Вона себе не бачила, а якби бачила, то таки вдовольнилася б. Її біленька сорочка з чорно–червоною мережкою на рукавах мала вигляд чистенької та охайної. І спідничка уже не була пом'ята, а мала рівненькі складки аж від пояска до блідо–рожевих литок. І поясок, хоч і був шматком старого зеленого батькового пояса, але зараз облягав її стан сумлінно, не виявляючи стрьопів нігде. І кругленька її головка з синіми очима була обведена двома косами від потилиці понад чолом і робила дівчину такою милою, яку дід, побачивши, бажає притулити свою стару щоку до її обличчя, але знаючи, що цього не можна, зітхає і відвертається. А хлопець такий віком, як і вона, зараз же бажає запрохати її у піжмурки. А парубок то вже й думає, а який би то їй гостинець сподобався? І вона це завжди і дома почувала, хоч і не завжди дивилася у дзеркало і в шкляночку, притуливши її до якоїсь чорної матерїї. І зараз вона сиділа сміливіше, ніж тоді, коли увійшла у станцію.
І скільки часу вона так сиділа, невідомо, але сонце уже було зайшло за ті верби та осики, із яких вона вийшла до станції. І холодки від їх, упавши через рейки, досягали кінцями станційних вікон. І Гапусі ставало все сумніше і сумніше і через те, що вона чогось почала боятися отого хлопця з тонким очкуриком. Вона б могла й піти десь пошукати хліба, якби знала, де його можна купити. Могла б і походити десь за станцією і розважитися, якби не боялася того, що втратить поїзд. Бо хто його знає, чи пізнього вечора, чи раннього ітиме він на Киш.
Проходили якісь люди проз неї, але були мовчазні. Пройшов якийсь проз станцію і поїзд, не зупиняючись. І вона почала думати, що це той, якого їй і потрібно. І їй стало сумно так, що вона б і заплакала, якби не боялася того, що хтось побачить. І кілька раз той вусатий щось голосно до когось говорив, і вона думала, що це той з тоненьким очкуриком сидить коло його у засідці і дивиться на неї у якусь маленьку дірочку, а вусатий до його ото і обзивається. І вона не насмілювалася підійти до вусатого і спитатися, чи то не її поїзд пішов так швидко, що й не зупинявся на станції. І в той же час вона аж до тужу хотіла бачити того хлопця отуто десь близько, і їй було б легше, бо ж він їй сказав, що гукне на неї, як підійде поїзд… І в оцій плутанині почувань вона була ніби зв'язана або прив'язана до свойого місця, і тільки перехилялася з боку на бік, коли набридало у одній вистаті сидіти.
І враз вона почула те, чого ніяк не сподівалася. Вусатий чоловік із кватирки почав на неї гукати:
— Дівчино, дівчино!.. Ти спиш?.. Уставай та йди надвір. Зараз прийде твій поїзд. Він стоятиме тільки хвилину… А свій квиток тримай у руках. Як тебе спитають, то ти покажи, а як братимуть, то ти віддай. Через дві хвилини поїзд буде тут.
Гапуся схопилася і була така схвильована, що тільки те й зрозуміла, що треба квиток у руці тримати та треба зараз виходити із станції. А куди ж дівся той з тоненьким очкуриком, то й хто його й знає. Проз неї пройшов вусатий і дуже дрібно задзвонив у той дзвінок, що висів коло дверей. І почувся гуркіт і шум, і загущали перед Гапусею рейки. Вона стояла на пероні, і вусатий знов до неї обізвався:
— Не наближайся до рейок. Стій там.
Гапуся стояла. І підійшов поїзд, гуркаючи по рейках і котячи під собою важкі великі колеса, шипіння і рух, і блиск заліза. І довгий хвіст диму з паротягового виводу ліг на осики, верби і небесну далечінь. І гучний шип і свистіння пари било вгору неначе з могутнього джерела.
І дівчина рушила до вагона, аж їй назустріч вискочив з його по східцях кондуктор і простяг до неї руку:
— Квиток?
Гапуся розтулила жменю. І кондуктор, углядівши там його, показав рукою на двері. І вона швидко видерлася по східцях у сінці вагона і там стояла. І знов задзеленчав дзвінок на станції. І поїзд рушив, збільшуючи і збільшуючи ходу. І вітер завівав у сінці дужче і дужче. А гуркіт поїзда аж лящав у вухах.
І появився кондуктор із другого вагона і, побачивши Гапусю, спитався:
— Ти чого тут?
— Я іду у Київ… Ви мене пустили… Ось мій квиток.
— Тут не можна стояти. Іди у вагон.
І відчинив двері, і впустив поперед себе дівчину. У вагоні від дверей до дверей не видно було нікого. І вона рушила іти вперед між вікнами і розгородками для сидінь, але кондуктор їй звелів:
— Сідай тут.
Вона повернулася до його і подивилася, куди він показував пальцем, і туди й зайшла, і сіла скраю на дерев'яний ослончик. Кондуктор пройшов далі, а дівчина почала роздивлятися. Напротив неї теж на ослончику сиділо три жидівки, а поруч з нею коло столика при вікні сидів жид. Коли вона увійшла, то вони щось почали були говорити між собою по–своєму. А потім одна й звернулася до дівчини:
— Ти далеко ідеш?
