— Так от: спеціальним наказом ректора вечір відмінено.
— Зовсім? Можливо, перенесено?
— В тім-то й річ, що ні. Самим звичайнісіньким чином за-бо-ро-не-но. Та й що тебе дивує?
— Дивного, звісно, тут мало, а все ж не сподівалася я.
— Отож і ми не сподівалися...
— Що ж вирішили робити?
— Поки що нічого. Кошти ми все ж таки зберемо.
Але як віддячити ректорові, як провчити його? — Він поклав ложку. — Зараз сюди мають прийти хлопці. Посидимо, погомонимо. Ти не заперечуєш?
— Що ти, Михайлику?! — поспішила заспокоїти його. — Тоді обідай скоріше, а то розмовою ситий не будеш. — Вона поставила на стіл вазу, повну запашних червонобоких яблук. — їж, тато передав.
— Ні, краще давай поприбираємо. Особливого нікого не буде, а все ж...
— А неособливий хто ж? їхні погляди зійшлися.
— Ти ж і лисиця, Лесю. Знаєш напевно, а допитуєшся.
— Гаразд, гаразд. Не хочеш говорити — не треба. Піду скажу малим, щоб не дуже галасували, — Леся вийшла в сусідню кімнату, де, скориставшись відсутністю старших, дівчата зняли справжній рейвах.
У коридорі теленькнув дзвоник, і Михайло поспішив відчинити.
Прийшов Зюма.
— Отже, я перший? — звернувся він до Михайла.
— Проходь, проходь. І сідай отут, — Михайло показав на стілець. — На, дивись поки що, — подав журнал.
Гість одразу ж заглибився в читання.
Трохи чудний він, цей Зюма, але розумний, товариський. Це всі визначають, не поминаючи, однак, нагоди покепкувати з його неуважності. За цю рису ще на першому курсі хлопця прозвали ."Професором медицини", хоч сам він про медицину ніколи й не мріяв, більше захоплювався літературою. Серед інших Зюма вирізнявся чорною, мов смоляною, чуприною. Він постійно закидав на потилицю непокірні пасма волосся, поправляв окуляри, які раз у раз сповзали, бо були, як кажуть, не з його носа — батькові.
Жодної хвилини Зюма не тратив марно. І коли вже брався за щось, чимось захоплювався, то віддавався йому до кінця.
Ось і тепер він настільки вняпився в журнал, що не почув Лесиного вітання. Михайло підійшов, злегка взяв товариша за плечі. Той одірвався від читання і, уздрівши дівчину, зніяковіло, обережно потиснув простягнуту руку.
— Зюма, — відрекомендувався і почервонів.
— А мені про вас Михайло розповідав, — мовила, аби вивести гостя з ніяковості, Леся. Та Зюма знітився ще більше.
— Що ж він міг про мене розповідати?
— Про ваше захоплення літературою. Хіба цього замало? — Вона приязно всміхнулася, відкривши разочки білих зубів, і ця усмішка розтопила хлопцеву сором'язливість.
— Тоді і я про вас знаю. Ваші поезії, скажу по щирості, захоплюють не тільки мене одного. Я ще знаю прихильників вашого таланту.
В коридорі знову задзвонили, і почата розмова урвалася.
Цього разу прийшли двоє — Шура і високий, зодягнутий в тужурку з офіцерського ясно-сірого сукна юнак. Він артистично вклонився, провів рукою по гладко зачесаному волоссю, ніби переконуючись, чи на місці воно і чи ніхто не порушив звичної, з рівненьким проділом зачіски. Леся глянула на нього, і відчуття чогось неприємного охопило її, але вона своєчасно приховала те від стороннього ока: різна буває в людини зовнішність, по ній не можна судити.
А Шура тим часом рекомендувала свого знайомого:
— Прошу, студент юрфаку Максим Славинський. Гість знову вклонився, якось роблено усміхнувся, від чого його модні куценькі вусики розтяглися на тонкій губі і зробилися ще вужчими.
— Тож я й думаю, — зрадів Михайло. — Обличчя знайоме, а де стрічав — не пригадую.
— То, прошу пана, певне, десь-таки в університеті, — відповів Славинський.
— Еге ж.
Лесину руку Максим тримав надто довго, навіть поцілував. Він шкодував, що не мав нагоди раніше познайомитися, бо ж і сам пише — хе-хе — льїричні поезії. Саме так, Лесі не здалося, він так і сказав: "льїричні". І потім, називаючи її ім'я, теж гаркавив. Це вона почула досить виразно.
Підійшла Шура, і пан Максим, вибачившись, приєднався до чоловічої компанії.
— Як тобі, Шуро, не соромно, — звернулася до подруги Леся, — знаєш, що лежу, і хоч би раз навідалась.
— Даруй, сестро, але сама цими днями застудилася... Та й клопоти різні... Мала замовлення від одного журналу на оповідання з сільського життя.
