу, щоб дурманити людей перед богом. Дим того вогнища сягнув до неба, від чого всі ангели почали чхати. Послав бог святого Петра на землю подивитися, який там бісяка чадить зіллям. Петро скуштував навару. Як чоловік, не звиклий до питва, з місця не зійшов, ліг біля самого кострища, заснув. А чорт все варить та варить зілля. Посилає бог святого Павла відшукати Петра. Павло теж попробував чортячого питва, звеселився, заспівав зовсім не подібної на священні канти. Співаючи, забув про небеса і заснув покотом з Петром; ще й обняв його, звісно ж — вони небесні побратими. Не дочекавшись Павлового повернення, бог послав най-завзятішого свого козака Юрія на білому коні, ще й списа дав у руки. Побачивши, що Петро і Павло лежать, як годовані кабани, біля казана з варивом, Юрій оскаженів, стусанув одного й другого. Ледве очі святі апостоли порозплющували, наче кроти вилізли з нори. Тільки продер очеса Петро, як глянув на недопите чортяче зілля в казані, аж слина потекла з рота. Далі подивився на полу своєї священної свитки: вона прогоріла від вогню так, що ледве затримався в кишені ключ від раю небесного,— йому ж бог вручив ту замикачку, щоб оберігав двері, де кишіли зграєю ангели з ангелятами. А коли поглянув Петро на свої небесно-блакитні шаровари, аж вони взялися димом, а на самому соромливому місці дірка прогоріла. Збентежився Петро й слізно промовив: "Хай же буде це кляте питво зватися горілкою, бо призвело воно до того, що й свята одежина погоріла". Така божественна назва того питва, що душу звеселяє. Націдив його Петро добрий жбан, щоб ангелів почастувати на небі. Примостилися біля Юрія на коні небесні браття та й дременули в божеську блакить, аж у хмарах загуркотіли.
Григорія зацікавила розповідь. Він слухав посміхаючись.
— Хочеш, отроче,— звернувся пиворіз,— поведу тебе на те саме місце, де заснули в блаженстві від чарівного питва Петро з Павлом? Може, й ти, отроче, пристанеш до нашої братії мандрівних дяків, якщо маєш хист на таке діло. Головне, щоб голос мав.
Григорій згодився разом заспівати з пиворізами якоїсь церковної. Вражені його голосом, дячки почали обіймати співака.
Пішли разом до Житнього базару. Пиворізи доручили Григорію нести їхні клуночки, а самі обнялися ідучи, співали пісню:
А дід бабу полюбив, Бо баба хороша...
Зупинившись, почали реготати — пісня викликала сміх. Вони так невимушено сміялися, що й Григорій розвеселився.
Перед спуском з гори на Поділ зупинилися. Далеко, аж біля гирла Десни, здіймалися у вирій лебеді.
— Слухай, отроче, про що курликають лебеді. Якщо не знаєш їхньої мови, я розповім тобі, бо в бурсацьких книгах такого не вичитаєш... Було це давно. Жили брат з сестрою. Брата звали Дніпром, а сестру Десною. Обоє пишної вроди від блакитного неба позичили. Якось батько й мати поблагословили їх у далеку дорогу. Перед подорожжю заснули. Десна дуже любила спати, розпустивши своє кучеряве волосся. Проспала вона ранок. А Дніпро недрімливий був — прокинувся рано на зорі, порозвертав по своєму шляху гори, пішов степами, прокладаючи гирло. Десна прокинулась, аж брата нема. Пустила лебедя вперед, а сама побігла слідом. Летить лебідь, кружляє, а за ним Десна теж подається то в один, то в інший бік та все сльози проливає, хоче наздогнати й обняти брата. Від того й течія Десни стала такою звивистою. Нагнала таки брата аж біля святих гір, обнялася з ним. Тоді злетілися лебеді, закурликали й подалися слідом за течією Дніпра в далекий вирій, віщуючи йому славу. Від того й Славутичем називали колись Дніпро. Он як, отроче... Затягли пісню пиворізи:
Десна Дніпру рідна сестра,
Десна Дніпра спереджала.
Гори, кряжі становила,
Дніпра-брата не спинила...
Григорій, зацікавлений розповідями та піснями пиворізів, не помітив, як опинився на Подолі в корчмарському ряді. Тут пиячили сотні людей. Співи, галас, вигуки злилися в суцільний гамір, наче ревіла якась дивна потвора. Тут сміялися, скаженіли, обіймалися, билися, танцювали, галасували, верещали. Але ніхто брудних слів не вимовляв, таки й п'яні звичай знали. А все-таки напівроздягнені, сп'янілі спали на вулиці, під корчмами. Дехто плакав, проклинаючи лиху долю.
— Тут горілки випивається більше, ніж вливає в Дніпро води тиха Либідь,— пояснював пиворіз.
Григорій уявив себе мандрівником у саме пекло "Божественної комедії" Данте, яку він нещодавно прочитав. Хвилювали роздуми про людину, що зазнає пекельних тортур. Данте привів у пекло на страждання за любов і юну Франческу. А сам прославляв людський рід, який існує для того, "щоб літати високо". Уява малювала страдницю Дантового пекла. Хотів її образ зіставити з тими, що почув у легендах... Але картини пияцтва розвіювали лагідні роздуми. Поставала перед очима жорстока дійсність.
Яка сила веде сюди ремісників, торгашів і навіть бідноту пропивати останні сорочки в цьому капищі темряви й похітливості? Мабуть, це місце закляте ще відтоді, як сюди сходилися предки в капище Велеса з людським жертвоприношенням цьому богові торгівлі та достатків. Може, аж сюди покотилася Боричевим узвозом з Андріївської гори срібна голова, оздоблена золотими вусами, бога Перуна, низвергнута князем Володимиром для потопления в древній річці Почайиі?
Руйнували мудрі князі старі капища. А хто зруйнує капище сучасної темряви?
(Продовження на наступній сторінці)