І вийшла. Брус ліг і зараз же укрився з головою, бо від купання йому було трохи холодно. І, скоцюрбившись, затих. І по всім тілі стало приємно розходитися тепло. Та серце його, не вгаваючи, било тривогу, хоч він почував і утому, і бажання заснути. І пролежав він так довгенько, і таки заснув. Та й сниться йому, що кличе його Мадес подивитися на воду у Оникіїв Яр. Аж там пливе від вершини до панщаних загат зачинена шафа з ліками. Вона витикалася боками з води до половини так, що двері, колодка і печатка дуже виднілися відтіля. І тільки що він хотів спитатися сина, "чого це його аптечка у воді", як тут на саму колодку сіла дика качка і, махаючи крильми, стала кричати на шафі. А шафа пливе та й пливе. І враз хтось торохнув із рушниці. І вся шафа на воді, і качка стали у такім густім диму, що і проглянути не можна. А коли розійшовся дим, то на воді не було вже ні шафи, ні качки. Тільки хвилі ішли до загат і хлюпали у береги. І Брус напівсвідомо заворушився у ліжку і, напівсвідомо відчуваючи своє реальне становище, став лагодитися знов затягтися сном.
Аж ось у кімнаті враз розтинається справжній постріл. І схопився Брус на ліжку, і глянув туди, де був столик. Та й побачив, що перед столиком стоїть середнього зросту чорнявий чоловік у білім лікарськім одязі і дивиться пильно на його, і тримає у правій руці широку з білої гуми ляпавку на мух. І коли помітив нічний відвідувач, що Брус дивиться на його свідомо, хоч і стривожено, то зараз же знов із усієї сили ляпонув по столі. У Бруса на спині по шкірі сипнув мороз холодними голками. А потім Брус усім своїм єством відчув і жах, і глибоку образу і стримано спитався:
— Що це ви… з мене собі забавку знайшли?..
І зараз же почав діставати свою одежу. А той, що ляпав, став його заспокоювати так, мов кат заспокоює свою жертву перед шибеницею, утішаючи її тим, що мотузка не перерветься. Мовляв, міцна… Він говорив:
— Тут ви тільки один той, що чує моє ляпання, бо той другий, що ззаді вас лежить, уже ніколи нічого не почує… І ви, прохаю вас, не гарячіться і не вдягайтеся. Кімната ця заперта і ось ключ у мене в руці…
І розтуливши долоню лівої руки, показав ключ і сховав його в кишеню. А Брус, що був затих від слів відвідувача, почав знов удягатися… І вдівся, і хотів устати, але похитнувся і знесилено сів на своє ліжко. І незнайомий, побачивши, що хворий сів, став і сам гіпнотично осідати на стілець, не спускаючи очей з Бруса. І нарешті і він сів і, тримаючи над столом у правій руці ляпавку, спитався:
— Скажіть мені, але тільки щиро. Скільки ви золота закопали у себе в дворі?
Брус подивився на його мовчки і, страшно важко зітхнувши, відвернувся від допитувача і опустив свої очі на свої босі ноги, бо чоботи лишилися у ванній, а зараз би, може, вони б і здалися. А той, від столу, настирливо наполягаючи, допевнявся свого:
— Я вас питаюся, скільки ви золота сховали у себе в дворі? Чи, може, ви його віддали старшому синові, і він його відвіз у Київ?..
— А хіба вже це тут не лікарня?..
Спитався старий замість відповіді таким голосом, неначе почав приходити до пам'яті, а йому відповіли:
— Ні, це лікарня. Тільки треба, щоб усі люди знали те, що й колись знали. А колись знали он що. Де тільки людська нога стане, то там уже і є Божа воля. І тепер так само. Де тільки людина хоче відпочити во ім'я своє, то там уже і Гепева не дає людині прийти до пам'яті во ім'я комунізму. Бо дати вам прийти до пам'яті, то ви станете такими ж розумними, як і комунізм, а може, ще і розумнішими. І тоді козирна карта може опинитися у ваших руках. А ми цього не хочемо. Зрозуміли?.. Отже, говоріть, де ви сховали золото, то доживете ще віку у супокої… А ні, то побачите, що буде. Я жду.
