Виступаючи в ролі покровительки освіти, Катерина тримала в полі зору й Слобожанщину з її Харківським колегіумом. З утворенням Слобідсько-Української губернії та заміною Харківського козацького полку гусарським полком імператриця вирішила реформувати й освіту, надавши особливі привілеї дворянству. Для цього вона благоволила поширити навчання в Харківському колегіумі та ввести додаткові класи для спеціальної освіти шляхетних дітей.
Запроектовані нові освітні заходи торкнулися і діяльності Сковороди.
Не залишив Слобожанщини Сковорода і тоді, коли, відмовившись прийняти чернецтво, відійшов і від роботи в колегіумі. З ним постійно тримали зв'язки його приятелі. Приязний до Григорія Савича префект колегіуму Кордет і ліберально настроєний ректор Бродський вирішили запросити професора знову повернутися на кафедру. Не важко було перекопати й Іоасафа Миткевича, щоб він відмовився від свого рішення зарахувати Сковороду в ченці. 1761 року його знову вітали улюбленці спудеї на кафедрі колегіуму. Серед них був Михайло Ковалінський, з яким відтоді розпочалась у Григорія Савича дружба, що залишилась непорушною на все його життя.
Юнак любив і поважав учителя, бачив у ньому високоосвічену, гуманну й правдолюбну людину. Сковорода став справжнім його наставником і вихователем. Вперше, коли друзям довелося розлучитися (Ковалінський 1762 року виїхав на вакації до батька на село), Сковорода написав йому латинською мовою листа, даючи поради: "Вдома ти відпочивай, але уникай і надмірного неробства. Надмірність породжує пересиченість, пересиченість— нудьгу, нудьга ж — душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим. Немає години, не придатної для занять корисними науками, і хто помірно, але постійно вивчає предмети, корисні як в цьому, так і в майбутньому житті, тому навчання — не труд, а втіха. Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись, хоча б зовні він і здавався бездіяльним".
До повчального листа Григорій Савич додає кілька афоризмів грецькою мовою, називаючи їх "сентенціями": "Кращий путівник в старості — це мудрість", "Прекрасна і велична любов до чесноти", "Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом. Ніщо, говорить Сенека, так не радує, як вірна дружба", "Прекрасне трудне", "Короткий шлях до зла".
Листи до Михайла Ковалінського набувають змісту етичних та естетичних трактатів, що відповідали педагогічним поглядам Сковороди. В іншому листі латинською мовою до "найдорогоціннішого Михайла" він всебічно обґрунтовує твердження: "Людина у твоєму юному віці недосвідчена, легко піддається обману і впливові аморальності; я сам маю досвід і тим більше непокоюся і маю право непокоїтися. Бо що мені робити в житті, чим заповнити свій дух, про що піклуватися? Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух. Одні піклуються про одне, інші про інше; я ж турбуюся про прихильні до мене, дружні мені душі отроків і юнаків".
Численні листи навчателя до свого вихованця, надіслані йому вірші становлять велику спадщину мислителя, педагога, поета. Все це писане переважно латинською мовою. "Коли я зустрічаюся з своїми музами,— пише Сковорода,— то завжди бачу тебе в своїх думках, і мені здається, що ми разом втішаємося принадами муз і разом ходимо по Гелікону... Я тебе любив би, навіть якщо б ти зовсім був неписьменним, любив би саме за ясність твоєї душі і за твоє прагнення до всього чесного... Тепер же, коли я бачу, що ти разом зі мною захоплюєшся літературою греків і тією гуманітарною літературою, яка, якщо залишити в стороні сіцілійські жарти, як кажуть, надихає на все прекрасне і корисне,— то в моїй душі утверджується така любов до тебе, яка зростає з кожним днем..."
Листи Сковороди багаті своїми іносказаннями, афоризмами, частково запозиченими з античної та інших літератур. Вони надають своєрідної художньої орнаментовки сковородинській епістолярії: "З життям нерозривно пов'язана прикрість", "Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти тому, що лишилось", "Міцна і віч на любов виникає із спорідненості вічних душ". "Як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникне дружби", "Пурпурна тога жерця ховає надуту шию", "Дияволом я між іншими станами духу вважаю печаль", "Солодкий шлях життя, коли совість чиста", "Нічна рослина в'яне зі сходом сонця", "Мудрець повинен і з гною вибирати золото", "Якщо велика справа панувати над тілами, то ще більша — керувати душами", "Прагнемо вершини, щоб принаймні оволодіти серединою", "Копай в середині себе колодязь тієї води, яка зростить і твій дім, і сусідські", "Смійся з людської глупоти, її ж оплакую"...
