Останні слова Леся прочитала зовсім поволі, наче то й справді був заповіт. Деякий час усі мовчали, навіть Федоська, що саме розчиняла в макітрі, перестала мішати ложкою, замислилась, обіпершись об комин.
— От тобі, стара, й Сибір, — обізвався Йосип.
— Або я тебе силувала? — сплеснула руками Федоська. — Чи ти ба! Ще й претензію має. Люди он і тутеньки дбають та й мають. А тебе хоть у самісінький рай, то й там хліба проситимеш. Іди домелюй збіжжє, бо вже он, бач, розчинила.
Йосип глянув на жінку, нехотя підвівся, вийшов. У сінях глухо загуркотіли жорна.
— Тітко, — звернулася до Федоськи Леся, — дайте мені на врем'я цього листа.
— Таж беріть, беріть. Навіщо він вам?
— А я про це напишу, нехай усі дізнаються. Леся хутко зодяглася, попрощалася.
— Увечері я ще зайду, а коли що, пришліть Яринку, — попросила вона Федоську.
Але того вечора вона так і не одвідала Варки. Зачинившись у другій дитячій кімнаті, писала й писала. Лиш як покликали до вечері, вийшла стомлена, бліда.
— Боже мій! На тобі лиця немає, Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? — стурбувалася Ольга Петрівна.
— Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала мені прохання пана Павлика надіслати щось для їхнього журналу... то ось маєш.
— Нові поезії, переклади? Ти, здається, Гейне перекладаєш?
— Не те й не інше. Це кореспонденція про становище переселенців у Сибіру. Не дивуйся, їхньому журналу якраз підійде. Хай знають усі, що таке хвалена організація "переселенческого движения".
— А знаєш, Оленько, це справді потрібна річ, — підтримав дочку Петро Антонович. — Адже тисячі людей ідуть на цю принаду. А що їх там чекає, не знають. — Він нашвидку проглянув писання. — Схвально.
— Не в цьому, Лесю, хотіла б я бачити твоє покликання. Поезія, лірика, музика — ось твоя стихія.
— Не можу співати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
Читання віршів Ольги Петрівни, яке вона намічала на вечір, вд відбулося. Настрій цієї весни виявився не таким, яким був торік чи позаторік.
IV
Спливав березень. У Колодяжному, як і щороку, готувалися до Шевченкових роковин. Напередодні з Києва Лисенко передав ноти "Жалібного маршу", написаного ним на Лесині слова.
Леся одразу ж програла мелодію, а наступні кілька вечорів з дитячої кімнати линув злагоджений спів: там розучували "Марш". До співу, крім рідних, Леся запросила Варку, яка на той час цілком видужала, та ще кількох сільських дівчаток і хлопчиків.
Їй довелося чимало потрудитися, поки співаки засвоїли свої партії. Час від часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музиці, то окремі слова.
Вдень вона також не знала спокою: треба було зібрати рушники, наплести вінків, поговорити з учасниками вечора...
Якось до Косачів завітав знайомий ковельський художник Зозуля.
— От добре, що ви нагодилися, — зраділа Леся.
— Слухаю вас, Ларисо Петрівно, — охоче обізвався Зозуля. Років кілька тому, коли в Лесі ще були дужі руки, він учив її малюванню і шкодував" що хвороба відібрала в нього таку здібну ученицю. Після першої ж операції навчання припинили, але Зозуля ніколи не минав нагоди відвідати Косачів.
— Хіба не догадуєтеся? — здивувалася Леся.
— Щиро кажучи — ні.
— Таж на днях Шевченкові роковини, а в нас і портрета путнього немає.
— Он як! Пізнувато... Втім, не хвилюйтеся — зробимо.
А через кілька днів Зозуля приїхав до Колодяжного з чималим портретом Тараса Григоровича.
— Саме такий, як я думала! — роздивлялася Леся. — Тільки ж погано буде без рамки.
— Так це дрібниця, — заспокоїв Зозуля. — Ольго Петрівно, дошки, гадаю, у вас є?
— Та чого доброго, — відповіла Косачева. — Тільки навіщо вам самим? Кароль...
— Ні-ні, — заперечив Зозуля. — До столярської роботи я звичний.
— Як знаєте, — мовила Ольга Петрівна, — бо я пішла: ще пиріжки підгорять. — Вона поспішила на кухню, де разом з Федоською готувала на вечір страви.
Зозуля швидко обміряв портрет і теж вийшов — до майстерні.
— Час уже й нам до діла, — звернулася Леся до подруг. — Варко, неси хутко вінки.
Варка вітром вискочила до комірчини і внесла кілька сплетених із житнього колосся та сухих квіток вінків.
Почалося прибирання: одні підмітали, інші розставляли стільці, витирали вікна.
