Коли Варка проказала останні рядки, всі разом підняли голови, дивилися на неї, ніби чекали, що ж вона скаже далі, де ж, зрештою, тая правда і чи довго ще шукатимуть її люди? Дід Мартин навіть головою киває— видно, збіглися з його думками Кобзареві слова, зачепили у серці хлібороба найвразливіші струни. Бо сидів, сидів та й упустив непрохану сльозу, сам не помітивши, коли і як вона викотилась. Підхопив сльозу витертим сукняним рукавом, кинув очима туди-сюди — чи, бува, не бачили. І першим обізвався:
— От ніби поговорив з нами Тарас Григорович. Кажете, по Волині він мандрував? То-то й видно, бо ж геть усі наші гадки та жалі списав.
— Так вони, діду, всюди однакові, — обізвалася на його слова Ольга Петрівна, — що на Волині, що на Поділлі чи Слобожанщині.
— Е-е, однакові то однакові, а проте всякий пан ще й по-свойому норовить укусити. Шкода, що мені не привелося здибатися з Шевченком, шкода, а то б ми з ним...
Дід Мартин так і не доказав, бо враз підвівся Микола Федорович і артистично мовив:
— А серед нас же є свідок Шевченкового похорону. — Всі повернулися до нього. — Ольго Петрівно, чого ж ти мовчиш? Анумо, не одставай, — він навіть узяв Ольгу Петрівну за плечі і ніби підняв її. Ніхто цьому не здивувався, бо всім відома була широка приятельська натура Короткевича, його простота й щирість у стосунках.
Ольга Петрівна задумалась.
— То тяжкі були дні. З Петербурга привезли до Києва труну Тарасову і понесли через усе місто... Ольга Петрівна часто зупиняється, добираючи найвиразнішого слова, а перед слухачами постає весняний Київ, невеличка біла церковка над самісіньким Дніпром, біля підніжжя Володимирської гірки, де перепочивав Тарас після тяжкої останньої своєї подорожі рідною Вкраїною.
...Гойдається на руках оббита червоною китайкою труна, все більше збирається за нею люду, і ось уже процесія заповнила вулицю, пливе і пливе древнім містом. Старі і малі проводять в останню дорогу свого Кобзаря, свого захисника. Лунають траурні мелодії, жалобні марші, в які вплітаються полум'яні рядки "Заповіту":
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте...
Шаліють жандарми — не передбачали такого, думали — забула Україна сина свого. Не розганяти ж кіньми та шаблями похоронну процесію!
Так і витали до самісінького вечора над Києвом невмирущі Шевченкові думи.
...Пізно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала від ока людські злидні, проте ніхто не поспішає. За декламаціями — спогади, за ними — пісні, потім читання і ще читання. Вже вкотре читала Леся ту "Катерину", а ще просять, і вона дістає з шафи і врочисто кладе на столі невеличкий, подарований Комаровим томик Шевченкових поезій, розгортає його, і така знайома вже розповідь про долю обдуреної москалем сільської дівчини знову й знову бентежить серце.
Щойно годинник пробив десяту, Леся знову зібрала своїх співаків. "Заповіт"!
Це була якась незнайома мелодія. Ольга Петрівна пригадала, як дочка годинами просиджувала біля фортепіано, награючи її. Думала — нову якусь пісню розучує... Що ж, непогано як для першого разу. Всі заслухались, ніхто й не догадується, що це тільки спроба покласти на музику "Заповіт".
Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрівна, бо інші, хоч і знали вже слова "Заповіту", були вражені нездоланною силою пророчих слів. І коли скінчили співати, всі почувалися напружено, ніби готові от зараз піти і "вражою злою кров'ю волю окропити".
— "...В сім'ї вольній, новій", — промовив хтось у задумі, і ніби луна прокотилась кімнатою.
— Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, здається, зітхнула Федоська. Чи Килина. І Леся, не чекаючи, поки озветься хтось із старших, відповіла:
— Буде! Може, й за нашої пам'яті. Вона помітно хвилювалася, і Ольга Петрівна поспішила змінити тему.
— Ну, Лесенько, — обізвалась, — будемо вважати офіційну частину закінченою. Тепер я порядкуватиму.
Посеред кімнати поставили стола, накрили великим білим обрусом і почали подавати. За кілька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга Петрівна щороку тримала спеціально на свята, у полив'яних хлібницях — пиріжки з грушами, різне печиво. Розпочиналася традиційна вечеря...
V
Генерал Новицький мав рацію: невдовзі йому, хоч і не зовсім точно, стали відомі організатори університетського заворушення. Переглядаючи поданий список, він не без подиву натрапив, на прізвище Косача. Колись десь він уже з ним зустрічався. Але де, з якої нагоди? Заклавши руки за спину, генерал став біля вікна і довго дивився на безлюдний Думський майдан, потім пройшовся по новенькому килиму, що рівною стежкою стелився од столу через увесь просторий кабінет, і зрештою, так нічого певного й не пригадавши, теленькнув дзвіночком.