Та й устав він із–за столу, та й пішов він з ляпавкою до вікна і повісив її на тій ручці, якою відкручують вікняні засуви. А потім вернувся і, сівши знов на стілець, став дивитися не то хижими очима, не то утомлено–допитливими на майже очманілого старого чоловіка, який, не спускаючи очей із свого допитувача, сидів і мовчав. І хто його знає, скільки б часу був би отако Брус, якби незнайомий не перебив сам так далеко зайшлої мовчанки:
— Вам рятунку від Совєцької влади немає ніде. Вся "Комнеза", всі службисти, всі учителі, всі комсомольці є совєцькі шпики. Але це ті, що зверху видно. А як додасте ще й тих сюди, що ловлять зопалу, зненацька, то вийде і страшна наша сила. І де б ви тільки не забажали розміняти своє золото на такі гроші, щоб жити, то ви звернетеся тільки до Гепеви… Цебто люди, яких ви попросите розміняти, будуть Гепева. Чи це буде в глухому селі, чи в Адесі, чи в Києві, чи в Москві… Ваша справа програна. Я все знаю. Знаю, що ви копали в хаті і закопували. І знаю, що ви знов вибрали те, що закопали були. Тільки мені не відомо, куди ви діли ті царські п'ятки та десятки, що назбирали за своє життя?.. І коли ви їх віддасте нам, совєцькій державі, ми вам дамо супокійно дожити свої дні… А коли не признаєтеся, то повірте, загине з вами і той син, що в Києві… От вам наш діагноз до вашої недуги… Тямите тепер, що ми таке і що ви?.. І через те не викручуйтеся, і вам краще буде. Говоріть правду…
Брус чув, як цей чекіст був сказав, що його, чекіста, у цій кімнаті слухає тільки одна людина, бо той, другий, мертвий лежить. І зараз все, що сказала оця потвора, повіяло на Овсія Юхимовича не жахом смерті чи якоюсь великою дійсністю людського нещастя, а страшною пустелею і порожнечею. Страшна самота опустила на його серце пустельніший і прозоріший холод, ніж зимове небо, де немає жодного шерху від живої тварі… Чи може він бути рідним тепер Мадесові?.. І чи його громада може врятувати, якій він віддав усе своє життя? І що вона сама для себе зараз? Солома, яку мни, крути і пали, і вона буде солома. А Бог… Що він про його знає?.. Хіба тільки те, що малі люди віддані на якесь перебивання, якесь перепаскуджування, якщо не на справжню погибель. І одна якась думка у душі Овсія Юхимовича боляче, боляче затужила, щоб він спромігся із останніх решток своїх сил і як можна найшвидше дати звістку синові аж у Київ, щоб тікав… І самому, щоб як уже погибати, то не в лікарській кімнаті і не в якійсь там ямі Гепеви, а умерти серед тих трав та хлібів, серед яких він прожив вік, допомагаючи їм у землю входити зерном і помагаючи їм рости і доходити стиглого часу так само, як він робив це саме і скотині. І отой жах, ота порожнеча людського життя перед хлібами і перед травами йому і на смерть не буде страшна. Треба тільки якось зійти з очей цієї потвори, що сидить за столом.
І він спитався не для потреби, що живе у цю летючу мить, а для того, для чого і звір робить кручені сліди по снігу, коли його нора близько до небезпеки.
— А чого ж це ви мене ввесь час кобенете, як ворога якогось, ніби я якесь душогубство зробив?.. Чи наш народ не "Совєцька власть"?..
— А яка ж ви "Совєцька власть", коли ви з добром своїм ховаєтеся від нас?.. Хіба хто скаже, що ви у землю упаковували черепки з розбитої миски, як довідається, що ви щось закопували?.. Не скаже, а скаже, що ховали царське золото… А раз так, то ви ворог. І тільки тим докажете, що ви приятель, як признаєтесь, де ви діли золото. Кажіть, чи воно у Київ поїхало, чи у вашій садибі закопане?.. Бо жартів з такими, як ви, у мене ще не було.
— Я бачу, ви хочете золота. І я знаю, що яку б я вам правду свою людську не дав, ви її відкинете, як смердючу і непотрібну ганчірку… Є в ній золото — ви її розгорнете і візьмете те, що в ній, а саму знов у гнояку чи в болотяку замісите, щоб і не згадати… І я кажу: у ганчірці золота немає. Ця ганчірка була людиною і служила людям і своїм здоров'ям, і розумом, і… і…
Гірко почав був говорити нещасний Овсій Юхимович, та "кат" скочив з місця і вибіг із–за столу до ліжка і, показуючи йому на його босі ноги, вигукнув:
— Ви, старий дідугану, де ваш глузд і совість… Гляньте ось на свої ноги… Ге, чисті?.. Ге?.. А чого ж ви не подумаєте, що це вам "Совєцька власть" дала можливість мати їх чистими та ще й поклала вас, як дитину мати, у чисте ліжко?.. І у вас хватає лою ще й говорити так?.. У–у–у… кодло гадюче!.. Немає у вас до нас щирості, то ж немає у нас до вас і пощади!.. Ви вже самі на себе муки звели, і перед своїм здохом ви все ж не попа покличете, а нас і скажете, де ви заховали золото… Ту силу, яка потрібна "Совєцькій власті", щоб нею, цією силою, купити у загранишних буржуїв рештки тієї совісті, що вони мають… і щоби підкупити найбільших їхніх попів, щоб вони казали і на сходках, і в церквах, аби правили, що ви самі вигибли, бо ми, "Совєти", більшовики, маемо Бога, а ви всі — сволота, тварюки, свинота немита!..
І, повернувшись, пройшовся сюди й туди коло столика. А потім знов звернувся до мовчазного і ошелешеного старого чоловіка і звелів:
— Зараз роздягайтеся і лягайте, і лежіть, поки не видужаєте… А потім ми з вами закінчимо розмову… Ну, чого вилупили баньки?.. Розумієте, що я вам сказав?
(Продовження на наступній сторінці)