— Я певний, що він всього не сказав… той, що говорив вам… Хоч би й того… Це, справді, людина небезпечна. У його характері є багато для нас незрозумілого… От він по–українськи і по–російськи. Ну, просто ледве читає… А підіть же ви, всі рецепти по латині знає напам'ять. І хто його навчив? і коли? Та й чорт його знає… Той син, що зараз у Києві, теж небезпечний для влади. Він куркулячий поет… Але, щоб знав він вітінарні рецепти, аби могти напомпувати ними батька, то не знає. Ми вже переконалися. Це на мене справляє моторошне враження… А коли додати до цього і те, що він страшно любить коні і що найдикішу коняку вхоркає і буде їздити — хто не зважиться десь, то там він перший. І ніколи своїх візитів не відбуває візком чи саньми, а завжди верхом від села до села. І чи буде п'яний, чи тверезий, а летить конем, неначе божевільний чи скажений. Тільки через село проїздить змиленою і неспокійною конякою маленьким тюпачком, чи виноходом. І до цього ще, коли взяти на увагу, що ніколи нікого дурно не вилає і не вдарить… Що той буржуазний набуток, який зветься совістю, у його у жахній просто силі буяє… І як вірити усяким спадковим теоріям, то ця тварюка, мабуть, має у своїй крові якогось характерника–запорожця… І через те він небезпечний більше як на сто відсотків… Як ви кажете…
— Ні, я кажу, що він небезпечний на сто відсотків, а не більше… Він мусить піти прискореним кроком туди, куди ви його надумали, запечатавши його аптечку.
На цім місці Маздигін закашлявся і хотів щось говорити, але певна і напівнаказова мова Парцюні затримала його у смузі тільки слухання.
— Ліки, як намірили Онопрейовичу, так йому їх і віддати треба… Але він мусить їх все ж таки заробити. І я прохаю вас піти самому і відпечатати аптечку, і віддати ключ старому Брусові… Мовляв, комісар із Москви звелів. А тим часом нехай Онопрейович його зробить хворим… Якнайшвидше… Я б уже хотів, щоб цей мастодонт був хворим узавтра. І його треба відвезти у ту районову лікарню, яка є у найпильнішім нагляді нашої Чеки. Яка тут така лікарня є?
— Рохмистрівська, — була здавлена відповідь Маздигонова.
— Ну, от. Його туди треба і відвезти. Я завтра їду у Рохмистрівський партком. І в Рохмистрівці він буде у мене.
— Що, ви його там будете допитувати?..
— Там буде видно.
І як хазяйська собака, яку хазяїн ударить, кидається з більшою щирістю лизати ту руку, що вдарила, так і Маздигін осередньо скрутився і почав додавати до того, що вже говорено, ще й таке:
— Коли ви з ним у Рохмистрівці діло матимете, то візьміть на увагу те, що старий Брус щось у хаті був закопав із своїм старшим сином. Мені переказував Мадес, найменший син. З ним тепер живе старий у одній хаті разом… І він мені й казав, що бачив, як закопували. І потім, як старий возив старшого сина на станцію, то Мадес шукав у порунтаному ґрунті і нічого не знайшов. Мабуть, переховали… Або те, що було сховане, тепер опинилося в Києві…
— Добре, що ви мені і це сказали. Матиму на увазі, — утихомирююче і вже позіхаючи вимовив Парцюня.
Та Маздигін, неначе перебігаючи його байдужості дорогу, улесливо і так, як люди свідомо промовляють своє найрозумніше слово, ще й цим себе виказав:
— Це, що ви так чудово поставили справу про таку жахливу людину, свідчить, що в Москві наші керівники всі з лойом у голові… І це правда, бо я це одного партійця питався, чи справді у Матусівськім заводі уже є дирехтор так, як ви зболили припустити таку думку. І що ж?.. Ваша правда. Дирехтор місяців чотири, як є, але завод нікому про це не говорить, щоб цукру не давати матеріалові, із якого ми будемо організовувати комуну…
— Для того, щоб знати, чого курка кудкудакає, то великого розуму не треба, аби догадатися, що вона знеслася… А ви, будь ласка, коли будете брати Бруса у лікарню, конче заявіть йому при людях, що його, якщо він хворий, відвезуть на курорти… Що Радянська влада турбується про таких людей, як він… Ну, до побачення… Дійте!
І подав сидячи Маздигонові руку. А Маздигін, швидко підвівшись, стис її і, відходячи і повернувши напівоберта голову, казав, лестиво усміхаючись:
— Я завжди радий робити так, щоб мої святі обов'язки перед партією були виконані, як належиться.
Парцюня промовчав. І аж тоді устав, коли сама тільки Маздигонова голова стала виднітися із–за соняшників. А увійшовши у хату, він скинув піджак і повісив над полом, на те саме місце, де він висів і раніше, і знов почав ходити поруч ослона. Лампи він не підкручував, і через те не видно було його обличчя і того настрою, що мав би там відбитися, хоч би так, як на цеглині тінь від котячого хвоста. Одно тільки й видно було, що він ходив у черевиках, а не в самих панчохах. І що з кишень повішеного піджака ні одного ліворвера не було видно, хоч хатні двері і тепер були заперті на гачок.