Гапуся подивилася на неї і мовчки відвернулася. У неї почався острах від свого сусідства. Вона не раз чула удома, що жиди разом з кацапами виробляють з людьми, аби тільки їх швидше загнати в комуну. Вона не допитувалася, чи все те правда, що люди говорили про жидів, а тільки бачила і чула, як люди ненавиділи комуни. І зараз вона почала боятися, щоб її силою не взяли глядіти жидівських дітей. І силкувалася у їх бік не дивитися, а тільки дивилася у віконце з лівого боку у стіні та ще на двері. Поїзд дуже швидко пролітав проз хати, ліси, поля і луги. І вона чула, як від швидкого руху пісок, зірваний вітром, лускотів об шибки вікон. Але коли доводилося поїздові ставати, то вона не могла утриматися, щоб не глянути направо у вікно, коло якого сидів жид. І через те вона помітила, що і він був так само удягнений, як і той парубок, що їй розміняв Брусового червінця. І цей був у чоботях і в синіх штанях і підперезаний вузеньким очкуриком з біленькими бляшками на тих кінцях, що звисали. Тільки й того, що на жидові верхня сорочка була біла–біла. І він так само був і молодий. І їй тепер добре пригадалося, що і Маздигін так само удягається. І що Маздигін є чекіст і партком і що люди його бояться. І їй уже стало моторошно від однієї цієї свідомості. І вона уже була певна, що і той є чекіст, який їй міняв гроші. І в неї виникла думка, що, мабуть, і той "вусатий", і тутешній кондуктор боїться його так, як і люди бояться Маздигона. Бо чекісти тільки на те у Совєцькій власті, щоб людей дурити і вбивати, і на Ладимирці, хоч і сказав чекіст, що її гукне на поїзд, але гукнув тільки вусатий.
І Гапуся почала пильно придивлятися до тих хатів, що пролітали проз вікна вагона. І помітила, що всі вони під стріхами і з білими вікнами, і такі ж ласкаві, як і в їхньому селі. І хоч вона знала, що тут скрізь Україна аж до Києва, і що Київ теж є Україна, але вона сказала сама в думці:
— Це ж Україна!
І полегшено зітхнула. Вона рішила, як стане поїзд, вискочити із вагона і піти в село, і розпитати шлях на Київ, та йти туди пішки. І зараз же відчулося, що дуже хоче їсти. І ковтнувши слину, нашорошилася ждати, коли стане поїзд.
І як навмисне, враз відчинивши двері, якими вона увійшла у вагон, з'явився той самий чекіст, що міняв їй гроші. І Гапуся вхопилася обома руками під собою за краї ослону так, неначе її мали зараз кудись тягти, а вона мала триматися, щоб не йти. Він підійшов і сів між жидом і нею, і простяг їй у газетнім папері шматочок хліба та й промовив:
— На, та з'їж. Ти, мабуть, їсти хочеш?
Гапуся не мала сили відмовитись, бо ж вона їла тільки в тітки… вчора. І взяла в руки хліб з притишеною подякою: "дя…кую".
І подивилася на жидів. А ті справді з неї очей не спускали. І вона опустила з хлібом руку на коліна і жалібно перевела очі на свого чекіста. А той їй почав піддавати охоти:
— Їж, їж. Я ще тобі і вранці дам.
І саме в цей час зупинився поїзд, і чекіст мовчки устав і вийшов. А Гапуся зараз же газету лівою рукою зібгала і поклала її коло себе, а хліб почала їсти. І вже не думала про жидів, неначе їх і не було. Після вечері вона зсунула зібгану газету із ослона додолу. І про те, щоб іти пішки на Київ, уже не мала й гадки. Але так само силкувалася не дивитися у той бік, де сиділи жиди, хоч вони і геть на те не зважали, її дуже муляло, що вона взяла у чекіста хліба. Чого він так до неї придобряється?.. Чи ж не може бути, щоб він забув Ладимирку, де він допевнявся з нею їхати у тихім закутку?.. А він казав, що й ще принесе хліба вранці. Значить, він не нагодиться сюди вночі?.. Увага чекістова її лякала. Від цих клопотів вона втомилася і почала хилитися на сон.
Надворі давно уже було темно. І у вікно не можна було бачити ні лісів, ні лугів, ні полів, ні сіл. Уже всі жидівки полягали спати і на нижчих ослонах, і на верхніх полицях. Тільки жид коло вікна куняв над столиком, та крізь вікно мигтіли зорі на чорному небі. Був пізній вечір чи, може, й ніч. Інколи зорі зникали на мить у клубках того диму, що вилітав із паровикового вивода, і після цього знов трівко ворушилися своїм блиском.
Та й стукнули двері, та й увійшов чекіст. І з Гапусі злетіли дрімоти, і глянув жах з її лиця, і трошки розтулилися вуста, і очі вперлися в обличчя чекіста. Страшна зачарованість несподіваною наступною хвилиною всі живі нитки її єства звела однією миттю в один жмутик. Вона не відривалася очима від чекіста, неначе пташка з повідрізуваними крильми, коли вгледить наближення знов того до себе, що їй повідрізував їх. І він сів коло неї та й спитався:
— Як тебе звуть, дівчино?..
— Гапка, — була відповідь.
— Ходім зараз зі мною. Там у мене є вільне місце, де можна спати. Ти вже он куняєш… А тут і ось цей чоловік через тебе не може спати…
(Продовження на наступній сторінці)