Прокинувся, коли вже червоною габою зайнялося крайнебо. Легко гуркотіли по шляху колеса. Куди ж завезено його? Почав пізнавати околиці Ковраїв. Отже, прибули до хутора Томари. Спочатку обурився. Як можна без згоди повезти його на возі? Аж ось назустріч примчав знайомий сірий пес і насамперед кинувся лащитись та привітно скавучати до гостя. Підійшли до воза Томара і Вася. Просили вибачення, доводячи, що це не жарт, а доброзичливий намір. Незабаром з'явилась і господиня, вклонилась Григорію Савичу, запрошуючи до світлиці.
Наче потрапив у якесь зачароване коло. Господарі вблагали залишитись навчати Васю. Мусив погодитись...
ПОБРАТАВСЯ З МУЗАМИ
Зачаровувався красотами Переяславщини, у зв'язках та дружбі з трударями, з природою квітла душа поета. Любив працювати у полі, на пастівнику, а пасіка була його найулюбленішим пристановищем. Рано, до схід сонця, підіймався, знав навколишні стежки й доріжки. Найчастіше виходив спозарання у степ, наче вітаючись до сивої могили. їй першій посилало привітальні проміння й сонце. Вбирав його тепло, розмовляв з блакитним небом, обіймав думкою далечінь Чумацького шляху, слухав шумовійний гомін степової тирси.
На цьому роздоллі з'являлася до нього муза, наче відбувалося з нею таємниче побачення Бгався за флейту, виводив на ній мелодії, а слідом нанизувалися римованими рядками вірші. Пробував віршувати ще в академії Тоді вивчав разом з друзями складену століттям раніше збірку "Євхарістеріон", перша частина якої називалась "Гелікон", друга—"Парнас". Читаючи, спудеї вивчали твори мудрих греків Гомера і Гесіода, згадували дані Прометеєм дерзання людських душ, говорили про народження богорівних муз. Намагався кожну з них уявити за древніми легендами: Кліо — музу історії, Евтерпу — лірики й музики. Талію — комедії, Мельпомену— трагедії, Терпсихору — танків, Ерато — кохання, Полігімію — урочистих гімнів, Каліону — епосу, Уранію — астрономії. Наче бачив, як збираються всі дев'ять муз на заклик владного Аполлона до схилів Гелікону та на священному Парнасі. Так древні греки обожнювали витвори людського генія.
Замислювався,— здавалося, що музи в античному одязі приходили з древності на ці простори, схилялися біля прославленої в піснях степової могили, а потім знімали свої вбрання, наряджаючись у плахти та вишивані сорочки, наче збиралися брати участь у народному святі обжинків. Грав на флейті, вітаючи дивних гостей, закликаючи їх не залишати рідних просторів. Здається, пізнавав серед муз і вродливу польову царівну. Пізнавав у ній щось давно знане, знаходив знайомі риси, подібні до тих. що запам'ятав від зустрічі дівчини, яка виходила на шлях, коли залишав рідні Чорнухи. Пізнавав і щось схоже на ту козачку, то гордовито стояла край шляху і не вклонилась імператриці, коли та подорожувала на Україну. А може, ще не зустрічав таку? Напевно зустрічав. Адже жіноча врода криє в собі красу цілого народу. Щасливий народ, який, пізнавши цю красу, береже й шанує її. Та краса розливається у повіні пісень — чарівних і скорботних, квітчається зоряним небом — глибоким і безкраїм. Душа поета найглибше здатна збагнути ту красу.
У святкових убраннях та піснях відбувалося свято обжинків. Радів разом з хліборобами. То було свято перемоги праці, свято прославлення щедрот землі й сонця. Кожен трудівник закінчував останній покіс на ниві, залишаючи "бороду" — колосистий пучок, щоб від року до року земля нагороджувала хліборобів урожаями. Освячена вона предковічною працею, хрещена кров'ю прадідів, що заповіли ростити зело на ній і берегти її волю, її не можна гнівити марнотратством того, що зростає на ній. Вона свята, бо освячена з давніх-давен ласкою сонця, весняними дощами і теплом літа.
Тим-то свято обжинків таке урочисте, величне. Душа розкриває в цьому святі перемогу трудівничих рук, сердечний ритм людей, що знають радість праці, розуміють красу жниварських ранків, впивають пахощі свіжої ріллі та зелених сходів і паростків. У кожній стеблині, що народжує колос, нуртує життя, набирається сила родючості. Колосок зерна є священним даром природи, його не можна марнувати. Коли женці тулять колосок до колоска, вони відчувають зерновий передзвін, як відчуває мати початок нового життя у своєму лоні. Л в день обжинків дівчата заквітчують себе вінками, плетеними з колосків, виявляючи цим не лише бажання прикраситися, а й давню шанобу до родючого зерна, до землі, що зрощує на собі найкоштовніші дари праці й сонця...