Повернувся зі служби Петро Антонович, і теж не з порожніми руками — приніс різних цукерок: і простих, і в кольорових обгортках та розмальованих коробках.
Нарешті приготування скінчилось. Леся гостинно розчинила двері вітальні.
Першими зайшли батьки й Зозуля.
Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
— Добривечір вам у хату, — привітався. — А чи тут мої?
— Тут, тут, заходьте, Йосипе, — запросила Ольга Петрівна.
— Та спасибі, — він ніяково топтався на місці, не знаючи, куди приткнути свою облізлу заячу шапку та й самого себе.
— Сідайте, — запропонував Петро Антонович. Йосип криво посміхнувся, а таки пройшов, сів на краєчок чистенької табуретки.
Не встигли чоловіки й зав'язати розмови, як у сінях зачовгали ногами, зашкряботіли в двері, шукаючи клямку, — зайшло кілька жінок. У дворі заторохтів віз, запирхали коні.
— Оце вже Микола Федорович приїхав. Підемо зустрінемо, Олю, — підвівся Петро Антонович.
Господарі вийшли, а Леся заходилася садовити гостей. Незабаром двері широко розчинилися і на порозі став невисокий чоловік у гарному, фабричного сукна пальті, сивій смушковій шапці, що за кілька років, видно, добре обсиділася на господаревій лисині.
— Добривечір, люди добрі, — голосно привітався Ко-роткевич. — А я ото їду та й гадаю: в кого воно і чого так ясно світиться? Придивився — у вас. Дай, думаю, заверну, бо твій, Ольго Петрівно, чоловік не шанує сусіда, ні, не шанує. Щоб ото заїхати запросити на чарку — ніколи. Певне, скисла вже? — Він підморгнув Петрові Антоновичу і, не перестаючи сипати дотепами, почав роздягатися. — А оце вам гостинець. — Подав Ользі Петрівні маленьку поштову картку. — Здається, з Софії.
— Невже од Михайла? — зраділа Косачева. — Справді!.. Лесю! Дядько Михайло здоровить нас із роковинами.
Листи від Драгоманова надходили рідко, тому кожному його рядку Косачі щиро раділи.
— Просимо вас, дядьку, до вітальні, на Шевченків вечір, — низько вдарила чолом Леся.
— Спасибі, дочко, спасибі... Най тобі бог дає здоров-ля міцного та щастя рясного. — Короткевич поздоровкався з селянами. — Та й гарно ж у вас!
Вітальня справді мала врочистий вигляд. Попід стінами стояли стільці й табуретки, а між вікнами, на невеличкому столику, зап'ятому донизу занавісками, прибраний барвінком і колосками портрет Тараса Григоровича.
В кутку, на своєму постійному місці, стояло відкрите фортепіано.
Коли всі повсідалися, Леся розставила співаків, востаннє щось шепнула їм настановчо і повернулася до гостей.
— Розпочинаємо вечір, присвячений роковинам з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, — оголосила вона. — "Жалібний марш", написав Микола Віталійович Лисенко. — Вона повернулася, сіла за фортепіано, ще раз глянула на співаків, що аж зіп'ялися навшпиньки, і плавко вдарила по клавішах.
Всі слухали стоячи. Багато незлагодженого було в тому співі, але кожного він брав за серце.
Гей! Браття милі!
Батько наш в могилі,
Та на Україні
Слава його не загине!
Бо зостались вічні
Думки ті величні...
Навіть Микола Федорович, у кутиках уст якого весь час блукала ледь помітна посмішка, посерйознішав — стояв, низько опустивши голову.
А спів то дужчав, то затихав, і кожен промовляв серцем:
Звідки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи сокола послати?
Батечку ж наш!
Та вернись до нас!
Та порадь же ти, батьку, нас,
Як без тебе в світі жити Україні
При лихій годині?
...Останній акорд. Леся встала і разом з хором низько вклонилась присутнім.
Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
Потім проспівали "Садок вишневий коло хати" та ще кілька пісень, і хористи розійшлися — хто підсів до батьків, хто на вільні стільці.
Почалася декламація.
Читали "Тополю", "Мені тринадцятий минало...". Найбільше зворушив усіх Варчин виступ. Вона вийшла на середину кімнати, обсмикнула спідничку і почала:
Єсть на світі воля,
Та хто й знав?
Єсть на світі доля,
Та хто її мав?..
Лесі, що сиділа біля фортепіано, було добре видно кімнату й гостей. Он Йосип, а біля нього Федоська, за ними Килина Гетьманчукова, а там, у самісінькому кутку, причаїлися сільський парубок Левко, дід Мартин, який завжди першим приходить на Лесині читання, і ще чимало інших селян. Одні слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого вірша, інші понуро опустили голови, вражені глибокою правдою Шевченкових слів.
(Продовження на наступній сторінці)