Похмура осінь приносила довгі ночі, холодні ранки, набридливу хвищу. Часом відшукає свого вчителя Вася десь під ожередом сіна або соломи. Щось там пише, роздумуючи, зважуючи. Обирав таке кубельце, де неподалік рясніли червоні кетяги калини. Сюди прилітали пташки калину дзьобати, наче приносили вісті з навколишнього світу.
Заздалегідь готував себе до подорожі. Адже людина живе для того, щоб найширше оглянути світ, щораз пізнаючи нові явища. Відчував, що його помисли набули такої сили, коли стає тісно сидіти на одному місці,— життя кличе до нових дій. Думками ставав владарем просторів. Здавалося, що він породичався з ними від свого народження, прийшовши в світ не повзти по землі, а ширяти крилами в грозових далях. Чи виросли, зміцніли ті крила, чи вистачить снаги переборювати буревії у леті? Тут, на Переяславщині, перевіряв силу свого гарту. Не на сповідь ішов, готуючись до великих мандрівок, а на лоні природи вершив не догматичне, а визначене всім єством людини таїнство. Пізнавав не біблійно-канонічного святого духа, а всюдисущого бога в усьому живому й діючому, в рухові зірок і шелесті трав. Щодень перевіряв значимість своїх переконань, як перевіряє гостроту клинка вершник перед неминучою січею.
Тривожно минала осінь, куталася хуртовинами зима. Спостерігав Вася, як учитель виходив під час хуртовини аж за хутір, наче хотів помірятися з стихією. Повертався засніжений, збуджений. Тоді, шаленіючи, грав на флейті, ніби виливав свою душу у звуках. Знав Вася, що й уроки в такі години були незвичайні. Це були захоплені розмови, в яких поставали образи великих людей. Серед них Джордано Бруно наче викладав "Вигнання торжествуючого звіра" з гострими афоризмами: "Природно, що вівці, у яких правителем вовк, караються тим, що він їх пожирає"... "Дозволено взяти під сумнів, чи завжди достатньо лише сильного голоду і пожадливості вовка, щоб зробити овець винуватими. Противно всім законам, коли за провину батька карають ягнят і матір". "Якщо князі накладають на свої голови корони з рогами, то цим показують добуту ними владу і подібність до звірів". Адже "їх навчають бути звірами і цим перемагати". "Багатство гонить істину, знищує правосуддя".
Сковорода готував себе до ширшого поля діяльності, де могли б чути його слово сотні, тисячі жадібних до істини. Здавалося, що досить загартував себе, щоб понести сміливі думки, пристрасть протесту в світ, де сови не терплять сонця, де освячується осляча тупість і козляча мораль...
Василь Томара проводжав свого учителя аж до Переяслава. Сковорода пізнавав сходжені ним шляхи та доріжки. Кожна нагадувала йому зустрічі й пригоди. Прощаючись, Вася просив не відмовити йому в порадах, коли постануть перед ним питання, погоджені життям...
На все життя зберіг Василь Томара любов і повагу до свого вчителя, а просвітительські ідеї, сприйняті від нього, поніс шляхами свого життя. Запалені іскри гуманізму не згасли в чулій душі вихованця. Він гордився іменем свого учителя і згодом, ставши другом поетів-просвітителів В. Капніста й Г. Державіна. Працюючи в колегії іноземних справ, посланником у Константинополі та займаючи інші посади, Василь Томара не забував заповітів народолюбства Сковороди. Творець "Оди на рабство" В. Капніст сприймав від свого друга, як естафету, сковородинські традиції. У вірші "На смерть Василия Степановича Томары" він висловив прихильність до людини, в душі якої не згасали іскри, запалені його вихователем...
Попрощавшись у Переяславі з Василем Томарою, Сковорода попростував давно знайомою доріжкою до двору сотника, несучи тривожні думки-запитання. Кого зустріне в світлиці, уквітчаній вишиваними сотниківною рушниками? Ще віддаля почувся гомін, що долинав від подвір'я. Може, лементують школярі? Може, в будинку
сотника заведено школу? Ближче підходив — тривожніше брижилось чоло. Пізнав п'яні вигуки, гидкі пісні. В будинку сотника відкрито корчму... Переступив поріг світлиці сотниківни. Не рушниками красувалися стіни, а зіяли, як чорні баговиння, плями від горілчаних бризків та тютюнового диму. За столами куняли людиноподібні сп'янілі постаті. Стояв ніким не привітаний. Обірваною струною заскиглила в серці печаль. Поніс її на могилу сотника.
Знайшов на ній жмуток чорнобривців, догадувався, чиєю рукою покладені вони. Краялось серце поета-мисли-теля, породжуючи нові ліричні мотиви, вписані в "Сад божественных пѣсней":
Тайна странна и преславна!
Се — вертеп мѣсто небес!
Дѣва херувимов главна
И престолом вышним днесь.
Пов'язував з реальним життям мисливий поет біблійні легенди, що звеличали образ діви непорочної. Народ своєю фантазією оздоблював цей образ, як у свій час і великий Рафаель пензлем увінчав його:
О блаженны тій очи, Что на сію тайну зрят...
