— Char me! — схопився Славинський. — Аdieu! Він підбіг до вішалки, схопив капелюха, абияк накинув його, вискочив, метнувши на Лесю недоброзичливий погляд. За ним поспішила Шура.
— Ну й нехай! — відрубав Михайло. — Я давно відчував неминучість цієї розмови. — Він зачекав, поки всі вгамуються, і додав: — 3 усього видно, друзі, що будуть між нами й розходження, і суперечки. Дев'ятнадцяте століття кінчається, а нове народжується в муках, у борні. І нам, не комусь іншому, бути її учасниками.
— Дехто, правда, воліє переждати цей непевний час, — додала Ковалевська.
— Поле, щедро засіяне Шевченком, Чернишевським, Некрасовим, починає потроху зеленіти сходами, — вів далі Михайло. — І хоч палять його чорні невблаганні бурі — сходи щоразу буйнішають. Час і нам уже одпи-хати свого човна, яке б там не було море. Може, ми попливем перші не дуже-то просто, але більше сорому сидіти, ніж блукати навіть.
— Нам випадає доля першими пускатись до хвилевої пристані у далеку плавбу. Хоч, певне, кінця її ми й не побачимо, проте зоря нам ясно світить, і ми дамо тому човнові потрібний керунок у далеку чудову путь. І він таки дійде своєї мети. І тоді на щасливому березі згадають нас — перших керманичів на великому морі великого діла...
Того вечора Ольга Петрівна довго ждала своїх неслухнянців. А молодь гуторила.
Вишневі віти тяглися з саду, заглядали у вікна, ніби прислухалися до тієї розмови, мов сторожили її од поганого ока.
VII
Відень то й Відень. Зрештою, їй однаково. Аби здоров'я, аби одужання. Хоч надії на це уже й немає, та вона ладна зробити все — не задля того, аби лиш не згинути, а щоб жити людиною, не скрипучим деревом, котре два віки стоїть, та обидва без користі. От кілька місяців провела в Криму, і хоч лікарі категорично забороняли працювати, все ж писала, читала, листувалася.
А тепер везуть її до якогось фон Більрота. Ну, що ж! Шкода тільки мами. Скільки вже вона, бідна, натерпілася через неї, а кінця ж так і не видно. І чи буде він? Певне, аж тоді, коли скінчиться все: і думи, і пісні, і оці щоденні невідступні турботи.
Однак смутку на серці не було: вона якось уже звикла до свого нещастя і на диво спокійно до нього ставилась. А цього разу була навіть весела. Ще б пак! Попереду Львів, зустріч з Франком, своїм хрещеним по літературі. Скільки було в родині про нього розмов!
Постукують колеса, миготять за брудними вагонними віконцями засніжені полустанки, поодинокі деревця і дрімучі ліси, а вона вже бачить в уяві наступну зустріч, відчуває дружні потиски рук...
До Львова прибули опівдні. Потяг до Відня ішов десь аж уранці, і Ольга Петрівна, здавши речі до камери схову, довгими сходами та переходами, вогкими тунелями подалася з дочкою до міста. На щастя, біля вокзалу трапився візник, і незабаром вони опинились у центрі.
Львів дещо розчарував Лесю. Хай і зима, і снігу всюди понавалювало, але ж який він тісний, які в нього покручені та вузенькі вулички! З розповідей уявляла його просторішим, вільготнішим, хоч і не таким, звичайно, як Київ — такого, мабуть, другого немає, — а все ж привабливим. А тут, власне, нічого особливого. Хіба що височенні костьоли, що повпирались у небо гострими довжелезними шпилями... От уже правду кажуть: до всього треба звикнути.
Посковзуеться на легенькій ожеледиці конячина, туго натягує віжки візник, а мати з дочкою притулились одна до одної, заглибились у власні гадки.
— Об чім ти задумалась, Лесю?
Нехотя одводить погляд від перехожих, що снують тротуарами, і, збагнувши, про що її питають, одказує:
— Про те ж, мамочко, що і ти. Вгадала?
— Вгадала, — зітхнула мати. — Я теж думаю про зустріч... тільки про ту, з Більротом.
Леся на мить смутніє, але одразу ж звертає розмову на інше:
— Альбома й забули взяти.
— Та навіщо він? Гадаю, Івана Яковича зараз менше всього цікавитимуть твої поезії, їх він уже читав. Просто познайомитесь.
— Мені аж лячно.
— А ти не думай про те.
І знов мовчання.
За якісь півгодини машталір зупинився коло старенької обкутої залізом брами на вулиці Зиблікевича, за котрою, у глибині двору, виднівся двоповерховий будинок. Брама була зачинена, поки Ольга Петрівна розплачувалася, Леся шукала входу.
— А ви, панночко, пройдіть он поза тим будинком, — пораяла їй якась бабуся, що саме проходила вулицею.
Широка, розчищена від снігу доріжка вела просторим двором, а там розходилась на кілька стежечок, — будинок мав щось два чи три входи.
Косачеві зупинилися в нерішучості: куди йти? На їхнє щастя, одні з дверей розчинилися і кілька хлопчаків викотилися на подвір'я.