Часто Сковорода зі своїми молодими друзями зустрічався на лоні природи в Лисогір'ї, де було господарство Покровського монастиря, на утриманні якого перебував Харківський колегіум. Тут, у пасіці, біля пастівника, завжди зупинявся поет, йоги навіщали молоді друзі Михайло Ковалінський, Григорій Ковалінський, Олексій Базилевич. Микола Завадовський та інші. Гра на флейті та пісня лунали просторами Лисогір'я аж до берегів Лопані. Часто у цьому колі Сковорода вітав і пастухів. Не один з них сприйняв сковородинську пісню, щоб її понести далі з іменем щирого народолюбця.
Та швидко нависли чорні хмари над Харківським колегіумом — з приходом на пост бєлгородського епіскопа Порфирія Крайського після смерті його попередника Іоасафа Миткевича. Новий епіскоп, вихованець Московської академії, приніс у колегіум дух мракобісся, таємних доносів, утисків, гонитви на прогресивних діячів. Першим зазнав ударів професор Кордет за незрозуміле для епіскопа викладання філософії, його було заслано в Святогорський монастир. Ця подія глибоко вразила Сковороду. Він спостерігав, як злобителі плетуть чорні сіті навколо нього.
Чим більше загострювалась боротьба, тим рішучіше Сковорода виявляв дух протесту проти мракобісся. То він живе з пастухами в Лисогір'ї, то зустрічається з молоддю будь-де поза стінами колегіуму. Сміливий навчатель допомагав пізнавати в архітектурі Харкова його історію...
Лише сторіччя минуло з часу заснування цього міста на Слобожанщині. То була оборонна від татарських нападів фортеця. Харківський та Ізюмський полки стояли на сторожі населення Слобожанщини. Місто будували козаки, міщани та слобідське населення. Тут не виникли величезні споруди, фортеці, як в інших містах. Найзначнішою спорудою був Покровський собор, який не обіймав великої площі, але ставно височів своїми чотирма поверхами, як дозорець степових просторів, повитих долинами невеликих річок, що несли свої весняні води до Дінця, давнього побратима руської раті в походах на половців.
Увагу Сковороди привертало мистецтво іконописного живопису в соборі. Високий іконостас, оздоблений різьбою, та багатотональні кольорові його розписи гармонійно єдналися з позолоченим обрамленням.
Слобожанщина вписувала свої райдужні гами в українське бароко. Великої майстерності досягли слобожани в своєрідній художній інтерпретації козака Мамая. У дзвінничному притворі, що вів до собору, красувався малюнок, біля якого подовгу зупинявся з своїм учнем Григорій Савич. Не раз йому доводилося бачити малюнки подібного козака на просторах від Тиси до Дінця. Ллє найколоритніше оздоблювали його слобожани, втілюючи риси козацької повнокровної краси, життєлюбства, вольності й гумору. Повний вид, розкішні козацькі вуса, довгий оселедець на поголеній голові, пронизливо-насмішкуваті карі очі під чорними дугастими бровами. Сидить козак, підібгавши ноги, грає на кобзі, а кінь на прив'язі завжди готовий розділити з господарем сміливу подорож, ба навіть і винести з небезпеки або стати перед лицем
ворога. Надвечорові сутінки лягають разом з хмарами на землю, відтінюючи постать козака. В цьому образі втілені естетичні смаки слобожан. їх поділив Сковорода, сприймаючи своєю поетичною душею красу кольорів, ліричну композицію картини та виховуючи художній смак у свого учня-приятеля Михайла Ковалінського.
Допомагав йому Сковорода збагнути глибоку мудрість образу Мамая, дух волелюбства і незалежності. Наче жартома поглядає він, примовляючи: "Я той, що лихом б'є об землю і жартами біду перемагає. Таким вродився. Де воля обіймається з роздоллям, там неодмінно і я з'являюся з своєю кобзою... Подай мені руку — станемо побратимами".
Сковорода настільки захопив свого учня оповідями про пам'ятки культури, що Михайло Ковалінський домовився помандрувати з ним до Києва. Наче незримо супроводжував у дорозі мандрівників і легендарний козак Мам ай.
Мандрівка відбулася 1764, багатого на події, року, коли Сковорода, не витримавши підступних дій епіскопа Крайського, на знак протесту залишив працю в колегіумі. Охоче погодився він на спільну подорож з Ковалінським до Києва, аби відвернути свою увагу від чинимих йому неприємностей.
ПОДОРОЖ ДО КИЄВА
Навістивши друзів у Охтирці, вони подорожували через Ромодан до Києва битим шляхом, утвореним чумаками. Часом ночували разом з ними, зупинялися в селах і містах, слухали розмови людей, скарги на нові порядки та посилення утисків. Чула душа поета-мислителя всотувала в себе народну тугу, що часом виливалася в пісні...
Ось і Дніпро, а на горі золотоглавий Київ. Чимало років минуло відтоді, як Григорій Савич залишив його.
(Продовження на наступній сторінці)