— До мого Івана. Його жінка у цім році вийде на жіночі лікарі. І вона тебе урятує. Тільки чуєш? Як дістанеш ти гроші, то того ж дня і добивайся на станцію… Чорт їх бери, коли їх візьмуть геть усі за квиток, то бідкатися немає чого… Але тут я уже тебе прохаю… Перед тим, як матимеш іти на станцію, піди до Онопрейовича, нехай візьме у шкляну принцовку тих ліків, що у зеленій пляшці з великим червоним хрестом… І нехай прийде сюди до мене. Скажи йому про те, де ти мене бачила і що я прохав… Не забудеш?..
— Не забуду. Дякую вам, дядечку. Тільки ж що я не маю адреси…
— Ага… Так ось… У тебе є чим записати?..
— Нема… Я не забуду… Ви тільки мені скажіть.
— Ну, добре… Я не дам його адреси, я дам тільки адресу тієї лікарні, де його жінка працює… Де та лікарня, то увесь Київ знає. Ти тільки спитаєш Олександрівську лікарню і лікарку Щоголову… Не забудеш?
— Олександрівська лікарня і лікарка Щоголова. Не забуду… Ніяк не забуду. Дякую вам, дядечку!
— Почекай ще трошки. І вже там перекажи синові все, що ти бачила, і скажи, що я вмер. І він уже знатиме, що робити.
І Гапуся як стояла, так і заплакала. Але тепер уже вголос. Вона відвернула від Бруса голову до села і, тримаючися обома руками за груди, тужила. Плач рвався з грудей нападами, її горе торкнуло і старого чоловіка, бо у його теж рушили сльози по невмиванім і защетиненім лиці і збігали аж по вусах… І нарешті він вимовив:
— Ну, ходи здорова, дочко. Людям нічого не говори, тільки скажи Онопрейовичу… Іди і не барися.
І Гапуся, дивлячися на село і не оглядаючися на Бруса і ревно плачучи, рушила до села, вимовивши тільки одно слово:
— Прощавайте!..
І зникла за житами. А її туж доносився ще довгенько до вух залишеної в полі людини. У його сльози, як дощові краплини по шибці на вікні, не переставали бігти і бігти… Так само, як і в лікарні було після того, коли Парцюня сказав, що вже його аптечку віддали Онопрейовичу.
І час у полі ішов непомітно. А старий Брус мовчки сидів під стінкою жита, тримаючися обома руками з обох боків за землю. Уже сльози позасихали і на очах, і на ріденькій бороді, і на вусах, і на невмиваних і защетинених щоках під горбатим переніссям. І сонце вже давно звернуло з південної пори і, розкинувши своє проміння по цілім світі і понад куцівськими житами так, неначе голубка розставляє свої крила і свої пера для туркоту, вело під промінням до заходу усе летюще і цвірінькливе, і щебетливе птаство, похоже на курчат під крилами своєї матері… Уже хтось із людей надів на Бруса і бриль, а він все сидів на однім місці із заплющеними очима. І можна було б сказати, що він умер сидячи, якби чорні у засохлім пилу ноги не здригались час від часу, коли на їх сідала якась муха, щоб утнути до крові.
Тихо скрізь було і до села, і до Насачівських та Мельниківських ровів. Тільки вряди–годи перебігали межу чи перепелиці, чи зайченята і тишу не полохали, а робили її урочистішою і таємничішою.
Як же сюди потрапила Гапуся, що знайшла того, кого шукала? Вона ішла із Ташлицького хутора проз Линників і Паничів, і проз Громовенків від місця, де спочивав Брус. І її межа пробігала кроків п'ятнадцять від місця, де спочивав Брус. Ця межа сторчовим напрямком стикалася із тією стежкою, що справлялася на хутори. Тут вона і побачила щось похоже на людину. І тепер після неї між небом і землею, над людськими хлібами, стояла незрушенність пригоди і чекала…
Аж ось із–за ріжка двох стінок жита з'явився фершал, добродій Онопрейович, і зразу, вглядівши Бруса, справився до його. Підійшов і став перед ним. І пильно, і напружено дивився якусь хвилину, а потім трошки голосніше, ніж він звичайно говорив, промовив:
— Добридень, Овсію Юхимовичу!
І здригнув Брус, і розплющив очі, і в сірім погляді, опроміненім зморшками і бровами, мигнув якийсь блиск вдоволення, і він сказав так, як люди говорять крізь сон:
— Це ви, добродію Онопрейовичу?
А той зараз же і сів коло його поруч та й спитався:
— Чим я можу знадобитися вам, Овсію Юхимовичу?
Але той, неначе і не чув цього питання, а тільки скерований осередньою силою думки чи почуття, вимовив несусвітнім голосом:
— Подивіться на мене… і як треба, то обмацайте і скажіть, чи я знеможений, чи я недужий?.. У мене і під грудьми дуже пече…
І Онопрейович його запевнив:
— Не треба мені вас обмацувати, щоб знати і сказати. Мені відомо. Ви дуже недужі. Вам треба операцію зробити. У вас шлункова виразка. Але спочатку вам треба оклигати перед операцією… Оце і все, що я можу сказати.
