Коли дівчата ввійшли, Михайло Федорович, не перестаючи пити, таємниче їм підморгнув. Маргарита, якій був уже знайомий цей знак, одразу збагнула, в чім річ, а Леся ніяково усміхнулася, не знаючи, що їй у такому випадку робити.
— Тато дістали для нас щось цікаве, — шепнула їй Маргарита і хотіла було зайти до кабінету.
— Е, ні, — зупинив її батько. — Сідайте, вечеряйте, а тоді й покажу.
Коли дівчата поїли і взялися за чай, Михайло Федорович сказав:
— Тепер можна. Мати, а прибери-но зі столу та зітри, щоб ніде ні краплини.
— Ми самі, — кинулися малі. Вони миттю поприбирали, постелили скатертину з вишитим посередині променистим сонцем.
— Отак-так, — задоволене потер долоні господар. Він зник у кабінеті і за хвилину вийшов з двома невеличкими, гарно переплетеними книжками.
— Маєте! — поклав серед столу. Це були твори Шевченка.
— Де ж це ви їх? — схопила Леся, відкрила палітурку і прочитала: —"Прага, 1888 рік..."
— Аж он звідки! — радів Михайло Федорович.
— Це ж, вважайте, перше повне видання Тараса Григоровича.
— А перше! — І, прибравши артистичної пози, Михайло Федорович почав:
За горами гори, хмарами повиті,
Засіяні горем, кровію политі
— Ото-то, — не витерпіла Ганна Петрівна, — наче, крім тебе, ніхто й читати не вміє.
Та Михайло Федорович не зважав на дружинине кепкування, читав натхненно, вкладаючи в кожне Тарасове слово свої почуття, надаючи йому якогось особливого звучання.
Сиділи допізна.
— А знаєте що, дівчата? — сказав перед тим, як лягати спати. — Давайте завтра вирушимр в мандри по морю. Тобі, Лесю, це буде надто приємно. Бо як-таки так: жити біля води і не поплавати?
Леся радо згодилася на пропозицію. Прогулянка обіцяла бути цікавою. Одне діло дивитися на море здалеку, а інше — відчувати його з усіх боків, дихати ним, п'яніти од його свіжості та широти...
Неділя. Сонце піднялося рано, здається, раніше звичайного, щоб наситити своїм промінням, своїм теплом усіх, кому ніколи впиватися ним у будень.
Лагідно плещуть хвилі об залізну обшивку пароплава. Сьогодні вони голубі-голубі. З чим порівняти їх? З небом, фіалками?.. Ні, напевне, з волошками. Коли ото зібрати їх у пучок — великий, великий.
Леся стала коло борту, поруч Маргарити, милувалася то морем, де зграями носились чайки, то містом, що відсвічувало на сонці білими стінами.
Далі, далі від нього! Хоч на хвилину дати спочинок нервам. Леся повертається обличчям до сонця, що пестить її волосся, зблискує в ньому, наче спалахує.
— Не стій довго на сонці, Лесю, — каже Ганна Петрівна. — Шкіра у тебе ніжна.
Ну й нехай! Нехай пече, палить, а вона стоятиме — море притягує думки, уяву, її саму. Скільки у ньому руху і заразом спокою! Навіть невгамовна Ганна Петрівна примовкла, слухає, як чоловік розповідає про звитяжні козацькі походи за моря, про галери з прикутими навічно до весел козаками-невільниками.
А хвиля грає, ніби мотають буйними гривами баскі коні, за кораблем стелиться пінистий шлях... Загубитися б у цьому безмежжі, забутися. Не на вічність — на годину, на день, щоб набратися сил — і знову до праці...
Над Акерманом прозора голубувата імла. Вона піднімається з моря. Повиті нею старовинне місто, руїни фортеці, з якою зв'язано стільки подій, здаються ще Красивішими.
— Подамося одразу туди, — каже Михайло Федорович.
За годину, петляючи вуличками, добралися до руїн. Тут починався рівний широкий степ.
— Точнісінько як у Луцьку, — зауважила Леся.
— От чого не знаю, то не знаю, — пошкодував Михайло Федорович. — Чувати про ваш замок чував, а от побувати не довелося.
Напіврозвалені, порослі бур'янами мури вражали суворістю.
— Отут колись перемучилось нашого брата, — мовив Михайло Федорович, дивлячись на розвалені "темні темниці".
— Оце, певне, звідси линули козаки-невільники думами на Україну, — в тон йому Леся.
— Звідси, дочко... Напилися ці мури крові людської та сліз! О, напились! Аж побуріли! — Михайло Федорович, як тільки міг і як дозволяла присутність дітей, картав нехрещених.
З вежі одкривався гарний краєвид на Дністровський лиман. Лесі ввижалися десятки козацьких "чайок", запорожці, що поспішали визволяти своїх побратимів з неволі.
Ось вони, вже під самісінькими мурами, йдуть крізь вогонь і воду до брам, за якими тремтять вороги...
Підступила Маргарита.
— Уявилося мені, Марго, те далеке минуле.
— Чи варто ще й цим журитися?