Вирушив у дорогу, побувавши на майдані, де понад півстоліття тому шикувалися козацькі частини, виступаючи під командуванням чернігівського полковника Лизогуба та переяславського Мировича в Азовський похід. Тоді дзвонили в усіх переяславських церквах та гриміли гарматні постріли, віщуючи козацьку звитягу.
Не чути було ні дзвонів, ні гарматних пострілів, коли з цього майдану вирушав у похід духовних звитяг мандрівний мислитель. Не тільки флейту та скрипку поніс він на Слобожанщину, а й жмуток написаних віршів та невичерпні щедроти своєї душі.
ШЛЯХАМИ СЛОБОЖАНЩИНИ
Давній Муравський шлях, що слався по межиріччю Дніпра і Дону, від Перекопа аж до Тули, привітав своїми просторами мандрівника на Слобожанщину. Віками торований, літром міряний, ордою їжджений, січами прославлений, чумацькими возами накочений, могилами сторожений, у думах оспіваний древній Муравський шлях. Перетинаючи Самару й Орел, залишаючи на півдні легендарну Савур-могилу, послався він до верхів'їв Сіверського Дінця, Осколу, Ворскли, Псла, Сейму. Тепер уже не ходила по ньому татарва, але, щоб не наражатись на небезпеку, при зброї мандрували купецькі каравани на Перекоп.
У пам'яті народній живими залишилися спогади про те. як півстоліття тому татари нападали на Чугуїв, Зміїв, Лиман, а в 1710 ропі кримський хан спустошив багато селищ Харківського полку.
Знав Сковорода про ці бідування слобожанців ще з писаної літератури. У 1705 році в Києво-Печерській лаврі польською мовою було надруковане "Похвальне слово" про боротьбу козацьких старшин Донець-Захаржевських проти татарських нападів. Мабуть, тому виявляв він прихильність до Донець-Захаржевських, в яких не раз зупинявся, мандруючи по Слобожанщині та вивчаючи її історію, народні звичаї, побут і пісні, що розповідали про переселення наддніпрянців на слободи.
Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу, Іди з нами, козаками, на Україну, на слободи. На Україні всього много — і паші, і браги. Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги. На Україні суха риба з шапраном; Будеш жити козаком, як паном. А у Польщі суха риба з водою. Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.
На заселених слободах утворилися прославлені полки Слобідської України — Харківський, Ізюмський, Сумський, Охтирський, Острогозький, що обіймали територію від Ворскли аж до Дону.
Слобожанщина привабила мандрівника своїми просторами, красотами лісо-степової природи, повільним плином річок, доброзичливістю хліборобів. Полковий адміністративний устрій з козацькими виборними правами позначився на характері населення. Кілька козацьких старшинських родин увійшли в історію Слобожанщини іменами полковників. Це — полковники Квітки (Харківський, Ізюмський полки), Донець-Захаржевські (Харківський, Ізюмський, Сумський полки), Тевяшови (Харківський і особливо Острогозький полк). Саме в родинах колись прославлених слобожанських полковників знаходив інтерес Сковорода. Тут можна було почути перекази про козацькі походи та про інші історичні події...
Минуло століття, як серед Дикого поля повиростали фортеці-міста, в яких стояли козацькі полки. У 1652 році на Тихій Сосні на Острогожці засновано Острогозьк; 1654 року закладено Харків з фортецею на правому березі річки Харків та лівому — Лопані. Відігравали роль фортець і монастирі: Святогорський на скелястій височині над Дінцем, Троїцький — на Охтирській горі над Ворсклою, Курязький—в долині рік Харків і Лопань. Слободський сотник Сіннянський віддав свою маєтність на збудування Сіннянського монастиря на Богодухівщині та став його ігуменом. У цих монастирях не раз бував Григорій Сковорода. Всі вони підлягали бєлгородському єпіскопству. 1726 року з Бєлгорода переведено до Харкова славнозвісний Слобожанський колегіум. Одночасно в Харкові засновано Покровський монастир, на кошти якого утримувався цей учбовий заклад.
У Бєлгороді відбулась зустріч Григорія Савича з переяславським знайомим Гервасієм Якубовичем, що рекомендував ученого епіскопу Іоасафу Миткевичу, який у розмові пересвідчився, що Сковорода може бути корисною людиною для колегіуму, і запропонував йому професорську кафедру. Не вагаючись, пішов поет-мислитель на педагогічну працю в колегіум, поніс свої знання, переконання й бажання ширити науку в дусі новітнього просвітительства. Недомовлені в Переяславі судження про життєві основи прекрасного він тепер мав змогу ширити на Слобожанщині.
У Харкові спостерігав Сковорода багато нового. Тут швидко розвивалось ремісництво, виникали мануфактури та розвивалась торгівля. На всю Слобожанщину прославився Харків своїми ярмарками, на які наїжджали купці з Москви, Литви, Грузії та інших місць. Везли сюди різний крам кіньми, волами, верблюдами, навіть ішаками. Крім росіян, торгували тут греки, волохи, німці. На березі Лопані, де таборились приїжджі, завжди повисав галас. На ярмарки сходились кобзарі та лірники, серед яких зустрічав Григорій Савич і своїх друзів.
(Продовження на наступній сторінці)