Коли виходить Друг від Людини, то переступає поріг і зачиняє за собою двері. І не встигнуть ще добре прохолонути сліди його ходи, як приходить Смерть і стукає в двері: „Відчиніть, відсіля вийшов Друг, і Людина мусить лишитися в порожнечі, яка є те місце, де Смерть пробуває вовіки".
І відповідають із-за дверей голоси: „Друг лишив нас, слова, зігріті кров'ю свого єства, і ми зігріли Людині душу, і вона відпочиває коло столу з очима, налитими сльозами" ... Горе нам, коли наш Друг не лишає нам нічого від тепла свойого єства... Горе Ним, бо Смерті не доведеться тоді стукати у двері, які стоятимуть напевно навстяж перед страшним нашим Гостем!
БАТЬКО
296.
І в хаті мертва тиша й супокій
держали стелю над людьми посполу,
і жадний птах з горища в дзвін надій
ані з повітки не пробив на сполох;
і тільки в груди змучені й худі
серця ритмічно стукали з-за столу,
та чувся подих і гарячий піт,
що їдко пах з розпарених чобіт.
297.
І всі кутки і речі всі в господі
раптово повиднішали від лиць —
свитки і пояси, і в них насподі
шапки і хустка, і кожух з ягниць
на піл накупу складені та й годі,
не так як роблять гості із столиць,
привізши сон із станцій по утомі,
на павутинку схожий в теплім домі.
298.
Якась яснінь упала і в куток
на рогачі з тонкою кочергою,
і на старий, аж чорний казанок,
налитий повно свіжою водою, —
бо біль стіни, мов хмарами ставок,
крізь їх двигтіла мертво далиною,
звідкіль всі прірви сунули в снігах
в єдиний на ввесь світ порожній жах.
299.
А бідна хата вся безперестанку
давала скрипи геть з усіх кінців,
і рвалися сніпки, притрушені ще зранку,
на настовбурченім старім хлівці
і, злинувши над вивід, наостанку
летіли на сичущі манівці,
солому гублячи над коритами,
і брязкаючи нею в вікна й рями.
300.
І цямрини криничні в кризі злій
заносила хурделиця снігами
і з них робила горб на білім тлі,
яке звела Руда над берегами...
Здавалося, що велетень в землі
закопаний по шию ворогами,
тепер, коли й ставок під снігом щез
і сам від холоду та хуґи змерз.
301.
А журавель скажено бадією,
немов крилом розлюченим крука,
вихав, аби повільно й певно нею
відбити голову від кістяка,
і покотити без шляхів путею
туди, куди шумить зима крихка,
куди і світ летить у чорториї,
мов голова відірвана від шиї.
302.
В цю мить для звіра і людей глуху
ввійшов Свирид і Вовк у хату тихо,
обидва в кризі і в сипкім снігу,
що гнав у безвість велетенський вихор;
і хоч без руху всі були і дху,
і хоч сліпило всіх приявних лихо
туманом незформованих вістей,
вони впізнали почуттям гостей.
303.
І людям радість капнула в зіниці,
і віддих груди злегшено спустив,
і злинула надія з таємниці
на мідні з п'ятаків старі хрести,
що на шнурках та на ланцях із криці
не раз пили гарячий піт густий,
і хоч лежав на них намул іржавий,
але тепер блищали блиском слави.
304.
І доля так не раз, немов харциз,
поводиться з жебрущими лукаво:
показує спочатку із-під риз
і хліб, і цукор, і французьку каву;
коли ж вони нагнуться взяти приз
У руку від брання шматків плюгаву,
вона їм у немитий карк гладкий
встромляє ніж по самі колодки.
305.
І Вовк Степанові на груди плигу
з ласкавим скавулінням чуло дав
і притулив до вуст і пику й кригу,
аж потекла на бороду вода.
І, ніби враз огудивши відлигу,
про котру за хвилину й не гадав,
ліг біля з бараболею корита
і зиркав на Степана й на Свирида.
306.
Господар же, не глянувши в той бік,
куди ліг пес, а певною рукою
стер на лиці своїм смутний потік
там зустріччю покинутий палкою,
а потім кріс важкий з плеча зволік
і на стілець поклав перед собою,
і так сказав, як не казав ніде,
але те слово не було тверде:
307.
„Щоб не накликати на тебе згуби
з запізнім наріканням та жалем
я битися не буду, сину любий,
з підтравнішим від звіра москалем,
бо і тоді по правді стисну зуби,
коли запахне домовинним пнем,
що нам миліша радість горобцева
ніж мертве серце, витягнене з лева.
308.
А в тебе серце чесне й розум є,
підпертий невсипущими руками,
він і в багні совєтськім не згниє,
немов на дні річнім прадавній камінь;
а я, манатки і життя своє
зв'язавши моченими мотузками,
в четвер, благословивши добрий чин,
в Сибір помчу аж на Зелений Клин.
309.
А це вже непотрібне, слава Богу,
бо скрізь його чекісти візьмуть в дар"...