Розділ сьомий
На курорти
У селі Куцівці люди свій комітет незаможників звали "Комнеза". І ось на другий день Маздигін і голова "Комнези" зібрали годині об одинадцятій дня всіх її членів у полі на комунальнім лану, на рові, коло бочки води, і оголосили, що аптечку з ліками знов вертають старому Брусові. Нехай лікує скотину. І сказали і про те, що його відвезуть на курорти, щоб старий відпочив від тих трудів, якими він служив громаді. Люди були втомлені і запилені ріллею. Дехто з бочки пив воду, а дехто, поклавши руку на бочку і слухаючи тепла під сонцем нагрітих обручів, відпочивав. Але більшість стояла мовчки у брилях і в шапках, і з ненакритими головами і слухала новини. Польовий вітер, пробігаючи, ворушив їх чубами так само, як і тим зіллям, що зеленіло геть–геть далеко уздовж рову аж під обрій поля. Люди на цю новину, можна б сказати, не реагували ніяк, якби хтось із задніх не промовив:
— Давно б треба було так…
Лан споготовлявся на пар. І він сірів своєю шириною і довжиною поміж пшеницями та житами теж байдуже. І широка чорна смуга пару, зачеплена борінками, які тепер, запряжені кіньми, тихо лежали, увігнані зубками в ріллю по рами, хоч і різко виділялися з ландшафту чорнотою і зірваним бур'яном, але були теж байдужі до новини… І тільки аж тоді все заворушилося і закуріло, коли голова "Комнези" гукнув до людей:
— Комуна, в рух!
І коні хрипіли, порскали. Борінки шуміли зубками у землі і клацали, натрапивши або на залізяку, або на якусь велику кістку. Люди гукали, цьвохали в повітрі батогами і поспішали, і поспішали, щоб не відстати від коней і від зубків борін. І сьогодні ввечері вони, запилені і спітнілі, і повні пилюги в чубі і в обличчі, умиватимуться коло кабиці, аби змити не тільки пил із тіла свого, а і турботу з душі разом із ім'ям старого Бруса, якщо він не повернеться з курортів. Бо для того, щоб пам'ятати, треба дозвілля. А для того, щоб думати, треба бути певним, що хтось вашу думку почує.
Перша непевність до людини є перший удар сокирою по тім дереві, що дає плід. І через те, мабуть, уся польова "Комнеза" мовчки реагувала на відомості про Бруса. І зробити інакше вона не могла, бо мала уже обтяжений інстинкт недобрими подіями…
І розповідають, що тоді, коли віддавали Брусові ключі, була вдома і Мадесова жінка. Вона зарізала курку, а чоловік дістав самогону, і покликали батька на вечерю. І мирилися. Старий Брус був настроєний доброхітньо і доброзичливо. Але на другий день після миру він став кородитися на те, що у його під лопаткою у грудях пече. І так пройшло два дні. І старий обидва дні не їв, щоб перевести себе на інший харч після отримання від їжі. Він так робив часто і з скотиною. І Мадес, помітивши таке, зараз же покликав Онопрейовича, і він умовив старого їхати в лікарню у Рохмистрівку. Брус на початку опирався, але коли фершал сказав, що відти його повезуть на курорти так, як колись пани возили своїх недужих, Брус подумав та й згодився. Та й хто б відмовився випробувати ту далечінь, яка все життя стояла казкою перед очима бідної людини? І він промовив до Онопрейовича:
— От уже не сподівався гостей, то на тобі. Заглядай тепер їм у ласкаві очі і оглядайся на задні колеса.
— А чого це у вас така турбота з приводу цього?
— А того, що після дня іде ніч, а після ранку день. І ми на це дивимося і не зважаємо… І чим старіші робимося, тим стаємо розумнішими. Та ми і на це не зважаємо і стаємо, наче кам'яні баби. А вони своєю байдужністю не тривкіші і від маленьких дітей, яких треба не спускати з рук, щоб не покалічилися… І для цього вже у нас є і курорти, і бригадири.
— Ви так говорите, що ніби і обітниця завжди дурна і жданець такий сумний, неначе в казці: "хоч кінь пропаде, а хоч тебе самого уб'ють".
— А що, хіба ні?.. Хіба ж наші незаможники не хотять перехитрити Бога? То були ми тільки в Бога за рабів, а тепер хочемо рабами бути ще й у наших гостей. Бог колись нам дав розум і ниву, щоб ми мали і уміли тим, що маємо, порядкувати. А ми зараз віддали своє поле гостям неначе на те, що вже наш розум нам непотрібний. Мовляв, краще бути у послушенстві, ніж самому порядкувати… І мені тепер доводиться слухати вас і їхати на курорт.
І фершал закінчив:
— Ех, Овсію Юхимовичу, тепер між людьми розум править гірше, ніж виявлена кража! Краще вже, що людям, те й нам, що громаді, те й бабі… Бо не ми були і не ми є законом Україні…
І старого Бруса відвезли у лікарню. Зробив це його син, Мадес.
(Продовження на наступній сторінці)