— Підполковника Євецького, — наказав і, коли той з'явився, запитав: — Ти не пригадуєш, — генерал звертався до підлеглих тільки на "ти", — такого прізвища? — Він підкреслив і ткнув олівцем.
Худорлявий, довгий Євецький перегнувся через стіл:
— Косач?
Генерал запитливо подивився на підполковника.
— А чи не той часом, що замішаний у справі Петро вського?
Новицький наказав негайно принести справу політемігранта Петровського.
— Так і є, — констатував, переглянувши список осіб, причетних до справи Петровського. — Значить, син іде слідами батька?
— Син-то син, — додав Євецький, — але між ними е ще небезпечніша особа, пане генерал.
— Слухаю, — насторожився Новицький. — Ти мене тішиш останнім часом, підполковнику. То що ж там за особа?
— Дочка, пане генерал... Лариса Косач. Молодша сестра оцього, —Євецький показав на список, що лежав на столі.
— Чим займається? Вчиться?
— Ні. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише.
— І що саме? Крамолу?
— Поки що не доведено, але я обіцяю панові генералу незабаром доповісти достеменно. Знається з Франком.
— Ого, підполковнику! — Новицький вийшов з-за столу, поклав на плече офіцерові свою м'ясисту руку. — Чи не думаєш стати філологом? Така обізнаність...
— Лариса Косач вельми популярна серед студентської молоді, — вів далі Євецький, — вона, виявляється, теж брала участь у заворушеннях.
Новицький дивився на офіцера з легким подивом. Роздобути такі дані — треба неабияких умінь.
Генерал не без задоволення згадав свою розмову з підполковником тоді, під час бунту в університеті. "Він таки вміє дотримувати слова, — міркував, слухаючи Євецького, і зрадів несподіваному повороту думок. — А втім, мої ж офіцери. Чи, може, виучки їм бракує або вимогливості з мого боку?"
Розчулений думками, Новицький навіть запросив підполковника сісти.
— Що ж, Борисе Трохимовичу, — всупереч правилам він інколи, аби заохотити підлеглого, звертався і так, — все це похвально. Але... — покрутив олівцем, — але це тільки ниточка, початок.
— Саме так, пане генерал, — поспішив підтакнути Євецький. — А по ниточці дійдемо й до клубочка.
— Отже, ти мене зрозумів? — голос знову звучав офіціально, сухо. — Дій обережно. Ці, хай їм біс, конспіратори таки вміють од нас ховатися. Хоч би той же Петровський. Під самісіньким носом... Добре, коли він так собі. А якщо це агент женевського центру? — Видно було, що історія з Петровським глибоко засіла йому в печінки. — Однак про що ми говорили? Ага. Сім'ю Косачів взяти під особливий нагляд. Яка твоя думка щодо цих? — Генерал кивнув на список.
— Гадаю, —Євецький навмисне зробив паузу, обдумуючи та зважуючи всі "за" і "проти", щоб і тут його відповідь сподобалася генералу, — гадаю... досить обмежитися... попередженням. — Він глянув на генерала і, не помітивши на його лиці ні схвалення, ні заперечення, сміливіше (коли вже в них така конфіденційна розмова — чом не козирнути своєю винахідливістю?) вів далі: — Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо неї шуму. Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов.
"Ні, він таки насобачився, цей Євецький. Даремно я його раніше недооцінював. Обдумав усе до дрібниць... Нічого не скажеш".
Проте, щоб усе-таки показати свою зверхність, Новицький мовив:
— Знов ліберальничаєш, підполковнику? Дивись...
— Гадаю, не промахнуся, пане генерал, — виструнчився офіцер, відчуваючи, що розмова закінчилася і йому належить іти.
— Гляди, не передоручай нікому, сам веди діло.
— Слухаюсь!
Євецький крутнувся на місці і прошмигнув у двері, а Новицький знову підступив до вікна.
"З кожним роком важче і важче стає боротися. Організовуються гуртки, народжуються якісь партії, на бік люмпенів стають студенти... Хто б подумав? І навіть дворянські синки та дочки. Хоч би ці Косачі. Чого їм?.. Ні, таки слабо ще притискуємо крамолу, панькаємося, замість того щоб гарячим залізом випікати цю заразу. А Євецький пропонує обмежитись попередженням. Пропонує, сто болячок йому в печінку, і доводиться згоджуватися. Бо й самому ж невигідно: коли багато репресій — значить, багато й неблагонадійних. Погано, скажуть, працюєш... Ще, чого доброго, запропонують відставку...
(Продовження на наступній сторінці)