І витяглій набої до порогу
пустив з руки, немов важкий тягар,
а кріс новий поклав у піч розлогу
поміж горшки у ще живущий жар
і руки простягнувши, мов провину,
сказав: „Іди до серця, милий сину!"
310.
А син стрункий, закиданий у сніг,
в пальті студентськім і без чамайдана
незрозуміло поглядав на всіх,
і в погляді тривога нездоланна
темніла гірше, ніж таємний гріх,
і батька рідного свого Степана
минаючи, Кота спитався в кут:
„Чого ж це матері не видно тут?"
311. І не хватило всім чогось багато,
і всяк з шуканням глянув навкруги,
і, мабуть, би себе почули катом
в цю мить і справедливости боги;
і тільки Васька за усіх завзято
відповіла з постійної снаги:
„Ви при лежанці поки дух нагрійте,
бо мати вийшла і вже швидко ввійде!"
312.
І на єдину тільки може мить
звернули всі надвір свою увагу,
і крізь замерзлу у шибках блакить
та з інею на рямах синю смагу
оте, що потім в душах заболить,
як не внесе в оселю рівновагу,
хотіли вглядіти і жар сердець
Свиридові віддати на ралець.
313.
І в відповідь такій тяжкій напрузі
заклацали клямки коло дверей,
і в хату в башликах і в завірюсі
повходили чекісти із сіней,
аж Вовк устати із-під лави мусів,
і, загарчавши на нових гостей,
проз ноги вибіг в хуґу пелехату
і виплигнув на стіг зорити в хату.
314.
О, Боже милосердний, завчасу
нехай не йде до мене смерть жорстока
хоч би і на єдиную сльозу,
що ще не встигла випасти із ока,
бо волі я і мрій не піднесу,
можливо, як раптово кріс зацока
і зачорніє вічність в далині
самотньому на цілий світ мені.
І щоб не стати підлим боягузом,
і не заплакати за щастям тим,
що відлетіло в ірій чорногузом,
не кинувши мені для самоти
з-під жаби молодої з білим пузом
лілеї із Дніпрової води
змочити серце під жорстоку спеку,
коли побачу вічність недалеку.
„А я гадав, що ви у повний зріст
лягли спочити на гарячий клапоть" ...
сказав Калькутін, присланий чекіст
в Куцівці чоботом змінити лапоть:
„Аж бачу тут у вас столичний гість
завзятіший і від Шевченка, мабуть,
бо я читав, що й вірші пише він
міцні, мов стоси липових полін" . . .
Свирид
317.
„Не ображайте ви безумно духа,
з яким змагаються потуги злі,
але ми бачимо, що завірюха
часу їх завіває на землі;
і комісарська сила довговуха
тепер їм не поможе взагалі,
бо хмари там ідуть у високості,
йому вгортаючи над серцем кості...
318.
І чують у небесній видноті,
куди поетове єство сягнуло,
як стука серце в зорі золоті
над всім невільницьким совєтським мулом,
а в серці в нього в теплій самоті
під неосяжним світовим притулом
вся Україна до життя гуде,
мов перед сходом сонце молоде!"
Калькутін
319.
„Так ти дісвітєльно бандіт, Петлюра,
крамольнік і падлєйший клєвєтнік,
как і преступная, Шевченко, шкура —
безстидний і гнуснейший балтавнік!
Тєбя убіть, халопская бандура,
так ета поднять до Кітая крік,
что москвічі, Афонька і Павлуша,
честь савєршают арестантскім душам ...
320.
О, нет, о, нєт... Я бил би ідіот!
У нас там єсть адін, таваріщ Мисик,
так он то на акнє тєбя распньот,
і жестью кровельной с баронской мизи
с размаху разорвьйот тєбє живот
і пустіт две туда бальшиє криси,
і вновь зашьйот прокіслий мокрий смрад,
чтоб сделать на земле достойний ад!"
321.
І похолонуло в Степана в жилах
враз від чекістового язика,
і серце в грудях стало, мов крижина,
і чуб заворушився на висках,
і в очі глянула на збитих шинах
без жадного отоса й мотузка
грабарка обшеська, якою мертвих
ховати возять без попа та церкви.
322.
І горе, горе, розпач твій пристиг
у непотрібній легковажній сварці,
гляди, щоб не прийшлося відвезти
і сина молодого на грабарці,
та й скупчити густіше ще хрести
на цвинтарі, у Чабановій балці...
І кинув батько все своє життя,
аби спасти немудреє дитя.
Степан
323.
Тільки гірший ти від всякого бандита
і певно до ноги спакуєш нас?
І в Сталіна твого душа несита
нехай проклята буде тьмущий раз,
бо, вилізши із спільного корита
московського соціялізму, сказ
на правду схожий, скаже це й воловник,
мов роги в сатани на молитовник!
324.
І силою моїх останніх сил,
приречених для смертних мук і спраги,
(Продовження на наступній сторінці)