— Про місто ти, здається, не пишеш зовсім? Шура крутнула головою, і кілька пасем її коротко
підстриженого волосся впало на очі. Дівчина звично
одкинула їх назад.
— Не люблю міста. — Вона дістала з невеличкої шкіряної сумки портсигар, відкрила його. — Місто псує людину, вбиває в ній усе найкраще, що вона має від природи. — Шура витягнула цигарку і, поспитавши в Лесі дозволу, запалила. — Та й ти нічого про нього доброго не сказала.
— Так. Живемо в місті, захоплюємося ним, а от писати не пишемо.
— Ну, це не така вже велика біда, колись виправимось. Кого чекаємо, Мих? — звернулася Шура до Михайла.
Не було одного — Нестора Гамбарашвілі. Він мешкав у цьому ж будинку, наймаючи всього-навсього куток, де ледь ставало ліжко і плетена з лози етажерка. Нестор був двома курсами старший за Михайла, проте в університеті його знали майже всі, він приваблював простотою і відданістю дружбі. З Косачами Гамбарашвілі подружив одразу, як тільки вони зустрілися, і одразу ж захопив їх багатим знанням пісенної творчості грузинів, їхніх самобутніх легенд та переказів. Нерідко Нестор весь вечір був у центрі уваги, його з задоволенням слухали не тільки Косачі, а й Лисенки та Старицькі, які мало не щодня одвідували Ольгу Петрівну і її чад.
Батьки Гамбарашвілі не дуже підтримували сина, бо жили скромно, тому літні вакації Нестор використовував для підробітків, жив ощадливо, багато в чому собі відмовляючи. Всі це бачили, знали, а оскільки таких, як він, в університеті було чимало, то й вирішили організувати збирання коштів для допомоги.
Нестор запізнився. Навіть Зюма, який відзначався терпеливістю і спокоєм, буркнув щось невдоволено.
— Друзі, — звернувся Гамбарашвілі, — біля університету демонстрація. Там багато студентів, у приміщення нікого не пускають.
— Які пропозиції? — спитав Михайло.
Всі притихли: справді, як у такому разі діяти?
— Там вирішили, — вів далі Нестор, — коли не дозволяють провести вечір — вимастити ректору дьогтем двері.
Присутні переглянулися.
— Це вже занадто, панове, — Славинський скривився і поправив модне, з синіми скельцями пенсне, яке носив скоріш для фасону, ніж з необхідності. — Я розумію... Але перед нами храм науки. — Він покрутив головою, зморщив носа, наче йому вдарив у ніс той запах дьогтю. — Соромно, панове, — додав.
— А ми й не знали, що серед нас є такі легкодухі, — з погано прихованою іронією сказав Зюма. — Дивуюся, як це пан Славинський не запропонував піти до ректора, впасти на коліна й слізно просити вибачення.
— Ти m'offence, mais qu'importe! — Славинський підвівся, обсмикнув тужурку. — Невже Зюма претендує на незаперечність своїх доказів?
— Я ще нічого не доводив, — заперечив Зюма. — Пропоную: думку Славинського не брати до уваги.
Мовчанка скінчилася. Кожен хотів висловитися, та Михайло враз обірвав розмови:
— От що! Розбалакувати тут особливо нічого. Пан Максим висловився просто необдумано. Моя пропозиція: іти до університету, діяти гуртом.
— Заперечень нема, — підтримала його Шура. Леся мовчки кивнула. В її очах блукала зажура. "Зараз устануть всі, підуть туди, де вже точиться хоча й невелика, все ж боротьба, — думала. — А я? Знову жди, виглядай у вікно, поки прибіжить хтось і п'яте через десяте розповість..."
А друзі вже одягалися. Не поспішав тільки Славинський. Він поволі підвівся, надів кашкета, непомітно для інших крутнувся перед дзеркалом. Прощаючись, знову поцілував Лесину руку, кокетливо усміхнувся і задкуючи вийшов.
— Що за один? — спитала Леся в Шури. — Де ти з ним запізналася?
— Хлопець він порядний, живе в Липках, у графині Трубецької. Доводиться їй ріднею. Та це, бач, не заважає йому знатися з нами і навіть брати участь у студентських товариствах. Дивне в ньому щось є, але нам вигідно мати з таким зв'язок.
— Гляди-но, Шуро.
— Не турбуйся. Ну, я пішла. Бувай...
— Щасти вам, — провела подругу до порога. — Дивися ж за Михайлом.
Шура процокотіла каблучками по східцях, внизу лунко грюкнули двері, Леся, засмучена, повернулася до кімнати. Тут усе ще стояв запах модних парфумів Славинського, змішаний з цигарковим димом. Леся відчинила кватирку. Вона з задоволенням відчула, що товариство добре на неї впливає і що варто частіше отак збиратися, бо стільки всюди відбувається тих подій, що сама за всім не встигнеш стежити. А з її здоров'ям і поготів. Незабаром повернулася Ольга Петрівна.
(Продовження на наступній сторінці)