— Не тільки варто... Без поваги до минулого немислима справжня любов до вітчизни.
— Так, так, Лесю, — похвалив Косачівну Михайло Федорович, що стояв з дружиною неподалік і прислухався до їхньої розмови. — Святу правду мовиш... Без цієї давнини нема України. В ній наша згуба, в ній слава наша, кров'ю обкипіла, слізьми кривавими скроплена.
— От не розумію я, дядьку, — вела далі Лариса, — за що Україна такі муки терпіла. Невже за те, щоби знов стогнати в кайданах, щоправда, надітих уже не яничарами, а іншими поневолювачами?!
Михайло Федорович підійшов, заклавши руки за спину, пильно глянув у світло-сірі Лесині очі.
— Це добре, що ти, дочко, питаєш. Тільки знай: не загинули марно і не пропали безслідно страждання наших дідів.
— Я теж чомусь не вірю: на їхніх кістках, на їхній крові з'являться чудові сходи.
— Саме так! — Михайло Федорович обняв за плечі дівчаток і пригорнув. — В усіх оцих болях, стражданнях народиться нова Україна... Зростуть сини, які помножать дідівську славу і понесуть у віки... Он, бачите, — він показав на пастушка, що стояв на сусідній вежі і, приклавши до чола долоню, дивився на залитий сонцем степ, на лиман, що вигравав усіма своїми незвичайними барвами, — хтозна, про що думає отой хлопчина. Але, я певен, не про те, щоб довіку пасти чужу худобу! Мабуть, про волю, про свою землю, про щедру та багату долю свою.
II
По закінченні гімназії Михайло був зарахований на перший курс фізико-математичного факультету Київського університету святого Володимира. Підросли й сестри — Ліля та Дора. Косачі вирішили відправити їх на зиму до Києва.
Поїхала й Леся. Її вабила наука, якою вона досі успішно оволодівала самотужки. Необхідний був і постійний кваліфікований медичний нагляд. Південь, морські ванни та лиманові грязі хоч і поправили трохи здоров'я, проте остаточно на ноги не поставили.
Невеличка, з двох кімнат, квартира, яку найняли Косачі на Тарасівській вулиці, одразу стала затишним куточком для молоді. Майже щодня тут "пропадали", як казала Софія Віталіївна, Маня, Люда і Оксана Старицькі, Шура Судовщикова, що мешкала на Лабораторній, та чимало інших київських знайомих. Збиралися переважно після обіду, а до того Косачівни кілька годин училися: студіювали мови, історію, математику. Чимало допомагала репетиторам Леся. Вона відвідувала лекції в університеті і залюбки розповідала потім сестричкам про почуте, навіть написала для них підручник історії східних культур.
Та найцікавішими були вечори, коли сходились дорослі. Багато в сім'ї говорили про дядька, материного брата, Михайла Драгоманова. Надто про те, як на Першому всесвітньому літературному конгресі, що відбувся 1878 року в Парижі, головуючий Віктор Гюго приязно вітав молодого вченого, автора щойно видрукуваної в Женеві брошури "Українська література, заборонена російським урядом". Брошуру роздали всім членам конгресу і прилучили до протоколу. Там же Михайло Петрович познайомився з Тургенєвим, що був заступником голови конгресу.
Часто збиралася в Косачів студентська молодь. Говорили про різне, а найбільше — про робітничі заворушення, що останнім часом почастішали на заводах і фабриках Києва та інших міст.
Одного разу Михайло повернувся додому пізніше, ніж завжди. Леся ці дні нікуди не виходила — хорувала, і рідні не були обізнані з останніми університетськими подіями. Юнак якось дивно змінився: став похмурий, на запитання відповідав стримано. Ольга Петрівна і сяк і так підступала до нього, але даремно: син відмовчувався.
Михайло недбало повісив пальто, довго мив руки.
— Іди вже, йди! — гукнула йому Леся. — Вдруге тобі ніхто не розігріватиме обід.
— Пробач... А мама де?
— Ждала-ждала тебе та й пішла.
— Знову на засідання?
— Ні, здається, в бібліотеку. Дядько Михайло уже давно просив зробити для нього якісь там виписки. А ти чого сьогодні такий кислий? — Вона сіла напроти. — Знову негаразд із Шурою? Щось я її давненько не бачила. Чи не пробігла між вами чорна кішка?
— Ні, сестро. Тут інше. І далеко складніше.
— Що ж, коли не таємниця?
— Навіщо ти так? — В його очах блиснув вогник докору. — Ти ж добре знаєш, що від тебе в мене немає ніяких таємниць. — Він помовчав хвилину, сьорбнув кілька ложок борщу і вів далі: — От і настає, Лесю, хвилина, коли треба і нам братися до діла. Або ж... або, склавши гордо на грудях руки, відсиджуватися у запічку, мов той цвіркун. Розумієш?
— Нічого не розумію. Можеш ти розповісти, що і до чого?
— Пригадуєш, я розказував тобі, що готуємося провести вечір збору коштів?
— Пригадую.
(Продовження на наступній сторінці)