А Брус тоді знов до його, мабуть, керуючись вказівками пережитого тепер, озвався та й спитався:
— А як я видужаю після операції, чи ви поділитеся моїми ліками зі мною, щоб я мії якось дотягти до Божої межі?..
І Онопрейович заворушився і підсунув кепку догори і, прокашлявшись, відповів:
— Знаєте ви добре, Овсію Юхимовичу, що тепер ліків немає нігде, і знайти їх неможливо… по аптеках. І як я вам дам якісь, то і Маздигін, і всі комуністи будуть знати, що я з вами ділюся… І зроблять зі мною те, що зробили тепер і з вами. Бо, повірте мені, що Маздигін щойно приїхав сюди, в наше село, то зараз же й почав мене морочити, щоб я забрав вашу аптечку. Він казав, що ви їздите по селах і агітуєте супроти Совєцької влади і вам не місце у новім житті. Так що не я ліз, щоб вас так страшенно скривдити і забрати вашу кривавницю… А крім цього ще, як Маздигін привозив із вашим Мадесом аптечку до мене, то говорив, що й і той, із Москви, казав, що вас треба ізолювати від людей. Мабуть, так, як уже ізолювали Сергія Сергійовича?..
— Він же, кажуть, розірвав руку іржавою бляхою і заразив кров… І вмер у себе у ванні?..
Здавалося, Овсій Юхимович цими словами спробував заперечити, та й знов замовк і слухав. І тепер пальці і правої руки, і лівої тремтіли на грудочках від зусилля не втратити рівноваги, щоб не впасти.
— Отож він сам себе ізолював від людей, а якби ні, то йому була б доля така сама, як і ваша.
— Дякую вам, добродію Онопрейовичу… що послухали мене… такого зацькованого, та й прийшли… Я вас прохав там про одну… штуку… І чи принесли ви її у шприцові?..
— Приніс, Овсію Юхимовичу…
Була тяжка і силувана відповідь Онопрейовичова. І Овсій Юхимович глянув на його і показав очима на ліву руку та й вимовив:
— Вона у мене найнедужіша… і ви зробіть упорскування у неї… Потрудіться… І нехай я засну і відпочину. А то я цілу ніч не спав і такий утомлений… А тут ще й діти десь узялися на цій межі і не давали мені заснути: то скидали бриль, то надівали…
І добродій Онопрейович звівся навколішки, взяв ліву руку Овсія Юхимовича і закотив забруднений рукав чорного піджака аж за лікоть. І почав шукати у спідній кишені свого піджака шприц. Але він там чогось заплутався і не так швидко давався з'явитися на людське око, як того хотів Онопрейович. І через те фершал говорив так, аби щось сказати:
— Колись ви робили упорскування скаженим собакам і скаліченій скотині, щоб вони не мучилися. А тепер ми самі, як скажені собаки, потребуємо цього засобу… І ви вже мені простіть на цім світі, бо знаєте, як почав він нам добігати.
Коли він говорив, то закочена рука біліла супроти неба, і її худість випиналася на очі, неначе якась страшна непристойність. Тільки жила коло згину ліктя синіла таким кольором, як і волошка, яких так багато було на цій межі. Але ні… Мабуть, жила синіла страшнішим кольором, бо на чолі у фершала з'явилися краплі поту… І нарешті він прихилився до руки і так її на звисі і встромив шприцом у найсиніше місце. І Овсій Юхимович попрохав:
— Положіть мене так, щоб, коли я буду засипати, то щоб бачити і небо, і колоски… Щоб і сон мені такий приснився, як і те життя, що я прожив поміж оцими полями та нашими людьми…
І замовк. І фершал положив його і підклав під голову чоботи. І став над ним, тримаючи у руці порожній шприц, і тихо плакав. Бриль лежав за головою і за чобітьми у втомленого Овсія Юхимовича. І пройшло, Бог його знає, скільки часу, а фершал все стояв і дивився на лежачого, але, видно, він не ждав ніякого цікавого передсмертного явища. Видно, він був пришиблений таким спокійним і страшним випадком. Овсій Юхимович не сплющував очей і лежав, і дивився вгору, поперед себе. І фершал довго думав, що він живий. Але коли він нарешті узяв руку в лежачого за живчик, то відчув тільки німу тишу уже неживого тіла. І швидко він мертвому розкотив рукав на лівій руці і вирівняв її уздовж піджачка. А праву руку зігнув так, щоб долоня покривала серце. І потім скинув свою кепку і, трошки ще постоявши, пішов межею до села. А шприц його все ще був у лівій руці. І тільки коли він згадав, що люди своїм мертвим сплющують повіки, то зараз же сквапно сховав свій шприц, надів кепку. Йому було важко. І в його виникло питання про своє становище. А що ж далі?.. А далі, він це добре знав, що ні в кого не буде підстав у його відібрати аптечку. І свідомість про це сповняла його певності, і він пішов швидше… Ну, що ж? Всяк буває на світі.
І увійшов він у село, і побачив, як із церковної дзвіниці злетіли чотири ворони і полетіли понад селом. Саме в цей час сонце сідало, і від хатів, і від дерев, і від бур'яну тіні видовжувалися, неначе пальці тієї тьми, що втягала в свою середину обкладене вечірньою міддю сонце.
Розділ дев'ятий
Гапуся у мандрах
(Продовження на наступній сторінці)