Григорій Савич серцем і душею впивав радість свята, зачаровувався царівною обжинків. Вродливій дівчині-трудівниці дарувала доля стати царівною. Найдоріднішими колосками заквітчували її подруги, тихим, як гойдання хвилі на дозрілій ниві, танком кружляли навколо неї. Такою повагою в козацькому роді увінчували жінку, величаючи її царівною степу. Гордився поет цими звичаями, гордився народом, що виховав у собі рицарську честь і повагу до жінки. Хоч запорожці не визнавали жіночих химер і не зважали па їхні сльози, але в побуті козак прислухався до голосу жінки, а зневага до неї була зневагою козацької честі.
Пісня стелиться чарівним плетивом, єднаючись з танками дівочими. Вони то підіймають, то опускають руки, наче лебедина зграя колихається в прозорій хвилі. Парубки зачаровуються тим танком, кожен вловлює рухи своєї царівни, голос якої обзивається відгомоном у серці. Здавалося, що сюди, на простори повитого піснями й закривавленого січами краю, прийшли всі дев'ять стародавніх муз, щоб обійматися з посестрами новітніх часів. Поетичною душею Григорій прагнув збагнути чари, породжувані музами з усіма радощами й негодами, що кладе на них реальне життя...
Не поет, хто збирає крихти біля столу панів і свій спів ладнає на хвалебний мотив. Не поет він, а пігмей серед рабів. Його спів не сягне у віки, на розпутті завмре. На смітник упадуть мудро сплетені рими брехливих віршів. Не поет, хто не йде на бої проти царства пітьми, не гартує слова, як мечі у вогні. Тільки той, хто віддасть для борні жагу й пристрасть душі, наречеться поетом. Хай терновий вінок повиває чоло, сатаніють нехай владарі від тих слів гомінких, що проймають вогнем темінь ночі страшну. Голос той не завмре, що віщує весну й заповіти борні. Пом'януть ті слова діти й внуки твої, пізнаючи у них рідну долю свою.
Ніс Сковорода слово істини палке в нужденні оселі селян. З бідняцькими думами та скорботами обіймалося слово мислителя-поета.
В сім'ї Томари мав змогу читати "Московские ведомости", що почали виходити 1755 року, з відкриттям Московського університету. Потрапляли сюди й числа "Трудолюбивой пчелы", які видавав у 1759 році Сумароков. Вловлював опозиційний тон сумароковських творів, у яких засуджувалась кріпосницька жорстокість, викривалось неуцтво та пустоцвіт дворянської знаті. Критичні роздуми викликав "Сон" Сумарокова, що розповідав про щасливе суспільство, засноване на началах розуму. А яка доля трудівників у цьому суспільстві? Хотів знайти відповідь у надрукованій тут же притчі "Пахарь и обезьяна": "Мужик своим трудом на свете жить родился" — це не відповідь на поставлене питання.
Ще не знаючи "Сна" Сумарокова, під цією ж назвою записав свої спостереження. Тут пригадалися пишноти царського двору, поставали живі картини темряви, жорстокості закріпачення вільного народу. Написаний у Ковраях "Сон" Сковороди був наскрізь пройнятий духом протесту проти соціальних пороків. Наче бачить він у сні страждання народу, чує рокіт прокльонів і гніву:
В полночь, ноября 2 1 числа, 1758 гола в селѣ Коврай і.а "а л ось во снѣ, будто я разсматриваю различные охоты житія человѣческого по разным мѣстам. В одном мѣстѣ я был, гдѣ царскіе чертоги, наряды, музыки, плясанія; гдѣ любящіеся то пѣли, то в зеркала смотрѣлись, то бѣгаля из покоя в покой, снимали маски, садились на богатые постели и проч. Оттуда повела меня сила к простому народу, гдѣ такіс же дѣйствія, но особенным образом и порядком производились. Люди шли по улице с скляницами в руках, шумя, веселясь, шатаясь, как обыкновенно в черном народѣ бывает; так же и любовные дѣла сродным себѣ образом происходили у них. Тут, поставя в один ряд мужеск, а в другой женск пол, разсматривали, кто хорош, кто на кого похож и кому достоин быть парою. Отсюда вошел я в постоялые дома, гдѣ лошади, упряж, сѣно, расплаты, споры и пр. слышал. Наконец, сила ввела меня в храм нѣкій обширный и прекрасный... Однако и тут человѣческими пороками осквернено. Сребролюбие с кошельком таскается, и самого священника не миная... От мясннх обѣдов, которые в союзных почти храму комнатах отправляемы были и в который из олтаря многія двери находились, во время литургіи дух шибал до самой святой трапезы".
Засобом іносказань — розповіді про сон — висловив мислитель Сковорода тривожну думку про разючі соціальні контрасти в суспільстві, де гноблення сягає крайніх меж. Саме ці контрасти стають віднині лейтмотивом його творчості. Тепер приносили музи не тільки чарівні пісні, славлячи красоти природи й людської душі. Чув не тільки голос древньої Євтерпи, а пізнавав і терновий вінок Мельпомени. Бачив щорічне зубожіння народу. На зміну козацької вольності приходила епоха кріпацтва. Ще остаточно не сформувалось воно на Україні державними законами. Але час від часу скасовувались вольності в житті народу, занедбувались паростки культури, здобуті ще в братських школах.
Тужними мотивами й протестом обзивалася муза поета...
(Продовження на наступній сторінці)