Ольга Петрівна скористалася нагодою.
— Це той вусатий? — переглянулися хлопчаки, коли Ольга Петрівна назвала Франкове прізвище. — Знаємо! Ідіть он туди. — Хлопчаки показали на коридорчик праворуч.
Не встигли вони дійти до будинку, як назустріч вийшов середнього зросту чоловік.
— А я собі дивлюся: що воно за чужинці блукають. Сюди ходіть, Ольго Петрівно... Давайте ваші речі, обмітайте ноги і швидше до хати, певне ж, замерзли. — Він забрав у Ольги Петрівни валізку, набиту яблуками та банками з варенням, які та везла в подарунок Франковій, і, загородивши своїми широкими плечима двері, запитав: — А це ж хто з вами? Невже Леся? По всьому бачу — вона! — Не чекаючи ствердження, Франко тут-таки, надворі, обняв молоду Косачівну, поцілував у холодну, ледь порожевілу на морозі щоку: — Отак, а то в хаті жінка, чого доброго, ще й не дозволить цілувати таку гарненьку панночку. — Він лагідно усміхався добрими розумними очима, жартував, аж поки не вийшла Ольга Федорівна.
— Та чого ж ти морозиш людей? — напосілася на чоловіка. — Заходьте, будь ласка, — запросила.
Оце й уся квартира, весь комфорт. В очі одразу впала скромність, якщо не сказати — убогість житла: тісна, з вогкими стінами кухонька і трохи більша, затишніша кімната; ліжко, круглий стіл посередині і другий — в кутку біля туго набитої книжками шафи.
Леся роздягалася і водночас непомітно стежила за гостинним, енергійним господарем, який одразу ж почав поратись біля самовара.
— Хоч би ж були листом сповістили, чи як! Вийшли б зустріти, а то... Куди ж воно годиться? — докоряла Ольга Федорівна гостям.
— Нічого, добралися й так. Правду кажучи, ми все вагалися: куди його краще податися? Знов у Німеччину чи у Відень? — І Ольга Петрівна почала розповідати про доччину хворобу, скаржитися на лиху долю, яка так несправедливо з ними обійшлася.
— Та годі-бо тобі, мамо, — перепинила її Леся.
— От-от! — підхопив Іван Якович. — А хвора, бачу, і вусом не веде.
— Звикла вже, — мовила Ольга Петрівна.
— Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся має Петро Антонович? Усе ще воює за правду?
— Ет, воювання його, — махнула рукою Ольга Петрівна, викладаючи гостинці. — 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив своє здоров'я.
— От і неправда, мамочко, — втрутилася Леся. — Коли б усі робили, як тато, то й лиха було б менше.
— Еге, в Петра Антоновича, бачу, надійний захисник. — Іван Якович підійшов до Лесі і з якоюсь особливою цікавістю подивився на неї.
— Лихо мені з ними! — скаржилась Ольга Петрівна. — Вірите, не можна нічого сказати супроти: як візьмуться обоє, то хоч тікай.
Леся почервоніла під пильним Франковим поглядом і, сором'язливо опустивши очі, вела далі:
— Коли всі будуть клопотатися тільки власними болями — кінця цьому лихоліттю і не чекати.
Іван Якович при цих словах нетерпляче поскубував короткого рудуватого вуса.
— Здається мені, Ольго Петрівно, що ваш брат, а мій добрий приятель Михайло Петрович Драгоманов помиляється: Леся таки знає життя. Що не кажіть, а знає.
— Та не хваліть ви її, — завважила Ольга Петрівна. — А то ще загордиться.
— Сказати правду про людину — підтримати її, — мовив на те Іван Якович.
— І що ти за господар, Іване? — обізвалась дружина. — Люди з дороги, промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу.
— Маєш рацію, Оленько, газда з мене абиякий... Та що я вдію? З розумними людьми рідко доводиться стрічатися... А сісти нам недовго. Подавай скорше на стіл.
Ольга Федорівна постелила настільника, поставила самовар. Франко допомагав їй, жартував, хоча в погляді його більше було задуми. Він приніс із кухоньки майстерно вирізьблену з дерева хлібницю і обережно, щоб не впустити жодної кришечки, почав краяти хліб.
— Прошу, сідайте, частуйтеся, — запросила господиня.
— А чим частуватися? — перепитав Іван Якович. — Що то за частування без чарки? — Він вийшов на кухню і незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою в руках. — Недавно в мене були земляки, то оце передали... Сливовиця на меду. — Він налив потрошку, сів біля Ольги Петрівни. — За нашу стрічу і за ваше, Лесю, здоровля.
Та не встигли випити, як у коридорі зашаруділо.
— Кого там біг післав? Пождемо. Двері широко розчинилися, і до кімнати зайшов бородатий чоловік.
— Я так і знав, що це Михайла нечистий несе, — мовив Іван Якович. — Ну й щасливий же ти, Михайле: навіть чарка без тебе не п'ється... Проходь швидше, в нас гості.
(Продовження на наступній сторінці)